РОЗДІЛ 5. СОФІЯ

— Дитино, мені знову щось не так із серцем, — каже пані Ядвіга, щойно переступає поріг аптеки.

Вона зупиняється біля дверей, обтрушує чоботи від снігу, кілька разів тупає ногою об підлогу, а тоді проводить долонею по краю мантії, струшуючи крижану крихту.

— Така холоднеча, — додає вона. — Мороз цього року немилосердний. А серце ж не камінь.

— Доброго дня, пані Ядвіго, — зберігаю стриманий вираз обличчя. Скарга звучить серйозно, але я знаю: пані Ядвіга здатна лікувати і випадково висмикнутий волосок із голови. Тож варто дізнатися більше деталей. Якщо справа не в серці, то точно в чомусь іншому — і скоро вона це викладе. — Коли саме це почалося?

Вона повільно знімає рукавицю з однієї руки.

— Учора ввечері. Хоч із такою зимою важко сказати точно. Вітер такий, що я ледве дійшла сюди. На Площі Ринок стояти неможливо.

Я беру терези й дістаю трави з шухляди.

— Ви щось приймали від серця?

— Та ні, — відмахується вона. — Думала, минеться. Але ж роки своє беруть. Та й узимку все загострюється. Сама знаєш, як воно буває. Людина є — людини не має.

Пані Ядвіга не надто тонко згадує смерть матері. Я вже звикла до цього: кожен другий відвідувач аптеки знаходить спосіб висловити співчуття, навіть коли про нього не просять. Удень я тримаюся — мушу бути сильною. На мені аптека, дім, Катруся, Каміль, який ображається, що я не маю на нього часу (а де ж його взяти?), і батько.

Батько п’є. Іноді так, що не пам’ятає навіть власного імені. Він змарнів, їсть абияк, не голиться. Виглядає так, ніби йому байдуже до всього, що колись було важливим. А найбільше болить те, що йому байдуже до нас.

Здається, ми з Катрею втратили не одного, а одразу двох батьків.

Я обіцяла мамі бути сильною, дбати про сестру і тата — але це так складно. Я нічого не можу вдіяти з батьковим горем. Він мене не слухає. А коли слухає — не чує. Закривається в собі й знову тягнеться до чарки.

Я відмірюю суміш, не піднімаючи очей.

— Ти сьогодні сама? — питає пані Ядвіга, оглядаючись.

— Так, — відповідаю й додаю до суміші сушену м’яту, корінь валеріани та трохи глоду. Обережно вирівнюю терези й пересипаю трави в паперовий пакет.

— А батько?

Завмираю з рукою над прилавком. Пані Ядвіга чудово знає, що з ним коїться: він тиняється містом цілими днями, і це не секрет. Але знати — не означає мати право лізти в чуже життя. Її настирливість виснажує. Та вона одна з наших найдавніших клієнток і завжди робить великі замовлення, тож я з усіх сил стримуюся, щоб не гаркнути й не випровадити її просто зараз.

— Батько…

Не встигаю договорити — двері аптеки відчиняються.

А ось і він.
Точніше — Соломон Лейбович, який тягне батька на собі.

— Софіє, — озивається Соломон, важко переводячи подих. — Я помітив його неподалік. Лежав у снігу, в кучугурі. Подумав — замерзне.

Батько щось нерозбірливо бурмоче, хилить голову, намагається спертися, але ноги його не слухаються.

— Ой-йой… — пані Ядвіга хитає головою й цокає язиком.

Я виходжу з-за прилавка й разом із Соломоном допомагаю посадити батька на бамбетель у кутку. Він одразу згорблюється, не зважаючи ні на кого, важко дихає й за мить починає хропіти, сидячи напівзігнутим.

— Це добром не скінчиться. Ой, не скінчиться… — продовжує бубоніти пані Ядвіга, втупившись у батька.

Я добре знаю цю жінку: до завтра пів Львова знатиме всі подробиці. Тож я швидко повертаюся за прилавок, беру приготовані для пані Ядвіги трави й простягаю замовлення.

— Прошу, — кажу голосно.

Пані Ядвіга обертається.

— Що? — спантеличено кліпає, уже забувши про свою причину відвідин аптеки.

— Трави для вашого серця.

— А, точно… для серця, — неохоче забирає вона пакунок, але йти не поспішає. Ще раз озирається на батька.

— До побачення, пані Ядвіго, — мій погляд уже скерований на двері.

Схоже, вона помічає у ньому щось зловіще, бо таки прощається, бажає гарного дня й виходить.

В аптеці стає тихо.
Лиш я, Соломон і батько, який хропе на бамбетлі, важко й глухо, мов перевантажений міх у кузні.

Я спираюся спиною об стіну, втомлено зітхаю й прикриваю долонями обличчя. Ми з Соломоном не друзі, та від того балу в Терези Замойської — коли він запросив мене на танець, а потім заступився за мене — я відчуваю до нього теплу прихильність і не боюся бути вразливою в його присутності.

— Співчуваю твоїй втраті, Софіє, — каже Соломон.

Після смерті мами ми ще не бачились. Я знаю лише, що справи Лейбовичів ідуть добре: подейкують, вони відкрили ще одну ресторацію десь під Львовом. Навіть Каміль згадував про це минулого тижня.

— Дякую.

Батько ворушиться й хилиться так, що мало не з’їжджає з бамбетля. Я кидаюся до нього, але Соломон випереджає мене — підхоплює, обережно садовить зручніше.

До кінця робочого дня ще кілька годин. Та коли батько тут, я зачиню аптеку раніше — не хочу, щоб відвідувачі розглядали його і жаліли мене. Зачекаю, поки він проспиться, а потім спробую затягти його додому.

— Як ти збираєшся з ним дістатися додому? — Соломон озивається, ніби читає мої думки.

— Він відпочине трохи і за кілька годин йому стане легше, — намагаюся звучати впевнено, хоча сама знаю: цього не буде. Не факт, що я взагалі зможу його розворушити. Можливо, доведеться кликати тітку Ганну чи Ярину — самій я з ним не впораюся. Та й залишати його спати в аптеці не можна. Морози надто сильні. Це небезпечно.

Соломон поправляє край свого каптана* й ще раз зиркає на батька, а тоді — на мене, злегка схиливши голову.

 — Софіє, твій батько кремезний чоловік. Якщо хочеш, я можу допомогти тобі доправити його додому.

Це було б ідеально.Та перекладати на Соломона власні клопоти — не чесно. Він і так не вперше виручає мого батька.

— Не хочу тебе обтяжувати.

— Ти й не обтяжуєш, — відповідає він. — Вважай це подякою за твої поради. Ті чаї — з липи, чебрецю й бузини, — які ти продала моєму батькові й пояснила, як правильно їх готувати, справді допомогли. Мої сестри швидко оговталися від застуди.