Розділ 13. СОФІЯ

Констанція Домбровська поїхала кілька днів тому, та сумніви щодо нашого майбутнього з Камілем, які вона встигла посіяти, нікуди не зникають. Навпаки — вони пускають глибоке коріння. Поволі проростають у мені, міцніють, складаються в болючі слова, що терпляче чекають тієї миті, коли я нарешті наважуюся їх озвучити.

А я мовчу. Чекаю, таємно сподіваючись, що першим це зробить Каміль. Що він зрештою відштовхне мене, втомиться від моїх нескінченних проблем, покине, розірве заручини — і тим самим звільнить мене від тяжкого обов’язку робити цей крок самій.

Та він невблаганно шляхетний. Каміль щоразу ставав на мій захист перед матір’ю, коли та вкотре намагалася мене принизити. Певне, Констанція й повернулася до Кам’янця лише тому, що він її попросив, бачачи, як складно нам поладнати. Від цього моє почуття провини лише розростається, стаючи нестерпним.

Я почуваюся ницою зрадницею: з усіх сил намагаюся прищепити собі любов до цього чоловіка, але в його світі мені бракує повітря. Каміль покрив усі збитки після пожежі в аптеці, і тепер цей борг за його доброту видається мені довічним ув’язненням. Я не могла відмовитися від його допомоги — у мене просто не було права на гордість. Родинні заощадження вичерпалися до останнього гроша, підводячи жирну риску під моїм минулим.

Тепер єдиним майном, яким я ще можу розпоряджатися, є наша кам’яниця. Я віддала її в користування тітці Ганні під кравецьку майстерню, і вона вдихає нове життя в ці стіни, наповнюючи їх рівним стукотом ножиць об стіл, шурхотом полотна та гомоном відвідувачів.

Після смерті батьків дім перестав бути прихистком — він став музеєм скорботи. Ми з Катрею проводили там дні й ночі, згорьовані, чіпляючись за кожну дрібницю, що ще зберігала пам’ять про мамин чи батьків дотик. Переїзд до Каміля здавався порятунком, кроком у безпеку. Але в його розкішному маєтку, попри весь добробут, я так і не знаходжу затишку. Я все ще намагаюся дати цьому всьому шанс, хоча серце вперто блукає щасливими миттєвостями минулого життя.

Покоївка вправно затягує стрічки корсета, і я мимоволі випрямляю спину. Глибокий чорний колір сукні здається ще темнішим у м’якому сяйві канделябрів, що освітлюють спальню. Важкий шовк не виблискує — він стримано поглинає тремтливе світло свічок, ніби навмисне не дозволяє жодній іскрі радості прорватися назовні. Цей траурний одяг став для мене другою шкірою відтоді, як померла мама. Я вже й не пригадаю, коли востаннє вдягала щось світле. Тож коли ми з Камілем виходимо в люди, це неминуче привертає увагу: хтось зітхає з удаваним співчуттям, хтось розглядає мене зі зловтішною цікавістю — і всі сходяться в одному: мені, сироті, надзвичайно пощастило з таким нареченим, як Каміль.

— Ви виглядаєте дуже гідно, панно Софіє, — тихо каже служниця, обережно розправляючи поділ моєї сукні, а тоді піднімає руки до мого волосся й поправляє вибите пасмо, заколюючи його срібною шпилькою.

Я переводжу погляд на своє відображення. Кілька разів усміхаюся — повільно, стримано. Треную ту привітну маску, яку сьогодні натягну на обличчя, щоб сховати глибоко всередині все, що насправді відчуваю.

Повільно спускаюся сходами. Стук моїх підборів об мармур чітко відлунює в передпокої, розбиваючи гнітючу тишу маєтку. Каміль уже чекає внизу. Він стоїть біля підніжжя — елегантний, бездоганний у своєму темному камзолі. Коли він піднімає очі, у них читається не просто захоплення, а щось значно більше — те особливе обожнювання, яким він завжди обдаровує мене і на яке я не маю чим відповісти.

— Софіє... ти неймовірна, — він обережно бере мою руку і ледь торкається її губами. — Пообіцяй мені: як тільки відчуєш нудьгу чи втому від цих розмов про векселі та торгові шляхи, просто скажи. Ми одразу ж поїдемо додому. Мені не потрібен цей вечір, якщо він стане для тебе випробуванням.

Я дивлюся в його очі й легенько всміхаюся тією самою відрепетированою посмішкою.

— Дякую, Камілю, за твою турботу, — відповідаю щиро, проте не зізнаюся, що ми ще навіть не доїхали до місця, а я вже мрію про повернення.

Я витерплю цю вечерю до останньої хвилини. Витримаю кожен зацікавлений погляд його партнерів і буду ідеальною супутницею. Каміль зробив для мене занадто багато, і якщо моя присутність поруч із ним сьогодні допоможе його справам — я виконаю цей обов’язок до кінця. Впевнено подаю йому руку, і ми сідаємо в екіпаж, що чекає нас під нічним небом.

Зупиняємося перед розкішним маєтком пана Северина Левицького. Світло смолоскипів при вході дрижить на вітрі, вихоплюючи з темряви фігури гостей. Каміль виходить першим і подає мені руку, допомагаючи спуститися на бруківку. Його дотик міцний і теплий, але мої пальці під рукавичками залишаються крижаними.

Господар зустрічає нас біля самих дверей.

— Пане Камілю! Радий бачити вас у доброму здоров’ї, — пан Левицький, огрядний чоловік із пишними вусами, розпливається в улесливій посмішці.

— Панно Софіє, прийміть мої щирі співчуття щодо вашої втрати… — додає він уже в мій бік, схиливши голову рівно настільки, щоб не зіпсувати враження від власної шляхетності.

Його дружина, пані Юзефа, затягнута в парчу так туго, що, здається, ледь дихає, киває мені з надто солодкою ввічливістю. Її погляд ковзає по моїй чорній сукні — зважує тканину, крій, глибину жалоби й доречність мого трауру в її домі.

Я відповідаю бездоганним реверансом і тихою подякою, відчуваючи, як маска «ідеальної супутниці» повільно примерзає до мого обличчя. Саме так як треба.

Ми заходимо до зали, сповненої пахощів дорогих тютюнів, парфумів та воску. Шум розмов накочується хвилею, але раптом я відчуваю, як у спину впивається чийсь погляд. Гнітючий, важкий, він обпікає шкіру крізь щільний шовк сукні.

Я мимоволі оглядаюся.

Біля колони, притиснувшись плечем до стіни, стоїть чоловік. Він тримає келих, але не п’є. Його очі — холодні й гострі, як скальпелі — прикуті до мене. Теодор Рот.

Той самий Теодор, який при першій ліпшій нагоді перетворював кожен мій день у лікаря Вальдбурга на пекло. Той, хто зневажав мене за те, що я «всього лише дівчина в медицині», і кого лікар Вальдбург із ганьбою виставив за двері — саме через мене. У нього більш ніж достатньо причин ненавидіти мене. І зараз у його примружених очах я бачу тріумф мисливця, який нарешті вистежив свою здобич.