РОЗДІЛ 1. ЯКОБ

Ранкове світло пробивається крізь високі прямокутні вікна з товстими кам’яними лиштвами. Скло на них трохи хвилясте, через що сонячні промені ламаються й падають на стоси документів переді мною тремким сяйвом. Я кілька секунд мовчки витріщаюся на це все, дозволяючи очам відпочити від напруження. Відколи я залишив медичний університет і за підтвердженням імператриці Марія Терезії отримав титул графа Брауера, працюю у Державній медичній комісії — органі, який Йозеф II*, співправитель імперії та невтомний реформатор, перетворює на головний інструмент суспільних змін.

Сьогодні я перевіряю звіти з провінцій щодо нової інструкції для шпиталів. Чи дотримуються там правил ізоляції хворих на легеневі недуги? Чи ведуть книги прийому? Чи мають аптекарі дозвіл виготовляти медикаменти за оновленим стандартом? Усе це проходить через мої руки. Я складаю примітки, виправляю недоліки, часом пишу різкі резолюції, якщо справи геть запущені. А таких випадків чимало.

За роки, проведені поруч із батьком-хірургом, я встиг накопичити достатньо знань, аби спрямувати їх у правильне русло. Я не тримаю в руках скальпель і не схиляюся над операційним столом, та все ж можу впливати на те, якою буде медицина зараз і в майбутньому. Я дбаю про підвищення рівня лікування, про дотримання санітарних приписів і про фінансування шпиталів, що приймають незахищені верстви населення. Хай я й не став знаменитим хірургом, як мій батько, — я все одно відчуваю себе корисним. І коли зникає потреба щось доводити, приходить справжнє задоволення від роботи.

Медицина більше не викликає в мене блювотний рефлекс. І це не метафора — буквально. Я й не злічу, скільки разів блював і втрачав свідомість під час медичних практик у батька. Тоді здавалося, що тіло протестує раніше, ніж свідомість встигає взяти себе в руки. Відчуття принизливе — хоча тепер воно видається спогадом із чужого, давно прожитого життя.

— Графе Брауере? — лунає від дверей знайомий голос.

Я підводжу голову. До кабінету заходить Франц Кіршнер — мій колега, старший на десяток років, завжди бездоганно поголений, із легкою іронічною усмішкою в очах. За ним — Леопольд Айґер, молодий лікар, якого нещодавно підвищили до інспектора санітарних комісій. Він трохи старший за мене і, як і я, не займається практичною медициною, хоча закінчив університет із відзнакою й вважався одним із найкращих на своєму курсі.

— Ми якраз обговорюємо розподіл зимових відряджень, — починає Франц, стягуючи з плечей важкий вовняний плащ, припорошений снігом, і перекидаючи його через спинку вільного стільця. Туди ж він одразу й вмощується. — Провінції потребують нагляду. Особливо Галичина.

Він криво усміхається, ніби між іншим.

— Там навіть найретельніші інструкції мають дивну властивість губитися десь між повітовою канцелярією й шинком. Я б і сам охоче туди вирушив, якби моя люба дружина не була при надії. Вагітність робить її надто вразливою, тож я не наважуюся залишати її саму взимку.

Леопольд, розстібнувши темно-синій суконний редингот** з широким коміром та срібними ґудзиками, сміється з Францового жарту й знімає рукавички, повільно розтираючи задубілі пальці. Потім проходить до вікна й спирається на стіну біля нього, уважно тримаючи мене в полі зору.

Мені ж не до сміху. Я надто добре розумію, до чого Франц хилить — і чому цього разу він прийшов не сам. Удвох завжди простіше схилити співрозмовника до потрібного рішення. Я впевнений, що Леопольд також має власну, цілком зручну причину не їхати до Галичини. Відтак вибір вони уже зробили — і він не на мою користь. Та причину маю і я. Щоправда, їм цього знати не варто.

Я не дозволяю жодній зайвій емоції з’явитися на моєму обличчі. Леопольд і Франц — люди обережні й хитрі, з тією особливою схильністю до чужих таємниць, яку у Відні називають люб’язністю. Хай як тісно ми спілкуємося на роботі, друзями нас назвати важко.

У такі моменти я мимоволі сумую за Яном і Солом — за нашими довгими вечорами у «Золотому Ґуральнику», де не було жодних підтекстів, лише щирі розмови. Вони — єдині мої справжні друзі. Відколи я переїхав до Відня, ми жодного разу не бачилися, хоч інколи й листуємося.

Ян більшість часу проводить у Кракові, навчаючись на правника. Сол залишився у Львові й працює разом із батьком над розвитком родинної справи Лейбовичів. Часу на зустріч ні в кого з нас немає.

Я сподіваюся, що ми побачимося на балу з нагоди моїх заручин із Кларою — події, яку ми вже кілька разів відкладали: то через самопочуття моєї тітки, то через формальності з офіційним підтвердженням мого титулу, то через мою нескінченну зайнятість у комісії.

Клара Айнсфельд — моя вимушена наречена, що дісталася мені разом із заповітом тітки. Вона ідеальна: красива, з бездоганними манерами й щедрим приданим. Мрія будь-якого аристократа — але не моя. Вона знає, що я не закоханий у неї, та щиро вірить, що з часом це зміниться. Клара часто повторює, що її мати виходила заміж без почуттів, але їхній шлюб зрештою став щасливим. Вона переконана, що так буде й у нас.

Не буде. Я це знаю. Але поки що не руйную її ілюзій. Можливо, це несправедливо — та хто казав, що життя справедливе. 

Заради власного спокою я одружуся з Кларою. А згодом буду вдячний, якщо саме вона першою піде й знайде того, хто зможе покохати її по-справжньому.

Згідно із заповітом тітки, якщо шлюб розірве вона, я не втрачу спадку. Натомість мені не дозволено бути тим, хто піде першим. Утім, ніхто не казав, що заборонено підштовхнути її до цього.

— Якобе, твій батько живе у Львові, і ти добре знаєш їхню мову, правда? — озивається Леопольд, уважно вивчаючи моє обличчя. — Ти знаєш це місто й людей. Там будуть раді бачити когось із наших, хто розуміє місцеві реалії. Ти не хотів би взяти цю поїздку на себе?

— Ні, — різко відповідаю. Я знав, до чого все йде, щойно вони згадали про Галичину. Але коли прохання пролунало вголос, це таки роздратувало мене.

Франц здивовано підіймає брови.