РОЗДІЛ 8. СОФІЯ

Вітер забиває дихання, та я більше не відчуваю холоду — він лише обпікає легені. Повітря пахне не пробудженням природи чи талим снігом, а горілою деревиною, сіркою й смертю.

— Тату! — мій крик безсило розбивається об глухий гуркіт попереду.

Я стою перед попелищем. Основне полум'я вже вляглося, перетворившись на густий, задушливий дим, що важким саваном стелиться над вулицею. Тільки подекуди крізь розтрощені вікна аптеки ще вириваються поодинокі язики вогню, ліниво облизуючи обвуглені дубові рами.

Аптека — мій другий дім, моє найзатишніше місце у світі — тепер скрипить і конає, ніби поранений лицар на полі бою. Глухо гуркоче всередині, де з брязкотом осідають перекриття, і цей стогін згасаючого вогню здається мені майже людським.

Довкола панує хаос пожежної метушні. Люди збиваються в купу, утворюючи живий коридор уздовж обгорілих стін. Хтось передає порожні відра, хтось у розпачі намагається відтягнути подалі від вогню вцілілі меблі чи ящики. Чути вигуки та приглушений гомін натовпу, що заціпеніло спостерігає за руїною. Повітря здригається, а для мене все навколо перетворюється на розмиті тіні.

Я рвуся вперед, не помічаючи, як поділ моєї пишної сукні занурюється у багнюку, змішану з сірим попелом та снігом. Черевики ковзають по залишках брудного льоду, серце калатає в горлі, але я бачу лише чорний, роззявлений провал дверей. Це моя єдина ціль.

— Куди ти?! Стій! — Каміль перехоплює мене біля самого порогу. Його руки обхоплюють мене так міцно, що мій корсет врізається в ребра, вибиваючи останнє повітря.

— Пусти! Мені треба знайти батька! — я відчайдушно б'юся в його обіймах, ковтаючи густий, смердючий запах гару, що хвилями накочується від аптеки.

— Софіє, схаменися! — він силою розвертає мене до себе, намагаючись відтягнути подалі. Його голос звучить твердо, навіть жорстоко, і цей тон зачіпає мене, ніби ляпас по обличчю.

Я дивлюся на нього, і в моїх очах зараз, певно, більше ненависті, ніж страху. Його бездоганний одяг, його вишуканість — все це зараз здається мені дратівливим та огидним.

— Це все ти! — мій крик зривається на хрипкий плач. — Це ти винен! Якби ми не поїхали на ту кляту вечерю, нічого б не сталося! Поки ми слухали порожні теревені ні про що, тут нищилося все моє життя!

Я несамовито б’ю його кулаками в груди, але Каміль навіть не здригається. Він стоїть непохитно, як скеля, лише тримає мене ще міцніше, поки за нашими спинами з гуркотом обвалюється частина даху, здіймаючи в небо сніп іскор. Зрештою сили покидають мене. Істерика випалює зсередини, залишаючи лише здушені ридання. Я перестаю пручатися і безвільно обм’якаю в його руках, задихаючись від колючого диму та власного безсилля.

Крізь завісу сліз я бачу, як до нас наближається висока постать. Лікар Вальдбург. Його темний сюртук припорошений попелом, а обличчя здається висіченим із холодного каменю. Побачивши його, я знаходжу в собі останній залишок енергії й різко висмикуюся з рук Каміля.

— Де мій батько? — питаю я, здригаючись від кожного схлипу.

Я вчеплююся в лікаря поглядом, бо впевнена: він знає відповідь. Ця людина ніколи не прикрашає дійсність.

— Софіє, твій батько… — він раптом замовкає.

Моє серце пропускає удар. Я не раз бачила, як лікар Вальдбург повідомляв родинам про смерть із цілковито незворушним обличчям, не змигнувши й оком. Його вважають людиною без нервів, але зараз... вперше в житті я бачу, як він вагається.

— Де він? Я хочу його побачити! — мій голос тремтить.

У глибині душі я вже знаю відповідь — вона крижаною голкою прошиває свідомість, але мозок відчайдушно відмовляється вірити. Це не може бути правдою. Я не можу втратити маму і тата майже водночас. Світ не може бути настільки жорстоким.

— Софіє... — лікар Вальдбург нарешті піднімає на мене погляд, і в ньому я бачу лише приреченість. — Твій батько помер.

Земля вислизає з-під ніг. Я падаю просто в багнюку, захлинаючись плачем, який більше схожий на передсмертний хрип. Холодний бруд просочується крізь дорогу тканину сукні, але я на це незважаю.

У мені спалахує шалений спротив. Я різко підхоплююся на ноги, розтираючи сльози по обличчю замурзаними в сажі руками.

— Звідки ви знаєте, що він помер?! — я дивлюся на лікаря Вальдбурга з відчаєм, чіпляючись за останню надію. — Це може бути помилка! Його могло не бути всередині! Він міг бути вдома... або в шинку.

Лікар не сперечається. Він лише повільно відступає вбік і вказує рукою туди, де під стіною сусідньої кам’яниці, подалі від метушні, лежить нерухома постать, накрита грубим сірим сукном.

— Його винесли з аптеки, Софіє, — тихо вимовляє він. — Він був п’яним. Заснув і не встиг відчути гару. Він задихнувся димом ще до того, як стеля почала падати.

Я не вірю. Не хочу вірити. Кидаюся до того страшного згортка, падаю на коліна й неслухняними пальцями задираю край важкого сукна. Серце затискає в лещатах. Тато.

Він зовсім не схожий на мерця. На обличчі немає ані опіків, ані гримаси болю — він здається людиною, що нарешті знайшла спокій після довгого дня. Рідний профіль, сивина на скронях, знайомі зморшки біля очей. Він просто спить, розслаблений і вмиротворений, і здається, що зараз він розплющить очі й звично всміхнеться мені.

— Тату... — припадаю до його грудей, обіймаючи холодне тіло.

Лікар Вальдбург намагається відтягнути мене. Він тримає мене за плечі, але я пручаюся, вчепившись у батьків сюртук, ніби намагаюся передати йому власне тепло й повернути його до життя.

— Софіє! Дитино моя... — крізь гуркіт у вухах я чую знайомий голос.

Позаду з’являється тітка Ганна. Побачивши її, я раптом згадую про Катрю, яку залишила під опікою її доньки. Ця думка, як крижаний душ, протвережує мене. Я дозволяю лікареві підняти мене з землі. Сил більше немає — ні битися, ні кричати. Тітка Ганна обхоплює мене своїми теплими руками, притискає до себе, і її плач змішується з моїм. 

Лікар Вальдбург мовчки накриває обличчя батька сукном.