РОЗДІЛ 16. СОФІЯ

Я прибираю уламки вази, яку розбив Каміль, щоб не давати слугам зайвого приводу для пліток. Хоча не певна, що ніхто не почув шуму розбитої порцеляни. А втім, навіть якщо хтось і почув — певно, просто проігнорував, коли побачив нашу сцену.

Після цього я вже не можу заснути. Хвилююся за Каміля і хочу переконатися, що з ним усе добре. Спеціально залишаю двері своєї кімнати прочиненими, щоб почути, коли він прийде. І я чую.

Каміль повертається додому вдосвіта. Він іде важко, зовсім не зважаючи на ранню годину. А коли доходить до себе і гримає дверима, я схоплююся, щоб побігти до нього… але стримуюся. У його кроках є щось зловісне, ніби вчорашній гнів нікуди не дівся, а лише розбурхався з новою силою. Ліпше побачитися з ним за сніданком.

Натомість я йду до Катрі й тихо залізаю до неї під ковдру. Вона одразу розплющує очі. Вона все ще спить неспокійно, хоча це вже краще, ніж у перші кілька тижнів після похорону батька. Коли Катря бачить мене, вона всміхається, пригортається і знову заплющує очі. Так ми спимо ще кілька годин. А прокидаємося від стукоту у двері. Я підводжуся й відчиняю, заставши на порозі служницю.

— Доброго ранку, панно Софіє. Хотіла дізнатися, чи можна подавати сніданок? Пан Каміль сьогодні ще не спускався, — вона ніяково переминається з ноги на ногу, уникаючи мого погляду.

— Пан Каміль сьогодні нездужає, — вигадую я на ходу. — Накривайте стіл на двох. Я поснідаю з Катрею, а пізніше сама віднесу сніданок Камілю.

Служниця помітно розслабляється, отримавши чітку відповідь. Вона задоволено киває і запитує, чи не потрібна нам допомога, щоб вбратися та зачесатися. Ніяк не звикну до цієї надмірної уваги. Якщо це не бал чи урочистий прийом, мені приємніше робити все самій. Я ж не безрука, та й про сестру можу подбати.

Відправляю дівчину на кухню, а сама чекаю, поки Катря вмиється. Потім дбайливо розчісую її волосся і заплітаю у тугі охайні косички. Поки сестра одягається, я встигаю привести до ладу й себе, і ми разом спускаємося до їдальні.

У Катрі сьогодні чудовий настрій і неабиякий апетит. Сонячне світло м’яко лягає на білу скатертину, роблячи ранок затишним. Майже ідеальним — якби не вчорашній вечір і моє тривожне передчуття. На столі на нас уже чекає свіжоспечений хліб з хрусткою скоринкою, гарячі грінки, з яких апетитно стікає вершкове масло, та кілька видів сиру. У порцелянових розетках* виблискує прозорий мед і вишневий джем.

— Софіє, а пам'ятаєш, як тато казав, що найкращий джем — той, що трохи кислить? — Катря з усмішкою намазує золотисту грінку. — Цей саме такий. Спробуй, тобі сподобається!

— І справді смачно, — усміхаюся я, скуштувавши маленьку ложечку джему, хоча зовсім не відчуваю голоду.

— А Каміль скоро одужає? — Катря на мить завмирає з ложкою в руці, її погляд стає серйозним. — Я хотіла б, щоб ми погуляли в саду. Він такий розумний і знає так багато історій!

— Так, він скоро одужає, — відповідаю я, намагаючись, щоб голос не здригнувся.

Каміль і справді чудовий. Він дивовижно ладнає з Катрею, і від цього мені ще гірше на душі. Я картаю себе за те, що не можу його покохати так, як він того заслуговує. Що мені робити далі? Вибачитися і просити про ще один шанс? Чи відпустити його? Навколо безліч гідних жінок, які були б щасливі стати його дружиною. Але це не мені вирішувати. Між нами — угода, і саме він встановлює правила цієї гри.

Я роблю ковток терпкого чаю, намагаючись заспокоїти думки, аж раптом Катря видає:

— Знаєш, ми могли б запросити до нас у гості Міхаеля та лікаря Вальдбурга!

Я ледь не давлюся чаєм від цієї ідеї. Та сестра, схоже, зовсім не помічає мого стану, бо бадьоро продовжує, розламуючи ще теплу грінку:

— Мені так подобається гратися з Міхаелем! Він обіцяв показати мені свої нові малюнки. Було б так весело зібратися всім разом у цьому великому домі, правда?

— Я думаю, що лікар Вальдбург дуже зайнятий і не має можливості ходити в гості, — викручуюся, як можу, намагаючись вгамувати калатання серця. — Але якщо ми побачимо Міхаеля з Ґертрудою на площі Ринок, то обов'язково погуляємо з ними.

Міхаель — чудове хлопченя, але я боюся, що було б занадто зухвало просити Каміля впустити лікаря Вальдбурга до нашого дому. Особливо після вчорашнього.

Ми закінчуємо снідати. Катря вже поривається кудись бігти, і я, щоб виграти трохи часу і заспокоїтися, лагідно торкаюся її плеча:

— Катре, зроби добру справу. Сходи в сад і збери для Каміля маленький букетик. Зараз якраз розквітли тюльпани та нарциси. Йому буде приємно, що ти для нього зірвеш квітів.

Сестра сяє від радості й миттю зникає за дверима, що ведуть до саду. Я ж іду на кухню і прошу кухарку дати мені тацю. Сама ретельно розставляю все: тарілку з гарячою вівсянкою, заправленою вершками, кілька скибочок підсмаженого хліба, невеликий шматочок запеченого м'яса та горнятко міцної кави — саме так, як любить Каміль.

Коли я виходжу в хол, Катря вже чекає мене з невеликим оберемком яскраво-жовтих нарцисів та червоних тюльпанів. Їхній солодкий, ледь терпкий запах заповнює простір. 

— Я готова! — шепоче сестра. 

Ми піднімаємося на другий поверх. Я міцно тримаю важку срібну тацю, боячись, що брязкіт посуду видасть моє тремтіння. Зупиняємося перед масивними дверима його кімнати.

Катря стукає. Один раз, другий... Тиша. Сестра дивиться на мене здивовано, а потім стукає втретє і вчетверте, уже наполегливіше. Я затамовую подих, відчуваючи, як важчає в руках таця. Нарешті за дверима чути кроки, клацає замок, і Каміль відчиняє.

Катря, не чекаючи запрошення, кидається до нього в обійми, ледь не збиваючи з ніг. 

— Камілю! Одужуй швидше, ми так на тебе чекаємо! — вигукує вона, тицяючи йому в руки свій яскравий оберемок квітів.

Він виглядає жахливо. Здається, Каміль так і не спав, або ж сон не приніс йому полегшення. Сорочка зім’ята, волосся безладно розпатлане, а на обличчі — сіра блідість. Глибокі темні кола під очима роблять його погляд хворобливим і гострим, а важкий запах перепою, що виривається з кімнати, миттєво змішується з солодким ароматом нарцисів і змушує мене скривитись.