РОЗДІЛ 8. СОФІЯ

Моє волосся охайно зібране, жодне пасмо не вибивається з-під шпильок, одяг чистий і свіжий, ретельно випрасуваний. Та мене не полишає відчуття, ніби я вся просякнута їдким димом зі згарища аптеки — він осів десь глибоко, під самою шкірою, і тепер я ношу його з собою, куди б не пішла. Навіть коли вдихаю повітря, воно здається гіркуватим, мов попіл досі стоїть у горлі. Але я не дозволяю собі зронити ні сльози. Раз по раз нагадую собі, що маю бути сильною. Якщо не заради себе, то заради Катрі. Я пообіцяла це матері.

Витримую все. Підготовку до поховання. Співчуття людей, які дивляться на мене із сумішшю жалю й цікавості. Не щодня трапляється пожежа в аптеці з такими трагічними наслідками. І я не можу їх за це засуджувати, хоч і не надто приємно бути в центрі уваги з цієї причини. На мене дивляться у покійній кімнаті шпиталю боніфратрів, на вулицях міста, коли ми з Камілем та лікарем Вальдбургом ідемо до міської Ратуші, і в кабінеті комісара, який займається розслідуванням пожежі в аптеці.

Сонце вже перейшло полудень, і його косі промені, пробиваючись крізь високі вікна, підсвічують порошинки, що повільно кружляють у повітрі. Знизу, з площі Ринок, долинає приглушений гомін торговців та стукіт коліс об бруківку, але тут, за масивними дубовими дверима, панує стримана тиша. Ми вчотирьох: я сиджу в глибокому кріслі навпроти широкого столу, заваленого документами, Каміль стоїть поруч, поклавши руку на спинку мого стільця, а лікар Вальдбург відійшов до вікна, розглядаючи панораму міста.

Комісар варти повільно розправляє на столі аркуш паперу й піднімає голову на мене.

— Мої люди закінчили попередній огляд того, що залишилося від аптеки пана Гната, — його голос звучить офіційно. — Розслідування триває, але картина вже цілком зрозуміла.

— У вас є версія? — питає Каміль.

Він кладе руку мені на плече й легенько стискає його.

— З огляду на свідчення очевидців, це було самозагоряння, — трохи м’якше додає комісар. — Панно Софіє, нам відомо, що ваш батько останнім часом багато пив.

Відчуваю, як кров приливає до обличчя, а потім стрімко відступає, залишаючи по собі ниючий біль всередині. Я знаю, що батько пив, особливо після смерті мами, але не хочу, щоб люди запам’ятали його саме так. Він був порядною людиною, чудовим батьком, блискучим аптекарем, і його талант та добрі вчинки заслуговують на повагу, а не на брудне шепотіння за спиною. 

— Що саме сталося? — витискаю з себе, зціпивши пальці на підлокітниках.

— Схоже, він заснув у кріслі, — продовжує комісар, не зводячи з мене погляду. — На столі горіла олійна лампа. Ймовірно, уві сні він незграбно зачепив її рукою, і вогонь миттєво перекинувся на стоси паперів. В аптеці всюди спиртові настоянки, леткі олії та запаси сірки — цього вистачило, щоб полум’я за лічені хвилини перетворилося на некеровану стихію. Лікар Вальдбург саме повертався додому і одразу здійняв тривогу. Разом із небайдужими перехожими він встиг витягти вашого батька та пані Ганну Юрчак із другого поверху.

Мовчки киваю, зберігаючи незворушний вираз обличчя, хоча всередині все перевертається від гіркого усвідомлення. Мій батько не лише наразив на небезпеку себе і загинув, а й своєю необачністю ледь не вбив матір Ярини. Учора шок затьмарив усе, і я думала лише про тата, про Катрю і про власне горе, але сьогодні свідомість прояснюється, підкидаючи нові приводи для тривоги. Пожежа не просто знищила аптеку — вона майже вщент спалила «Майстерню Ґрації», що містилася прямо над нею. Там було стільки коштовних тканин… Бідна пані Ганна, це ж була справа її життя.

Жахлива здогадка прошиває мене наскрізь: якщо батько винен у пожежі, то саме мені доведеться покривати збитки власникові будівлі. Я ніколи навіть не бачила цієї людини, і в мене немає таких грошей, щоб із ним розрахуватися. Від цієї думки в роті стає кисло, а перед очима на мить темніє. Здається, ніби я потрапила в темний тунель і вже довгий час іду навпомацки, а обіцяного світла в кінці так і не видно.

— Наші люди ще оглядають руїни аптеки, — додає комісар, знову заглядаючи в папери, — проте малоймовірно, що це був умисний підпал. Наразі основна версія — нещасний випадок через необережність.

Каміль міцніше стискає моє плече, помітивши, як зрадницьки тремтить моя спина.

— Дякую, ми почули достатньо, — різко відрізає він, підводячись і допомагаючи мені піднятися.

Як людина ділова, Каміль миттєво відкидає сентименти. Він добре розуміє, у що перетвориться ця справа далі, і намагається вберегти мене від обтяжливих розмов. Я вдячна йому за цю рішучість, хоча в глибині душі розумію: це лише відтягує неминуче. Компенсацію власникові згорілої будівлі все одно треба буде сплатити. Мені належить зустрітися з цією людиною — чи то в присутності комісара, чи віч-на-віч — і спробувати домовитися. Можливо, він погодиться зачекати з виплатою компенсації або хоча б не вимагатиме всю суму одразу.

Коли ми виходимо з кабінету комісара і нарешті опиняємося на свіжому повітрі, біля вхідних дверей Ратуші, лікар Вальдбург зупиняється і повертається до нас.

 — Софіє, якщо вам із Катрею знадобиться будь-яка допомога, чи просто… — він не встигає договорити.

— Дякуємо за підтримку, лікарю Вальдбург, особливо за організацію похорону. Та далі ми з моєю нареченою впораємося самі, — грубо перериває його Каміль.

Лікар Вальдбург мовчки дивиться на мене, чекаючи моєї реакції. У мене немає ні сил, ні вагомих причин заперечувати Камілю. Він мій наречений, а лікар Вальдбург — чужий… Скільки б доброго він для мене не зробив, але це так. Він мені не родич і не зобов’язаний дбати про мене та Катрю. Тож я мовчки йду слідом за Камілем і сідаю в його екіпаж. Щойно дверцята зачиняються, відсікаючи шум площі, Каміль бере мене за руку й дивиться в очі:

— Софіє, гадаю, немає сенсу тягнути з переїздом до мого маєтку. Дозволь мені піклуватися про тебе і Катрю, як і належить твоєму майбутньому чоловікові.