РОЗДІЛ 2. СОФІЯ

Під вікном потріскує залізна жаровня. Після спалених братами-боніфратрами лікувальних трав дим досі стоїть у палаті густою, ледь гіркуватою завісою, осідає в горлі й на шкірі, просочується в одяг.

Я сиджу біля маминої постелі й тримаю її за руку — така легка, що здається, кісточки от-от проступлять крізь тонку шкіру. Вона дихає уривчасто, з хрипом, який розриває мене щоразу, коли я його чую. Цієї зими грудна гарячка* лютує безжально, забираючи життя одне за одним. У нашій сім’ї захворіла мама, і вже понад місяць вона не може підвестися з ліжка — знесилена постійною слабкістю, важким диханням і болем у грудях.

Усі зимові свята вона провела в ліжку. Каміль, мій наречений, сердився, бо я не змогла поїхати з ним до його родини в Кам’янець, та зрештою поїхав сам, залишивши мене з мамою. Можливо, я й погодилася стати його дружиною без кохання, щоб урятувати батькову аптеку, але це не означає, що я покину свою сім’ю, коли вона потребує мене найбільше. Він як ніхто мав би розуміти: батьки та сестра — для мене все. І заради них я зроблю будь-що, якщо це означатиме, що вони будуть у безпеці, здорові й щасливі.

Мама розплющує очі. Погляд каламутний, але теплий — такий, що в мене перехоплює подих. Я нахиляюся ближче, торкаюся лобом її лоба, намагаючись відчути: чи не стало їй гірше.

— Софійко… — ледве чутно видихає вона. — Доню моя… послухай…

— Мамо, не говори. Бережи сили, — шепочу я, стискаючи її пальці. — Прошу. Я тут. Я нікуди не піду…

— Я мушу сказати… — її пальці змикаються навколо моїх так міцно, що біль прорізає долоню. — Пообіцяй мені…

Напад кашлю скручує її, ламає подих, спотворює виснажене обличчя. Вона на мить заплющує очі, збираючи рештки сил, і все ж продовжує:

— Доню… ти будеш сильною… заради Катрі… заради батька…

Подих зривається, слова ледь чутні, але вона вперто тримається.

— І щасливою… заради мене… щоб я дивилася на тебе з неба… й раділа.

Я хитаю головою. Вперто відштовхую страх, бо знаю: варто йому взяти гору — і він затягне мене на дно. А я не маю права зламатися зараз.

— Ти поправишся… — видушую з себе, намагаючись усміхнутися, ніби ця крихка усмішка здатна стримати розпач, що вже піднімається з глибин грудей.

— Ні… — виривається з неї стогоном.

Мамині пальці стискають мою руку — цього разу слабо й безсило, — а потім повільно ковзають і розтискаються. Повіки змикаються. Вона більше не видає жодного хрипу. Жодного схлипу. Вона не дихає.

— Мамо? — я схоплююся, перекинувши стілець на підлогу.

Хилюся над нею, притискаю пальці до її зап’ястя, шукаю пульс — спершу нетерпляче, потім гарячково, з відчаєм, що наростає з кожною миттю. Пульсу немає.

— Мамо!

Повітря рветься з грудей і виходить криком. Я осідаю на край ліжка, хапаю її холодні пальці, тру їх, стискаю — ніби тепло моїх рук здатне повернути її назад, змусити знову відкрити очі.

— Прошу, мамо…

Моє ридання лунає в напівтемній палаті, відбиваючись від голих стін. Я не чую нічого — ні кроків, ні шурхоту тканини, коли хтось відсуває завісу. Лише власний біль — такий гострий, що здається, ним можна розколоти камінь.

Чиясь сильна рука лягає мені на плече. Я різко відштовхую її.

— Я маю бути з нею! Вона житиме! — кричу.

— Софіє, твоя мати померла, — звучить поруч знайомий голос.

Лікар Ґустав Вальдбург нахиляється й силоміць відтягує мене від маминого ліжка. Я вириваюся, чіпляюся за ковдру, за край матраца — мені здається, що якщо ще раз торкнуся до неї, благатиму розплющити очі, вона повернеться до життя. Бо не може покинути нас. Вона потрібна мені, Катрі, татові. Ми не впораємося без неї.

— Відпустіть мене! — схлипи посилюються, я знову рвуся до неї.

— Софіє… — лікар Вальдбург різко струшує мене за плечі, не даючи впасти. Його руки холодні, але тримають міцно. — Вона померла, — ще раз чітко повторює він, уважно дивлячись мені в очі, ніби вбиває ці слова просто в свідомість, щоб я не мала жодного шансу сумніватися в їхній правдивості.

Я ненавиджу його за це.

Але це діє. Я застигаю в його хватці, перестаю ридати. Щось усередині мене ламається, трощиться й тягне мене за собою в темряву. Я вдихаю — і не можу видихнути. Повітря в кімнаті раптово стає пекучим, ніби я дихаю вогнем. Усвідомлення врізається в мене, перехоплює подих: моя мама померла. Світ стискається до цієї фрази — і більше нічого не має значення.

Влітку, коли я деякий час працювала з Ґуставом Вальдбургом, трапився випадок: одна з його важкохворих пацієнток померла. Він не зміг її врятувати. Я тоді була вражена тим, як стримано — навіть жорстко — він прийняв цей факт, а потім із непроникним виразом обличчя повідомив про смерть рідним.

Але зараз розумію: до цієї новини неможливо підготуватися. Якими б виваженими й правильними не були слова, вони не пом’якшують удару. Смерть не стає менш реальною, біль — менш гострим. Вона просто приходить і без попередження забирає тих, кого ти любиш.

Я дозволяю собі ще кілька хвилин постояти в обіймах лікаря Вальдбурга, тримаючись за сам факт його присутності, бо зараз мені потрібен бодай хтось поруч. Мені байдуже на наші непрості стосунки. Байдуже й на те, що відтоді, як його син повернувся до Відня, я намагалася його уникати. Він лікував мою матір. І не лише її, а десятки таких самих важко хворих, як вона. Він міг не робити цього. Його спеціалізація — хірургія. Але лікар Вальдбург добровільно приходив до шпиталю боніфратрів і допомагав тим, кого інші часто вважали безнадійними. Тож які б розбіжності нас не розділяли, я вдячна йому за це. І знаю: якби існував бодай найменший шанс, він би врятував мою матір.

Поступово до мене повертається тверезість. Я ворушуся в його обіймах, і лікар Вальдбург одразу відпускає мене, уважно вдивляючись у моє обличчя — ніби перевіряє як я почуваюся.

Обертаюся до ліжка, де лежить мати, і знову схлипую. Вона мала жити. Вона була найдобрішою людиною, яку я знала. Віддавала стільки любові й тепла всім довкола…
Чому? Чому саме вона?