РОЗДІЛ 15. СОФІЯ

Додому ми повертаємося в суцільній тиші. Каміль залишається бездоганним до кінця: ввічливо прощається з родиною Левицьких, не влаштовує привселюдного скандалу й не кидається з кулаками на Теодора. Проте знаходить нагоду грізно попередити його — кількома короткими, холодними словами, від яких Теодор помітно блідне. Не впевнена, що він послухає, але на деякий час точно притихне й не чіпатиме мене. Чого, звісно, не скажеш про Луцію Вельчик. Вона не з тих, хто мовчатиме, почувши щось настільки провокативне. Скільки саме вони з Камілем встигли почути, я й гадки не маю, але хочу поговорити з ним про це. Каміль надто шляхетний і вихований, щоб вимагати пояснень у маєтку чи опускатися до ницих звинувачень при свідках. Він поводиться як справжній чоловік, оберігаючи мою гідність, та це не означає, що почуте його не зачепило.

Екіпаж нарешті зупиняється. Каміль виходить першим, а тоді мовчки подає мені руку, допомагаючи спуститися на бруківку. Його долоня тверда й холодна, і він не стискає мої пальці, як робив це за столом. Щойно ми заходимо в хол маєтку, відлуння наших кроків губиться під високою стелею.

Каміль нарешті відпускає мою руку, але не відводить погляду. Його очі зараз схожі на два темних вири. Я не витримую цієї тиші.

— Питай, — кажу я ледь чутно. — Я ж бачу, як це тебе тривожить. 

— Що означають слова Теодора про Вальдбургів? 

Мій подих переривається. Отже, він чув достатньо. І те саме чула Луція. В голові миттєво постає її торжествуюче обличчя і небезпечний блиск в очах.

— А ти як думаєш? 

Я вражена до глибини душі. Як Каміль може бодай припустити, ніби я справді мала любовний зв'язок із лікарем Вальдбургом? З людиною, яка мені в батьки годиться і яка була моїм наставником?

— Софіє, Рот уже не вперше говорить подібне, — Каміль робить крок до мене, і в його голосі я чую не гнів, а біль. — Він намагався поговорити зі мною, щойно дізнався про наші заручини. Тоді я прогнав його. Але сьогодні він виставив мене дурнем. Я заслуговую знати правду, якою б вона не була.

Я ковтаю клубок у горлі й намагаюся вирівняти голос. Мені хочеться накричати на нього, вибухнути гнівом і змусити його негайно забрати всі свої підозри назад. Але я вчасно зупиняюся. Не один він сумнівався. Якоб також свого часу купився на брехню Рота. Він повірив йому... то чому ж Каміль не мав?

— Теодор злиться на мене, бо лікар Вальдбург вигнав його зі своєї практики, — пояснюю я.

Каміль супиться, помітно добираючи слова. Він дивиться кудись повз мене, на порожній камін, ніби зважує кожен склад у своїй голові. Нарешті його погляд повертається до мене.

— Але вигнав він його через тебе, Софіє? 

— Він вигнав Теодора, бо той був лінивим, брехливим і виконував свою роботу гірше за багатьох інших практикантів. У тому числі — гірше за мене. Я заслужила своє місце в лікаря Вальдбурга працею та знаннями. Мені прикро, Камілю, що ти думаєш інакше лише тому, що я жінка. Якби на моєму місці був чоловік, що влаштувався до наставниці, ніхто б і не заїкнувся про щось подібне.

Каміль скорочує відстань між нами. Його руки здіймаються, ніби він хоче схопити мене за плечі, але він завмирає і натомість лише міцно стискає кулаки. Його дихання переривчасте.

— Софіє, я жодної секунди не сумніваюся в твоєму розумі, — хрипко каже він, і я бачу, як на його шиї б'ється жилка. — Але я також не можу заперечувати твою вроду. Ти подобаєшся чоловікам, ти притягуєш їхні погляди, навіть коли просто мовчиш. Вони звертають на тебе увагу… І я готовий власноруч повбивати кожного, як тільки подумаю, що хтось із них міг торкнутися тебе, завдати болю чи…

Він не договорює, відводячи очі, але я бачу, як його ревнощі борються з його ж благородством.

— Це не робить мене винною у всьому, що про мене вигадують, — перебиваю я.

— Не робить, — погоджується Каміль. — Але якщо між вами з лікарем було все добре… чому ти раптом перестала ходити до нього?

Він продовжує розпитувати, і я розумію: Каміль не заспокоїться, поки не розплутає цей клубок до останньої нитки. А мені так не хочеться висмикувати спогади про Якоба й ділитися ними з кимось, навіть із ним. Це єдина часточка мого минулого, яка належить лише мені, і я не готова обговорювати її з Камілем.

Я кліпаю кілька разів, змушуючи себе не відводити погляд. Мій голос звучить тихо:

— В аптеці було багато роботи, батько не справлявся. Я мусила залишитися з ним.

Це лише половина правди, і Каміль це відчуває. Він голосно зітхає, і цей звук видає весь його відчай.

 — Софіє, скажи… ти кохаєш мене?

— Я… — слова застрягають у горлі. Я наче риба, викинута на берег, хапаю ротом холодне повітря.

— Колись ти сказала мені, що твоє серце не вільне, — він робить крок до мене. — Ти побажала мені зустріти жінку, яка відповість взаємністю. Коли я запропонував тобі угоду в обмін на допомогу твоєму батькові, то щиро вірив, що час і моя відданість змінять усе. Що ти зможеш покохати мене. То скажи мені зараз: чи вдалося тобі хоча б на крок просунутися у почуттях до мене? Чи твоє серце досі належить іншому?

— Камілю… — в моїх очах збираються сльози.

Вони печуть, заважають бачити його обличчя. Я знаю, що він заслуговує на справжнє кохання, але також знаю, що не можу дати йому того, що він прагне.

— Скажи мені правду, — гримає він.

Мені здається, він уже знає відповідь, але йому потрібно, щоб я вимовила це вголос. 

— Ти дуже дорогий мені, Камілю...

Замовкаю, важко ковтаючи клубок у горлі. Боже, як же це боляче — розбивати серця. Одного разу я вже зробила це з Якобом, а тепер нищу Каміля. І після цього вже ніщо не буде як раніше.

— Я зрозумів, — обриває він мене.

Він відходить на кілька кроків. 

— Камілю, я б дуже хотіла тебе покохати! Я намагалася, справді намагалася…

Сльози градом котяться по щоках, і я не збираюся з ними боротися. Усе марно.

Каміль раптом різко розвертається і одним лютим рухом змітає важку порцелянову вазу з квітами зі столу. Вона розбивається на дрібні друзки, розлітаючись по паркету разом із залишками води та пелюстками. Точнісінько як наше з ним майбутнє.