Гра в схованки

Розділ 1. Нова школа

Мене звати Адель Хейзел. Мені сімнадцять років, і раніше я мала звичайне, спокійне життя. Але все змінилося в той момент, коли тато повідомив, що ми переїжджаємо до іншого міста, а я переходжу в нову школу.

Я довго відмовлялася, намагалася переконати батьків залишитися, але зрештою мені довелося погодитися.

Причина переїзду була досить простою: тата підвищили на роботі, і він став керівником. Проте разом із підвищенням з'явилася нова умова — його перевели до іншого підрозділу, який знаходився саме в цьому місті. Тому батьки й ухвалили таке рішення.

А зараз я стою на порозі своєї нової школи, досі чуючи у вухах татову фразу:

«Не бійся, Адель. Усе буде добре».

Я глибоко вдихнула й зробила крок уперед, залишаючи позаду своє колишнє життя. Хто знає, можливо, попереду на мене чекатиме щось хороше?

Коли я нарешті побачила школу, то просто остовпіла. Переді мною стояла двоповерхова будівля в сучасному стилі, оздоблена цеглою. Над входом красувався великий напис:

«Відкривай знання — і підкорюй світ!»

На подвір'ї було досить людно. Хтось із молодших школярів бігав навколо, хтось зі старших сидів на лавочках і про щось жваво розмовляв, інші сміялися або просто не відривалися від своїх телефонів.

Я міцніше стиснула ремінець рюкзака й зробила ще один крок уперед.

Коли зайшла всередину, переді мною відкрився великий коридор із безліччю дверей. Я розгублено озиралася навколо, намагаючись зрозуміти, куди мені йти. Чесно кажучи, школа здавалася просто величезною, і я вже починала шкодувати, що не попросила тата провести мене.

На щастя, неподалік я помітила жінку, яка на вигляд була вчителькою. Тож, недовго думаючи, підійшла до неї.

— Доброго дня! Я Адель, новенька. Не підкажете, де тут знаходиться 11-А?

— Привіт! Ти якраз вчасно. Я твоя класна керівниця. Ходімо, я проведу тебе до класу та представлю перед усіма, — привітно відповіла вона, усміхнувшись.

Я кивнула, і ми рушили коридором. Піднявшись на другий поверх, я намагалася запам'ятовувати дорогу, адже школа справді була величезною.

Нарешті ми зупинилися біля дверей із написом «11-А».

Учителька повернулася до мене й заспокійливо промовила:

— Ти тільки не хвилюйся. У нас дуже привітний клас, тож усе буде добре. Ходімо!

Почувши її слова, я трохи заспокоїлася, хоча хвилювання нікуди не зникло.

Ми зайшли до класу. Я зупинилася біля дошки й почала розглядати присутніх. Усі учні сиділи на своїх місцях, і, судячи з кількості людей, клас був чималенький. Щойно я з'явилася на порозі, усі погляди спрямувалися на мене.

— Доброго ранку, клас! Сьогодні до нас приєдналася нова учениця. Представся, будь ласка, — звернулася до мене вчителька.

Я кивнула й трохи невпевнено заговорила:

— Мене звати Адель, мені сімнадцять років. Нещодавно я переїхала сюди, тому буду рада навчатися разом із вами.

Клас мовчки слухав, але я помітила, що деякі учні чомусь напружилися. Можливо, мені просто здалося.

— Ну добре, Адель, сідай біля Одрі, — сказала вчителька, показуючи рукою в бік вільного місця.

Я перевела погляд туди, куди вона вказувала. За партою сиділа світловолоса дівчина з гарними зеленими очима. Почувши своє ім'я, вона підняла голову й привітно помахала мені рукою.

Я усміхнулася у відповідь і попрямувала до неї.

— Мене звати Одрі, мені сімнадцять, — представилася дівчина, щойно я сіла поруч.

— Приємно познайомитися, — відповіла я.

— Мені теж. Знаєш, у нас уже дуже давно не було новеньких.

— А чому? — із цікавістю запитала я.

У цю мить її погляд змінився, а усмішка повільно зникла з обличчя.

— Напевно, їх не влаштовують правила цієї школи, — тихо відповіла вона.

— Правила? Хіба вони не такі, як усюди?

— Не зовсім. Я потім тобі розповім.

Я лише кивнула, не ставлячи більше запитань. Хоча, якщо чесно, її відповідь мене зацікавила.

Нарешті ми почали слухати вчительку.

Коли урок закінчився, ми з Одрі вийшли в коридор. Оскільки школа була двоповерховою, на другому поверсі переважно навчалися старші класи — з восьмого по одинадцятий.

Коридор був довгим, а вздовж стін стояли шафки, у яких учні зберігали свої речі.

Одрі показала мені мою шафку, але я помітила дещо дивне. Щойно вона потягнулася до дверцят своєї шафки, її обличчя напружилося. Проте, відкривши її та швидко зазирнувши всередину, дівчина помітно полегшено видихнула.

Для мене така реакція здалася дивною, але я вирішила поки що не звертати на це уваги.

— До речі, Одрі, ти ж хотіла розповісти мені про правила, — нагадала я.

— А... так... точно. Правила...

Не встигла я нічого відповісти, як до нас підійшли троє дівчат. Судячи з виразів їхніх облич, нічого хорошого від цієї зустрічі чекати не варто було.

— А ось і наша новенька і її страшна подруга — промовила одна з них.

Це була брюнетка з гострими рисами обличчя та яскраво нафарбованими червоними губами. Вона оглянула мене з ніг до голови, після чого самовпевнено заговорила:

— Привіт! Я Ліза, і тут я головна. Зрозуміла? І навіть не думай наближатися до мого хлопця!

Її поведінка настільки мене здивувала, що на кілька секунд я просто втратила дар мови. Мене неабияк дратувала її нахабність. Так і хотілося відповісти: «Слухай, намальована лялько, я тут новенька. Нащо мені твій хлопець?»

Але я розуміла, що сварки в перший же день у новій школі мені ні до чого. Тому глибоко вдихнула й спокійно відповіла:

— Я твого хлопця навіть не бачила. Та й стосунки мені зараз не потрібні. Зрозуміла?

Дівчина ще раз оглянула мене з ніг до голови.

— Дуже добре. Сподіваюся, так усе й залишиться, — кинула вона, розвернулася на своїх підборах і пішла геть разом зі своїми подружками.

Я знову повернулася до Одрі. Вона стояла, опустивши голову, і, здавалося, зовсім не хотіла піднімати на мене очі.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше