Свічки у високих канделябрах тремтять від протягу, і світло ковзає по срібних тацях, по кришталевих келихах, по обличчях гостей, що зібралися за довгим столом у маєтку Левицьких. Я сиджу праворуч від Каміля й відчуваю, як шурхіт шовку моєї сукні губиться в гомоні голосів. Шкода, що сьогодні немає Терези — з її веселим товариством я почувалася б розслабленіше. Але Тереза зараз у Кракові з батьками; востаннє, коли ми бачилися, вона жартувала, що їй активно шукають багатого нареченого. Вона каже, що їй байдуже, ким він буде, бо вона все одно планує зраджувати йому й мати багато коханців. Не можу сказати на всі сто, що вона жартує: Тереза — відчайдушна дівчина.
Пан Северин Левицький сьогодні особливо натхненний. Він говорить про поставки зерна, про вигідні умови торгівлі з Віднем, про мита, які можна оминути завдяки знайомствам у магістраті. Його дружина, пані Юзефа, лише м’яко всміхається, поки слуги змінюють страви.
На стіл подають юшку з фазана з дрібно посіченою зеленню, запечену щуку з лимоном і корінням пастернаку, телятину під густим соусом із білим вином. Далі — печена качка з яблуками та чорносливом, мариновані гриби, хрусткий хліб із рум’яною скоринкою. На срібних тарелях виблискують пироги з сиром і родзинками, а на десерт — мигдалеві тістечка й груші в меду.
Розмова не стихає ані на мить. Пан Северин розпалюється все дужче:
— Панове, залізничні колії — це майбутнє, але зараз ми маємо триматися за сіль і зерно! — вигукує він. — Львів стає головним вузлом імперії, і той, хто не вкладеться в мануфактури зараз, через десять років проситиме милостиню під собором святого Юра.
Каміль сміється, легко підхоплюючи тему. Він говорить про банківські векселі та поставки зерна з такою впевненістю, ніби народився з рахунковими книгами в руках. Але щоразу, коли він робить паузу, то нахиляється до мого вуха.
— Ти не втомилася? — тихо питає Каміль. — Якщо хочеш, ми поїдемо раніше.
Я хитаю головою.
— Ні, все добре.
Він ледь торкається моєї руки під столом — жест, непомітний для інших, але сповнений уваги. Вже за мить Каміль знову підхоплює розмову: ставить слушне запитання про частку в новому підприємстві, говорить упевнено, без зайвої пихи. Я бачу, як пан Левицький слухає його з непідробним інтересом.
Вечір проходить не так вже й погано, якби не проникливий і зловісний погляд Теодора Рота. Він сидить в іншому кінці столу і майже не бере участі в розмові — лише інколи киває або коротко відповідає, коли до нього звертаються. Та щойно випадає нагода, він неодмінно пропалює мене своєю люттю.
Я роблю ковток вина, хитаю головою і намагаюся не зважати на Теодора, хоч це складно, бо він не відступає. Здається, його погляд тисне мені в чоло і навіть викликає нудоту.
Каміль знову нахиляється до мене.
— Ти зблідла, Софіє. Справді все гаразд?
— Так, — відповідаю я, змушуючи себе всміхнутися. — Просто трохи душно.
Він дивиться уважно, ніби намагається прочитати у виразі мого обличчя більше, ніж я дозволяю, але не тисне. Лише ледь стискає мої пальці. Після десерту гості смакують наливками і, як заведено, розділяються. Чоловіки залишаються обговорювати політику та торгівлю у хмарах тютюнового диму, а жіноче товариство переходить у простору вітальню.
Тут панує зовсім інша атмосфера. Пані у пишних сукнях обговорюють останні новини з Відня, пліткують про львівські події та Паризьку моду.
— Ви чули, що корсети цього сезону мають бути ще вищими? Кажуть, у Парижі тепер модно прикрашати зачіски справжніми моделями фрегатів, — щебече пані Анеля, обмахуючись віялом.
— Ох, а цей новий фасон рукавів «пагода»!* — зітхає пані Марта, манірно поправляючи свої манжети. — Кажуть, у Відні тепер ніхто не з’являється при дворі без каскаду мережива аж до ліктів.
Я сиджу біля пані Юзефи, бо вона видається мені найменшим із лих. Проте поруч опиняється Луція Вельчик — голосна й не надто приязно налаштована до мене ще з тих часів, коли я вперше з’явилася на балу у маєтку Замойських.
— Софіє, то коли ж нам нарешті чекати на запрошення на ваше весілля з Камілем? — Луція мружить очі, ніби намагається розгледіти на моєму обличчі ознаку поразки. — Ви так давно тягнете, що люди вже починають пліткувати, чи не передумав часом хтось із вас.
Вочевидь, Луція має на увазі Каміля. Чи не вирішив він, бува, мене покинути? Хоч вона й не каже цього прямо, мені хочеться підвестися і збити пиху з її обличчя, але я стримуюсь.
— Як тільки будуть новини, Луціє, ти отримаєш запрошення першою. Твоя увага до мого особистого життя справді зворушлива.
Я фальшиво всміхаюся, ловлячи на собі оцінювальні погляди всіх присутніх. Варитися в цьому товаристві стає нестерпно. Щоб не зірватися, я перепрошую і тихим голосом прошу пані Юзефу показати мені вихід на терасу. Ліпше вже постояти на самоті, ніж слухати ось це все.
Дарма я не погодилася, коли Каміль пропонував поїхати раніше. Тепер я не знаю, скільки доведеться чекати, поки чоловіки завершать свої справи в кабінеті. Увірватися туди й витягти Каміля просто зараз я не можу — Тереза б точно так і вчинила, але я не хочу псувати його репутацію. Він завжди до мене таким добрий, і найменше, що я можу зробити — це поводитися як вихована панна.
Я виходжу на простору терасу. Нічне повітря — прохолодне й вологе — миттєво приносить полегшення. Роблю глибокий вдих, заплющивши очі, аж раптом чиясь рука грубо штовхає мене назад, притискаючи до стіни.
Не встигаю навіть скрикнути — важка долоня миттєво закриває мені рот. Це Теодор. Його обличчя зовсім близько, очі горять недобрим вогнем, а губи кривляться у презирливій усмішці. Моє серце б’ється глухо й важко, віддаючи в самі кінчики пальців.
— Ось і зустрілися, білява відьмо, — цідить він крізь зуби.
Я відчайдушно хитаю головою, намагаючись звільнитися, але він тримає міцно, втискаючи мої губи в зуби так, що я відчуваю присмак металу. Його очі зовсім поруч — у них немає нічого, крім сліпої люті.