РОЗДІЛ 3. СОФІЯ

Сніг під ногами дзвінко скрипить. Мороз не відпускає від самого ранку: щипає обличчя, забирається під одяг, сковує пальці. Повітря нестерпно холодне — кожен вдих ріже легені, залишає на губах білу пару. На свіжій могилі височіє темний дерев’яний хрест. Біля нього лежать гілки ялини, трохи припорошені снігом. Довкола ще не втоптано, і ця неторкана білизна робить втрату ще відчутнішою — ніби земля досі не прийняла того, що сталося.

— Тримайся, голубонько, — пані Ядвіга обіймає мене перед тим, як піти з цвинтаря.

Киваю, бо не довіряю своєму голосу. Вона хреститься, стискає мої крижані руки, що навіть в хутряних рукавицях ніяк не можуть зігрітися і відходить. Слідом за нею рушають інші. Люди розходяться поволі: хтось зупиняється, щоб ще раз прошепотіти співчуття, хтось мовчки вклоняється, хтось лише торкається мого рукава — швидко й ніяково.

Я стою й мовчки приймаю це. Кожен погляд. Кожне слово. Тримаюся з останніх сил, бо пам’ятаю мамин голос. Будь сильною. Я пообіцяла — і дотримаюсь обіцянки.

Тато не рухається.

Він стоїть над могилою мами, трохи нахилившись уперед. Його руки стискають шапку так міцно, що кісточки пальців побіліли. Очі — пусті, вицвілі, наче з них витягли все світло. Він завжди любив маму голосно: сміхом, дотиками, нетерплячими жестами, постійною присутністю поруч. І тепер, коли цього більше немає, його мовчання здається неприродним — надто різким, навіть лячним після такого яскравого кохання.

Катря тримається трохи осторонь, втиснувшись між Яриною, моєю найкращою подругою, і її матір’ю, тіткою Ганною. Сестра виснажена й заплакана, з опухлими повіками й порожнім поглядом, ніби сльози в ній уже скінчилися, а біль — ні. Ярина тримає її за руку й час від часу нахиляється, щоб прошепотіти щось тихе й заспокійливе, поки я зайнята прощанням із людьми.

Коли цвинтар порожніє майже повністю, я помічаю, що крім нас залишається ще лікар Вальдбург. Він тримається на достатній відстані — так, щоб не втручатися без потреби, але й бути поруч, якщо знадобиться допомога. Я знаю: організація похорону — його заслуга. Батько був не в тому стані, щоб вирішити бодай щось.

Я підходжу до тата. 

— Пора йти, — кажу тихо.

Він лише хитає головою, не відриваючи погляду від хреста.

— Тату, прошу… — мій голос зривається.

Він різко обертається.

— Я лишуся тут, з нею, — гаркає. — А ви йдіть.

У повітрі починає кружляти сніг — несміливо, поодинокими сніжинками. Я стою розгублена, не знаючи, що сказати й куди подіти свою безпорадність. Усередині — так важко, ніби я несла цей день на власних плечах і тепер більше не маю сили тримати спину рівно, відповідати на слова співчуття, стримувати сльози, дивитися на батька й вдавати, що знаю, що робити далі.

Йому зараз складно. Але й нам із Катрею так само боляче. Він утратив дружину, а ми — маму. І замість того, щоб триматися за нас, батько відсторонюється. Він не бореться заради нас — він здається. Я відчуваю це і мене це ранить. 

Знімаю рукавицю й, відступивши на крок, витираю сльозу, що самотньо котиться по щоці. Лікар Вальдбург помічає це й підходить до батька, поклавши руку йому на плече. Той обертається.

— Ходімо, Гнате, — говорить він спокійно, але твердо. — Ти замерзнеш або захворієш, якщо ще кілька годин ціпенітимеш тут. Ти потрібен своїм донькам здоровий.

Тато повільно хитає головою. Дивиться спочатку на мене, а потім — на Катрю. Вона, зустрівшись із ним очима, знову заходиться плачем. Її підмерзлі щоки червоні, мов стиглі яблука, і саме цей неприродний рум’янець раптом змушує його здригнутися. Ніби вперше за весь день він бачить не лише могилу дружини, а свою змерзлу дитину перед собою. Він робить кілька кроків до Катрі, пригортає її до себе, а потім бере за руку — і ми всі разом рушаємо до виходу.

Раптом тишу розрізає стукіт коліс. До цвинтаря під’їжджає екіпаж. Кінь нетерпляче фиркає, кучер різко стримує поводи. Дверцята з гуркотом відчиняються — і Каміль вистрибує назовні. Сніг розлітається з-під його чобіт, коли він біжить до мене.

— Сонце моє, пробач, що не встиг, — говорить він і винувато притягає мене в обійми. — Я виїхав одразу, щойно отримав звістку. Та дорога з Бродів була важкою — замети, вітер… Не думав, що…

Він замовкає, ніби розуміє марність пояснень, коли похорон уже завершився.

Каміль справді зайнятий. Угоди, поїздки, рахунки, домовленості — його життя сповнене руху, новизни та незліченної кількості знайомств. Коли ми заручилися, я приймала вітання й дарунки від людей, яких, імовірно, більше ніколи не побачу у своєму житті. Та заради Каміля я чемно витримала все: офіційні прийоми, бали, фальшиві усмішки аристократок — неодружених, і часом навіть одружених, — які вітали мене з заручинами, мріючи бути на моєму місці. Я не зважала на це. Хотіла показати Камілю, наскільки ціную те, що він допоміг урятувати аптеку мого батька. Я була вдячна. Була ввічлива. Була поруч. Але моє добре ставлення до нього так і не змогло перерости в кохання.

Я не кохаю Каміля. У цьому я не сумніваюся. Я знаю, як це — кохати. Знаю, як це почуття тримає зсередини, змінює подих, пришвидшує серцебиття й водночас народжує страх утрати. Каміль не є тим, без кого я не уявляю своє життя. Не є і тим, чию присутність я потребую сьогодні — на похороні мами. Мені соромно зізнаватися собі, що я відчуваю полегшення від того, що він не встиг приїхати вчасно. Каміль неодмінно взявся б упорядковувати похорон на власний розсуд — із розмахом, на який мав і засоби, і зв’язки. Та я знаю: мама б цього не схотіла. А коли його не було, то й мені не довелося відмовляти його й знову сперечатися через те, що я, мовляв, не приймаю його допомоги й не користуюся можливостями, які маю у статусі його нареченої.

Каміль відпускає мене з обіймів і жестом кличе кучера ближче, перекидається з ним кількома словами й повертається до нас.

— Ходімо, вам треба зігрітися.

Ми сідаємо в екіпаж Каміля: тато, Катря і я. Кучер зачиняє дверцята — і ми опиняємося у затишному просторі, відрізані від цвинтаря. Тут тепліше, та в мені все ще неприборкана порожнеча й холод. Я відвертаюся до вікна й крізь скло бачу, як лікар Вальдбург допомагає сісти пані Ганні та Ярині у свій екіпаж.