РОЗДІЛ 11. ЯКОБ

Ранкове сонце щедро заливає їдальню маєтку Брауер, витанцьовуючи на кришталевих карафках і важкому сріблі. У повітрі змішується запах свіжої випічки та приємна гіркота міцної кави. Переді мною тарілка з пухким ґуґельгупфом*, щедро присипаним цукровою пудрою. Поруч — скибка житнього хліба з тонким шаром вершкового масла та шматочком шинки. Я не поспішаю торкатися їжі, дозволяючи собі насолодитися рідкісною розкішшю недільного ранку.

Мені подобається ця тиша вихідного дня.

Тітка Ґрета сидить навпроти, випрямивши спину так, ніби на ній і досі корсет для балу, а не ранковий чепець і халат. Вона відпиває каву й першою порушує мовчання:

— Якобе, любий, як просувається підготовка до балу на честь ваших заручин? — голос тітоньки звучить стримано, але насправді я знаю: вона переймається цим значно більше за мене. — Часу обмаль, а ти мовчиш так, ніби це свято тебе зовсім не стосується.

— Усім займаються Айнсфельди, — відповідаю я, спостерігаючи, як сонячний промінь ламається у віконному склі й розсипається на світлі уламки. — У мене немає причин сумніватися ані в їхньому смаку, ані в організаторських здібностях. Вони знають, що роблять.

Тітка ледь помітно насуплюється. Край її вуст сіпається — суміш розчарування й обурення.

— І це все? — перепитує вона. — Ти бодай бачив список гостей чи меню?

— Тітонько, ви ж знаєте Клару. Вона бездоганно добирає і коло знайомств, і частування.

Насправді ж мені байдуже. Які квіти стоятимуть у вазах — білі лілії чи пурпурові троянди; що подаватимуть до столу — фазанів чи олентину; яке вино ллють у келихи — старе рейнське чи молоде віденське; і хто саме з запрошених з’явиться в залі. Це не має значення. Весь цей бал — лише чергова подія, яку потрібно відбути.

Зрештою, моє життя давно перетворилося на низку таких подій, і я навчився їх просто проживати.

Тітка Ґрета ставить філіжанку на блюдце з різким дзвоном.

— Тобі варто виявляти більше зацікавленості, — повчально мовить вона, звужуючи очі. — Це твоє свято так само, як і її. Не дозволяй Кларі повністю перебирати владу й крутити тобою, як їй заманеться. Чоловік має залишатися головним і мати вирішальний голос.

Я голосно сміюся.

— Хіба не ви, тітонько, нахвалювали мені Клару? Хіба не ви казали, яка вона чудова й розважлива, і якою ідеальною дружиною мені стане?

Ґрета на мить закочує очі, ніби розчарована тим, що мені доводиться пояснювати очевидні речі.

— Так і є. Вона тобі підходить за рівнем, Якобе, — мовить тітка. — З гарним посагом і корисними зв’язками. На балах усі, хто бачитиме вас разом, заздритимуть.

Вона робить коротку паузу й стискає губи.

— Але не забувай: Клара з тих жінок, що усміхаються солодко, а рахують холодно. Вона звикла брати своє тихо й непомітно — так, що чоловік і сам не помічає миті, коли рішення вже ухвалене за нього.

Я відкидаюся на спинку стільця, розглядаючи тітку з неприхованою іронією.

— Дивно чути це саме від вас, тітонько. Ви самі — жінка, яка понад усе цінує свободу й розрахунок. Гадаю, саме тому ви так і не вийшли заміж: щоб ніхто не мав права вказувати вам, як жити. А тепер радите мені обмежувати Клару? Це виглядає суперечливо з вашого боку — і, щонайменше, не надто шляхетно щодо жінки, яку ви самі називали гідною.

Тітка на мить завмирає. Її погляд холоне й гострішає, мов лезо шпаги, але вона швидко опановує себе.

— Моя ситуація — зовсім інша справа, — відрізає вона, а тоді різко змінює тон, переводячи розмову в інше русло. — До речі, чи замовив ти вже нову ліврею** для свого камердинера? На балу все має виглядати бездоганно, до найменшої дрібниці. 

— Ще ні, — сухо відповідаю я, а думки вже вперто повертаються до іншого, що не дає мені спокою останні тижні. — До речі про дрібниці… Хоча, якщо подумати, це зовсім не дрібниці.

Я роблю ковток кави й тягнуся до шматка ґуґельгупфа.

— Щось трапилося? — насторожено цікавиться тітка.

— Я вже два місяці не отримую листів. Ані від Міхаеля, ані від друзів. Це дивно: зазвичай вони пишуть регулярно. Ви, часом, не натрапляли на мою кореспонденцію? Чи, можливо, у нас з’явився новий листоноша, який губить листи? Якщо так, із цим слід розібратися.

Обличчя Ґрети напружується. Вона машинально торкається краю коміра халата.

 — Звідки мені знати, що з твоїми листами? Можливо, на поштових трактах**** знову неспокійно, або листоноші ледарюють. У тебе справ по горло, а ти, як завжди, знаходиш собі проблему там, де її немає.

Вона робить великий ковток кави, ставить філіжанку і дивиться на мене з докором:

— Знаєш, Якобе, якщо Міхаель тобі не пише, то, можливо, йому просто немає чого сказати тому, хто виявив таку слабкодухість. Залишити хлопця з Ґуставом Вальдбургом було помилкою. Він ще дитина і не може знати, що для нього краще. Ти мав забрати його сюди, до Відня, навіть силоміць. Тут у нього значно більше можливостей, ніж у Львові.

Я відчуваю, як усередині закипає гаряча лють. За час, проведений у Відні, я остаточно зрозумів: тітка Ґрета геть не схожа на мою ніжну й добру покійну матір. Вона жорстка, горда, часом лицемірна й насправді нічим не краща за мого батька. Вона завжди ставить власні інтереси та статус вище за все. Не думаю, що Міхаелю було б комфортно у Відні, хоч я і страшенно за ним сумую.

— Міхаель сам захотів лишитися з батьком, — карбую я кожне слово. — І я в жодному разі не тягнув би його до Відня силою.

Тітка лише підтискає губи, даючи зрозуміти, що розмова завершена. В їдальні знову висне тиша. Апетиту продовжувати сніданок у мене вже немає. Я підводжуся з крісла й підіймаюся до себе в кімнату. 

Мені, можливо, байдуже до більшості гостей, які будуть на наших із Кларою заручинах, але я дуже хотів би побачити серед них Яна й Сола. Тож пишу листи обом і запрошую їх приїхати до Відня.

Ґуґельгупф* — це традиційний європейський кекс/пиріг, родом з регіону Альзас і поширений у Австрії, Південній Німеччині, Швейцарії та колишніх землях Австро-Угорщини.