РОЗДІЛ 4. ЯКОБ

Я входжу до зали Бургтеатру*, і  задушливе тепло одразу б’є в обличчя — від сотень свічок, густих парфумів, важких оксамитових завіс і людського гулу, що ще не встиг вщухнути, поки всі заходять і займають свої місця. Золото ліпнини сліпить, ложі нашаровуються одна над одною, мов тераси марнославства, а кожен погляд у залі здається спрямованим не на сцену, а на сусідів. Це простір, створений для мистецтва й музики, але так само — для демонстрації: статусу, впливу, показної залученості в культуру. Усе тут дихає пафосом і самозакоханістю, і я відчуваю, як ця надмірна велич тисне на скроні ще до того, як оркестр бере перший акорд.

Музику я люблю. Та справжньо слухаю її радше в кав’ярнях чи приватних салонах знайомих — там, де світло м’якше, розмови тихіші, а звук не губиться в мармурі й оздобі. Там музику слухають не з обов’язку й не для чужих очей, а для себе: дихаючи в такт, дозволяючи їй проникати під шкіру, а не служити тлом для самолюбування. У Бургтеатрі ж усе навпаки. Та відмовити я не можу, коли запрошення надходить від мого майбутнього тестя — графа Айнсфельда.

Заходжу в його родинну ложу.

Клара сидить між батьками — рівна постава, гордий і вдавано безневинний вираз обличчя, світло-карі очі спокійні й уважні, занадто живі для ролі, яку вона так старанно грає, руки складені на колінах. Каштаново-рудувате волосся зібране ретельно й дорого, прикрашене коштовностями, що одразу впадають в око. Перли на шиї, сережки, дрібні блиски на корсажі — Клара завжди знає міру, але ніколи не відмовляє собі в красивих речах, наче ця зовнішня досконалість здатна прикрити все те, про що тут воліють не казати в голос.

Її мати зліва, батько справа — надійний буфер, щоб я не сів поруч із Кларою. До одруження нам не личить сидіти без нагляду: раптом я торкнуся її не так або, не дай Боже, зганьблю одним лише поглядом. Ця фальшива й наскрізь прогнила система моралі давно не працює, але аристократи старого гарту, такі як граф Вільгельм Айнсфельд та графиня Елеонора Айнсфельд, воліють вірити, що їхня донька — безневинний янгол, який не знає ані тілесного бажання, ані збудження, ані темних думок, що здатні вийти за межі дозволеного.

Ох, знали б вони, що Клара витворяє на балах і маскарадах у прихованих кімнатах, коли має нагоду вислизнути з-під батьківського нагляду. Колишній я оцінив би її темперамент і без жодних сумнівів пристав би на одну з її пропозицій — затягти мене в ліжко ще до весілля, бо ж ми все одно одружимося. Але справа в тому, що Клара не викликає в мені ні краплі жаги, ні внутрішньої напруги, ні того небезпечного струму по тілу, заради якого варто порушувати правила. Після Софії ніхто більше не викликає нічого подібного, тож я тримаюся в межах пристойного — навіть тоді, коли Клара сама наполегливо штовхає мене за цю межу.

Не хочу втратити спадок через те, що хтось донесе Вільгельму Айнсфельду, ніби я поцілував його доньку чи зганьбив її. Якщо Кларі подобається розважатися на балах — нехай. Якщо захоче завести коханця — прекрасно. Я лише порадію за неї. Бо що швидше вона зрозуміє, що наш шлюб приречений, то легше нам обом буде розійтися мирно. Та поки що Клара сповнена оптимізму й не збирається так просто здаватися у спробах підкорити моє серце.

Серце… Те, яке я ношу лише фізично. Насправді воно мені не належить. Його давно розтрощили — і та єдина, яка не може бути моєю, тримає уламки в долонях так міцно, що вони ріжуть зсередини, не дозволяючи зцілитися.

Я сідаю поруч із графом Айнсфельдом і нахиляю голову в привітанні, коли в сусідніх ложах помічаю знайомі обличчя. Хтось киває, хтось усміхається надто широко — не те щоб щиро. Відчуваю, як в мені вмикається заїжджений механізм: чемність, готовність підтримати розмову про що завгодно — від останніх новин при дворі до якості нового оркестру. Як особистість ти тут цікавий хіба одиницям, і я не певен, що вони взагалі присутні в цій залі. Ця вдавана приязність виснажує ще до того, як починається музика. Але вона — невід’ємна частина мого теперішнього життя, з якою я змирився. Батько завжди казав, що мені час подорослішати й перестати бунтувати. Схоже, саме це зі мною зараз і відбувається. Щоправда, він цього не бачить. Цікаво, чи схвалив би він моє теперішнє життя. Хоча яке мені діло до його думки. 

Оркестр налаштовується. Струнні звучать повільно, ніби випробовують повітря на міцність. Сьогодні виконують італійську оперу з модними аріями та увертюру, про яку вже тиждень говорять у популярних салонах. Коли диригент дає знак і перші такти заливають залу, я намагаюся розслабитися. Але це неможливо, коли поруч сидить Вільгельм Айнсфельд і схиляється до мене з розповідями про свої справи. Про прибутки з маєтків, які взимку вимагають більше витрат, ніж дають користі. Про суперечки з управителем щодо зерна й податків. Його голос набридливо ковзає поверх музики, ніби оркестр існує лише як тло до важливості його проблем.

Я вдаю, що уважно слухаю: киваю, вставляю короткі репліки, відповідаю рівно настільки, щоб не здатися неввічливим. Насправді ж не терплю його звички вести розмови в ложі.

Клара час від часу зиркає на мене й усміхається. Насправді їй теж не надто до вподоби класична музика, але вона приходить сюди, бо так заведено серед дівчат її кола. До кінця концерту вона нудиться, а в перервах намагається спіймати мене — щоб пофліртувати потай від батьків або ж відійти до подруг і пошепки обговорювати чужі сукні, погляди й натяки.

Єдина, хто справді здається потішеною концертом, — Елеонора Айнсфельд. Коли її чоловік починає говорити надто голосно, вона кидає на нього короткий, невдоволений погляд і бурчить щось крізь зуби — цього ненадовго вистачає, аби його вгамувати.

Публічні виходи з Айнсфельдами — це марафон. Потрібно бути зібраним, уважним, постійно залученим, тож після завершення концерту мене накриває виснажлива втома. Єдине, чого мені хочеться, — дістатися додому, випити келих вина й сісти біля каміна з книгою або ж зі свіжим листом від Міхаеля. Сьогодні мали привезти пошту, і я майже певен, що його лист там буде. Брат завжди пише мені з приблизно однаковими проміжками.