РОЗДІЛ 10. СОФІЯ

Моє волосся охайно зібране, одяг чистий і свіжий, проте мене не полишає відчуття, ніби шкіра все ще просякнута їдким димом зі згарища нашої аптеки. За цей безкінечний день я не зронила ні сльози, нагадавши собі, що маю бути сильною, бо пообіцяла це матері. Я витримую все: підготовку тата до поховання та нав’язливі співчуття людей, які бачили мене — спочатку у покої для покійних шпиталю боніфратрів, а згодом на вулицях міста, коли ми з Камілем та лікарем Вальдбургом йшли до міської Ратуші.

Зараз ми в кабінеті комісара. Сонце вже перейшло полудень, і його косі промені, пробиваючись крізь високі вікна, підсвічують порошинки, що повільно кружляють у повітрі. Знизу, з площі Ринок, долинає приглушений гомін торговців та стукіт коліс об бруківку, але тут, за масивними дубовими дверима, панує стримана тиша. Ми вчотирьох: я сиджу в глибокому кріслі навпроти широкого столу, заваленого документами, Каміль стоїть поруч, поклавши руку на спинку мого стільця, а лікар Вальдбург відійшов до вікна, розглядаючи панораму міста.

Комісар варти повільно розправляє на столі аркуш паперу й піднімає голову на мене. 

— Мої люди закінчили попередній огляд того, що залишилося від аптеки пана Гната, — його голос звучить офіційно. — Розслідування триває, але картина вже цілком зрозуміла.

— У вас є версія? — питає Каміль.

Він кладе руку мені на плече і легенько стискає його, ніби намагаючись передати мені частину своєї впевненості.

— З огляду на те, що кажуть очевидці, це було самозагоряння, — трохи м'якше додає комісар. — Панно Софіє, нам відомо, що ваш батько останнім часом мав схильність до зайвої чарки.

Відчуваю, як кров приливає до мого обличчя, а потім стрімко відступає, залишаючи по собі гнітючу пустку. Я знаю, що батько пив, особливо після смерті мами, але мені не хочеться, щоб люди запам’ятали його як п’яницю. Він був доброю людиною, блискучим аптекарем, і його талант заслуговував на повагу, а не на брудне шепотіння за спиною.

— Що саме сталося? — витискаю я з себе, зціпивши пальці на підлокітниках.

— Схоже, він заснув у кріслі, — продовжує комісар, не зводячи з мене погляду. — На столі горіла олійна лампа. Мабуть, уві сні він незграбно зачепив її рукою, і вогонь миттєво перекинувся на стоси паперів. В аптеці всюди спиртові настоянки, леткі олії та запаси сірки — цього вистачило, щоб полум’я за лічені хвилини перетворилося на некеровану стихію. Лікар Вальдбург саме повертався додому і одразу забив на сполох. Разом із небайдужими перехожими він встиг витягти вашого батька та пані Ганну Юрчак із другого поверху.

Я мовчки киваю, намагаючись зберегти незворушний вираз обличчя, хоча всередині все перевертається. Боже, мій батько не лише загинув сам, а й своєю необачністю ледь не вбив матір Ярини. Вчора жах затьмарив усе, і я думала лише про тата, але сьогодні свідомість прояснилася, підкидаючи нові приводи для відчаю. Пожежа не просто знищила аптеку — вона понівечила «Майстерню Ґрації», що знаходилася прямо над нею. Там було стільки коштовних тканин... Бідна пані Ганна, це ж була справа її життя.

Жахлива здогадка прошиває мене наскрізь: якщо батько винен у пожежі, то саме мені доведеться покривати збитки власнику будівлі. Я ніколи навіть не бачила цієї людини, і в мене немає таких грошей, щоб розрахуватися з ним. Від цього думки в роті стає гірко, а перед очима все на мить паморочиться.

— Наші люди ще оглядають руїни аптеки, — додає комісар, знову заглядаючи в папери, — проте малоймовірно, що це був умисний підпал. Наразі основна версія — нещасний випадок через необережність.

Каміль міцніше стискає моє плече, помітивши, як зрадницьки затремтіла моя спина.

— Дякую, ми почули достатньо, — різко відрізає він, підводячись і змушуючи мене теж піднятися.

Як людина ділова, Каміль миттєво відкидає сентименти. Він добре розуміє, у що перетвориться ця справа далі, і намагається вберегти мене від зайвих розмов. Я вдячна йому за цю рішучість, хоча в глибині душі розумію: це лише відтягує неминуче. Компенсацію власнику згорілої будівлі все одно доведеться віддавати. Мені доведеться зустрітися з цією людиною — чи то в присутності комісара, чи віч-на-віч. 

Коли ми нарешті опиняємося на свіжому повітрі, біля важких вхідних дверей Ратуші, лікар Вальдбург зупиняється і повертається до нас.

— Софіє, якщо вам з Катрею знадобиться будь-яка допомога, чи просто... — він не встигає договорити.

— Дякуємо за допомогу, лікарю Вальдбург. Ми з моєю нареченою впораємося самі, — перериває його Каміль, виділяючи кожне слово.

Лікар лише стримано киває. У мене немає сил чи вагомих причин заперечувати Камілю, тож я мовчки йду слідом і сідаю в його екіпаж. Щойно дверцята зачиняються, відсікаючи шум площі, він повертається до мене:

— Софіє, гадаю, немає сенсу тягнути з переїздом до мого маєтку. Дозволь мені піклуватися про тебе і твою сестру.