РОЗДІЛ 12. СОФІЯ

Ми снідаємо втрьох: я, Катря і пані Констанція Домбровська. Мати Каміля приїхала з Кам'янця лише кілька днів тому, та я з абсолютною впевненістю можу сказати — вона мене не злюбила. Її зверхність коле мене, наче накрахмалене мереживо комірця, що муляє шкіру і не дає вільно дихнути. То вона несхвально гляне на мою сукню, надто просту, зауваживши, що справжня дама навіть у горі має дбати про зовнішній вигляд. То ледь чутно зітхне, коли я ненароком не так тримаю ніж, натякаючи, що доньці аптекаря бракує тонкощів шляхетського виховання. 

Можливо, за інших обставин я б намагалася вгодити цій жінці, шукала б її прихильності чи навіть дружби. Та зараз у мене немає на це сил. Я розбита й згорьована. Від самого похорону тата Катря спить неспокійно, тож я щоночі залишаюся в її кімнаті, щоб їй не було самотньо та страшно, а вранці прокидаюся втомленою і ледве змушую себе виповзти з ліжка. Проте найважчим каменем на серці лежить провина за батька. Пожежа в аптеці не лише забрала його життя, а й спопелила майстерню тітки Ганни. Тепер на мені висить борг перед орендарем та обов’язок відшкодувати збитки їй. Тітка Ганна запевняє, що гроші зачекають, але я знаю: майстерня була єдиним, що годувало її та Ярину. Втративши її через батькову необачність, вони залишилися ні з чим. Я не можу дозволити собі бути бездіяльною, коли люди, яких я люблю страждають через вчинки мого батька. Я обов'язково маю щось вигадати найближчим часом. 

Каміль поїхав ще до світанку — у нього, як завжди, купа планів, зустрічей та угод. Пані Констанція повідомила мене про це таким докірливим тоном, ніби його відсутність була моєю особистою провиною, а мій обов’язок — подбати, щоб її син не відходив від неї ні на крок, коли вона вже потішила його своєю присутністю у Львові.

Ми з Катрею залюбки поснідали б у моїй кімнаті, подалі від сторонніх очей, та мати Каміля ледь не силоміць виштовхала нас до їдальні. За її словами, ми маємо снідати як належить аристократичній родині — і в жодному разі про це не забувати. Ага, з нею забудеш.

На столі — тепле молоко у фарфоровому глечику та акуратний срібний кавник, з якого розноситься міцний, густий аромат. Кошик із булочками, що ще парують стоїть поруч із маслом, викладеним ідеальним прямокутником. Біля них — таріль із тонко нарізаним сиром та скибки білого хліба, підсушені до золотистої скоринки. Окремо подано холодну телятину з гострим хріном, копчену оленину та мариновані сливи. Посеред столу стоять срібні підставки з некруто звареними яйцями, а поруч — керамічний горщик із паштетом. У центрі красується мисочка з медом і тендітна порцелянова цукорниця з щипцями, до якої ніхто не наважується торкнутися першим.

Катря сидить навпроти мене. Вона міцно тримає ложку й сьорбає молоко з таким зосередженням, ніби боїться зробити зайвий рух. 

— Катрю, — озивається пані Констанція, не підвищуючи голосу, — не горбся так над чашкою.

Сестра здригається й випрямляється. Я бачу, як її щоки наливаються рум’янцем.

— І не сьорбай, — додає вона. — Ти не на базарі.

Катря мовчки ставить чашку на блюдце й витирає губи тильною стороною долоні.

— Серветка, — сухо зауважує пані Констанція. — Для цього існує серветка.

Я з дзенькотом ставлю виделку на стіл і зустрічаюся з Констанцією поглядом. Ця жінка з першої хвилини в маєтку Каміля змусила мене почуватися нікчемною. Я ще могла б проковтнути закиди на свою адресу, але ображати Катрю — ні. Цього я не дозволю.

— Не треба виховувати мою сестру. Те, як вона поводиться і що робить, — не ваші клопоти, — кажу різко, навіть не намагаючись стриматися.

Констанція драматично хитає головою.

— Я лише вказую на очевидні хиби, — вона кривиться, ніби я з сестрою — бруд під її нігтями. — Завжди знала, що мій хлопчик зробив помилку, зв’язавшись аби з ким. Але не думала, що в тебе вистачить нахабства поводитися зі мною настільки грубо.

Катря кусає нижню губу. Її спина напружена, плечі підняті, очі блищать від сліз, які вона ледве стримує. Вона й так забагато плакала останнім часом і не заслуговує на жодне з тих отруйних слів, якими обдаровує її Констанція. 

— А я лише попереджаю, — продовжую, не відводячи погляду. — Виховуйте інших шляхетних панянок. А Катрю не чіпайте.

— Ти мені погрожуєш? — у голосі Констанції бринить їдка нота. — Матері свого майбутнього чоловіка? То ось так ти збираєшся входити в нашу родину — з відкритим оскалом?

— Я бачила чимало аристократок: приємних і не дуже. Але не думала, що мати мого нареченого перевершить мої найгірші очікування, — розгнівано відповідаю. Мені байдуже, ким вона себе вважає. Будь вона хоч самою імператрицею — я не дозволю їй витирати об нас ноги.

— Та як ти смієш так пащикувати! — зрештою вибухає Констанція. Її ідеальна маска шляхетності дає тріщину.

Тихий, розпачливий схлип Катрі розрізає напружене повітря. Цього звуку достатньо, щоб я поставила крапку в цьому «родинному сніданку». Я підводжуся. Ніжки стільця з неприємним скрегочуть. Беру сестру за руку — її пальці крижані, вона вся тремтить. Не озираючись на заціпенілу від люті Констанцію, я веду Катрю до сходів. Ми зникаємо на другому поверсі, а в спину нам ще летить сичання майбутньої свекрухи — обурене, сповнене зневаги. Вона нагадує змію, якій прищемили хвоста, і тепер вона бризкає отрутою все навколо.

Я більше не огризаюся. Зайві слова лише підживили б наш конфлікт, даючи їй нові приводи для звинувачень. Констанція й так обов’язково поскаржиться на мене Камілю — викривить факти, додасть драми й виставить себе жертвою моєї «невихованості». А як інакше?

Переїзд до маєтку Каміля став для мене щоденною боротьбою, в якій я щоразу програю. Я намагалася переконати себе, що з часом усе владнається: я звикну до косих поглядів слуг, які або заздрять, або просто не вважають мене гідною статусу нареченої пана Домбровського. Надіялася, що врешті відчую бодай краплю затишку в цих розкішних, але безнадійно холодних стінах і знову знайду в собі сили щиро всміхатися. Але натомість я лише повільно розвалююся на шматки. З кожним днем у цьому домі я ніби втрачаю себе справжню, розчиняючись у чужому житті. Житті, якого я ніколи не хотіла.