РОЗДІЛ 6. СОФІЯ

Ярина нагріває залізні щипці над спиртівкою, і повітря наповнюється легким запахом паленого. Я мимоволі здригаюся, коли вона підносить їх до мого обличчя.

— Софіє, не крутися, інакше твоя зачіска вся розлетиться! — подруга сварить мене, фіксуючи черговий накручений кучер.

Вона спритно орудує гребенем, піднімаючи моє волосся високо над чолом, створюючи складний каркас à la Reine*. Я відчуваю, як Ярина щедро посипає мою голову пудрою з пухової подушечки. Дрібний білий пил осідає на моїх віях, роблячи мене схожою на примару. Потім вона береться за макіяж: білила приховують сліди моїх безсонних ночей, а яскравий кармін на щоках малює фальшиву рум’яність.

Коли Ярина нарешті відкладає гребінь і відступає на крок, даючи мені поглянути в дзеркало, я мимоволі затримую подих. Зі скляної глибини на мене дивиться та версія Софії, яку я бережу виключно для публічних виходів із Камілем: бездоганна, холодно-привітна. Лише очі видають глибокий смуток, але там, куди я йду, це навряд чи хтось помітить.

Це мій перший вихід у світ після смерті матері — звана вечеря у маєтку Замойських. Сама думка про неї викликає нудоту. Я знаю, що Каміль знову зникне в кабінетах маєтку, обговорюючи роботу, а мене залишить у «кодлі змій» — серед жінок, які міряють мою вартість лише походженням. Для них я — донька аптекаря, якій усміхнулася фортуна, дозволивши заручитися з таким чоловіком, як Каміль Домбровський. 

Не можу сказати, що це брехня, бо я справді з Камілем лише тому, що він допоміг врятувати батькову аптеку. Але вони й уявити не можуть, чим мені довелося пожертвувати. Точніше, ким… Я заплющую очі, відчуваючи, як у грудях знову закипає знайомий біль, але миттєво змушую себе не згадувати про нього. Я не могла вчинити інакше. 

— Вставай, Софіє, нам треба ще вдягнути сукню, — лагідно, але наполегливо перериває мої думки Ярина. — Не будемо змушувати Каміля чекати. Його екіпаж скоро приїде.

Слухняно підводжуся, дозволяючи подрузі розв'язати мій халат. Холод повітря в кімнаті змушує шкіру вкритися сиротами. Ярина подає мені корсет — жорсткий, обтягнутий шовком, справжня клітка для тіла, яка ідеально пасує до клітки, в яку я замкнула свою душу.

— Дихай, — тихо каже Ярина, спритно перебираючи тасьми** на моїй спині. Вона знає мої таємниці краще за всіх, і в її голосі я чую щире співчуття. — Не давай їм нагоди образити тебе чи приводу для пліток. Ти впораєшся з усім, Софіє, бо ти найсильніша і найсміливіша дівчина, яку я знаю.

— Ох, якби ж це було так просто! — буркочу я, міцно вхопившись за край столу, поки Ярина затягує черговий вузол. — Ненавиджу ці звані сніданки, обіди, вечері... Це навіть гірше за бали. На балу можна загубитися в натовпі, зникнути серед незнайомих облич. А тут ти як на долоні серед купки людей, які тебе зневажають і терплять лише через повагу до Каміля.

Ярина дістає з шафи важку сукню з дорогого темно-синього шовку. Вона обережно накидає тканину мені на плечі, і я відчуваю, як холодна підкладка торкається шкіри.

— Каміль усе ще ображається, що ти попросила зачекати з весіллям? — питає Ярина, поки її пальці вправно застібають дрібні ґудзики на моїх манжетах.

— У мене померла мати, а батько ледве тримається на ногах! На мені аптека, Катря і дім, що розвалюється. Зараз мені не до весілля.

Ярина закінчує з сукнею, розправляє важкі складки спідниці біля моїх ніг і підводиться.

— Софіє, ти пережила велике горе, і ніхто не має права вимагати від тебе посмішок, — вона кладе руки мені на плечі, злегка стискаючи їх. — Але чи справа лише в жалобі й роботі? Я маю на увазі... ти певна, що вчинила правильно, погодившись на пропозицію Каміля?

«Ні», — кричить усе всередині мене, відлунюючи болем у кожній клітині. — «Я не впевнена! Моє серце розбивається знову і знову, коли я згадую про того, про кого більше не маю права думати».

Перед очима на мить постає інше обличчя, зухвалий погляд, але я силою волі заштовхую цей образ у найтемніший куток своєї пам’яті.

Вголос я лише стискаю зуби так, що аж щелепи німіють, і розправляю плечі. 

— Це не має значення. Я не могла вчинити інакше, — роблю глибокий вдих, поправляючи сукню на грудях.

Не розумію чому, але сьогодні я хвилююся значно більше, ніж зазвичай. І це не тому, що я кілька місяців не з'являлася на людях з Камілем і ніби призабула, як тримати спину під прицілом пихатих аристократок. І хоч я знаю, що про Катрю подбає Ярина, а батько вже тиждень тримається — не пиячить, справно ходить до аптеки й навіть пообіцяв сьогодні закрити її раніше, щоб я не хвилювалася, — на серці все одно неспокійно. Моя тривога якась інша, глибша. Хоча я й не можу пояснити її причину, вона пульсує в скронях, наче попередження, яке я не в силах розшифрувати.

Тієї ж миті за вікном лунає різкий гуркіт коліс об бруківку. Каміль приїхав.

****

Кришталеві підвіски величезної люстри в головній залі маєтку Замойських ледь помітно тремтять від гучного сміху та низьких чоловічих голосів. За довгим дубовим столом панує справжня задуха — суміш ароматів запеченої дичини, дорогого тютюну та надмірної важливості, якою пашить кожен присутній чоловік. 

Я сиджу рівно, відчуваючи, як кістяні прутики корсета нещадно впиваються в ребра й раз у раз нагадують: поставу слід тримати бездоганною. Каміль — праворуч, і збоку ми, певно, виглядаємо як зразкова пара з віденської модної гравюри. На ньому парадний каптан із темно-коричневого оксамиту — вершина теперішньої моди (Ярина завжди підкреслює, що як на людину, заклопотану справами, у нього напрочуд вишуканий смак). Срібне шитво на комірі-стійці та вздовж бортів у поєднанні з темно-синім шовком моєї сукні вибудовує переконливу ілюзію цілковитої гармонії між нами. Його камзол, надітий під низ, застебнутий на довгий ряд дрібних срібних ґудзиків, а з-під манжет виглядає невагома піна найтоншого брюссельського мережива, що лоскоче його долоні, коли він жестикулює.