РОЗДІЛ 4. ЯКОБ

Я входжу до зали Бургтеатру*, і  задушливе тепло одразу б’є в обличчя — від сотень свічок, густих парфумів, важких оксамитових завіс і людського гулу, що ще не встиг вщухнути, поки всі заходять і займають свої місця. Золото ліпнини сліпить, ложі нашаровуються одна над одною, мов тераси марнославства, а кожен погляд у залі здається спрямованим не на сцену, а на сусідів. Це простір, створений для мистецтва й музики, але так само — для демонстрації: статусу, впливу, показної залученості в культуру. Усе тут дихає пафосом і самозакоханістю, і я відчуваю, як ця надмірна велич тисне на скроні ще до того, як оркестр бере перший акорд.

Музику я люблю. Та справжньо слухаю її радше в кав’ярнях чи приватних салонах знайомих — там, де світло м’якше, розмови тихіші, а звук не губиться в мармурі й оздобі. Там музику слухають не з обов’язку й не для чужих очей, а для себе: дихаючи в такт, дозволяючи їй проникати під шкіру, а не служити тлом для самолюбування. У Бургтеатрі ж усе навпаки. Та відмовити я не можу, коли запрошення надходить від мого майбутнього тестя — графа Айнсфельда.

Заходжу в його родинну ложу.

Клара сидить між батьками — рівна постава, гордий і вдавано безневинний вираз обличчя, світло-карі очі спокійні й уважні, занадто живі для ролі, яку вона так старанно грає, руки складені на колінах. Каштаново-рудувате волосся зібране ретельно й дорого, прикрашене коштовностями, що одразу впадають в око. Перли на шиї, сережки, дрібні блиски на корсажі — Клара завжди знає міру, але ніколи не відмовляє собі в красивих речах, наче ця зовнішня досконалість здатна прикрити все те, про що тут воліють не казати в голос.

Її мати зліва, батько справа — надійний буфер, щоб я не сів поруч із Кларою. До одруження нам не личить сидіти без нагляду: раптом я торкнуся її не так або, не дай Боже, зганьблю одним лише поглядом. Ця фальшива й наскрізь прогнила система моралі давно не працює, але аристократи старого гарту, такі як граф Вільгельм Айнсфельд та графиня Елеонора Айнсфельд, воліють вірити, що їхня донька — безневинний янгол, який не знає ані тілесного бажання, ані збудження, ані темних думок, що здатні вийти за межі дозволеного.

Ох, знали б вони, що Клара витворяє на балах і маскарадах у прихованих кімнатах, коли має нагоду вислизнути з-під батьківського нагляду. Колишній я оцінив би її темперамент і без жодних сумнівів пристав би на одну з її пропозицій — затягти мене в ліжко ще до весілля, бо ж ми все одно одружимося. Але справа в тому, що Клара не викликає в мені ні краплі жаги, ні внутрішньої напруги, ні того небезпечного струму по тілу, заради якого варто порушувати правила. Після Софії ніхто більше не викликає нічого подібного, тож я тримаюся в межах пристойного — навіть тоді, коли Клара сама наполегливо штовхає мене за цю межу.

Не хочу втратити спадок через те, що хтось донесе Вільгельму Айнсфельду, ніби я поцілував його доньку чи зганьбив її. Якщо Кларі подобається розважатися на балах — нехай. Якщо захоче завести коханця — прекрасно. Я лише порадію за неї. Бо що швидше вона зрозуміє, що наш шлюб приречений, то легше нам обом буде розійтися мирно. Та поки що Клара сповнена оптимізму й не збирається так просто здаватися у спробах підкорити моє серце.

Серце… Те, яке я ношу лише фізично. Насправді воно мені не належить. Його давно розтрощили — і та єдина, яка не може бути моєю, тримає уламки в долонях так міцно, що вони ріжуть зсередини, не дозволяючи зцілитися.

Я сідаю поруч із графом Айнсфельдом і нахиляю голову в привітанні, коли в сусідніх ложах помічаю знайомі обличчя. Хтось киває, хтось усміхається надто широко — не те щоб щиро. Відчуваю, як в мені вмикається заїжджений механізм: чемність, готовність підтримати розмову про що завгодно — від останніх новин при дворі до якості нового оркестру. Як особистість ти тут цікавий хіба одиницям, і я не певен, що вони взагалі присутні в цій залі. Ця вдавана приязність виснажує ще до того, як починається музика. Але вона — невід’ємна частина мого теперішнього життя, з якою я змирився. Батько завжди казав, що мені час подорослішати й перестати бунтувати. Схоже, саме це зі мною зараз і відбувається. Щоправда, він цього не бачить. Цікаво, чи схвалив би він моє теперішнє життя. Хоча яке мені діло до його думки. Я злюся на себе за те, що вона все ще має для мене значення.

Оркестр налаштовується. Струнні звучать повільно, ніби випробовують повітря на міцність. Сьогодні виконують італійську оперу з модними аріями та увертюру, про яку вже тиждень говорять у популярних салонах. Коли диригент дає знак і перші такти заливають залу, я намагаюся розслабитися. Але це неможливо, коли поруч сидить Вільгельм Айнсфельд і схиляється до мене з розповідями про свої справи. Про прибутки з маєтків, які взимку вимагають більше витрат, ніж дають користі. Про суперечки з управителем щодо зерна й податків. Його голос набридливо ковзає поверх музики, ніби оркестр існує лише як тло до важливості його проблем.

Я вдаю, що уважно слухаю: киваю, вставляю короткі репліки, відповідаю рівно настільки, щоб не здатися неввічливим. Насправді ж не терплю його звички вести розмови в ложі.

Клара час від часу зиркає на мене й усміхається. Насправді їй теж не надто до вподоби класична музика, але вона приходить сюди, бо так заведено серед дівчат її кола. До кінця концерту вона нудиться, а в перервах намагається спіймати мене — щоб пофліртувати потай від батьків або ж відійти до подруг і пошепки обговорювати чужі сукні, погляди й натяки.

Єдина, хто справді здається потішеною концертом, — Елеонора Айнсфельд. Коли її чоловік починає говорити надто голосно, вона кидає на нього короткий, невдоволений погляд і бурчить щось крізь зуби — цього ненадовго вистачає, аби його вгамувати.

Публічні виходи з Айнсфельдами — це марафон. Потрібно бути зібраним, уважним, постійно залученим, тож після завершення концерту мене накриває виснажлива втома. Єдине, чого мені хочеться, — дістатися додому, випити келих вина й сісти біля каміна з книгою або ж зі свіжим листом від Міхаеля. Сьогодні мали привезти пошту, і я майже певен, що його лист там буде. Брат завжди пише мені з приблизно однаковими проміжками.