Розділ 30

Понеділок…Після безсонної ночі, вирішую за кермо не сідати, а їхати громадським транспортом. Дістаюся роботи, прихопивши по дорозі дві кави. Зустрічаю біля лікарні Макса.

- Привіт, Мишковська. - Підходить до мене.

- Привіт, Сав. - Посміхаюсь. - Пробач, поспішаю, може пізніше поспілкуємось. - Забігаю у будівлю и ледь не зіштовхуюсь з медсестрою Олею.

- Обережніше. - Незадоволено бурчить.

- Пробач. І добрий ранок.

- Не такий вже і добрий. - Відповідає.

Заходжу в ординаторську, після того, як перевдяглась у медичний халат.

- Добрий ранок. Каву? - Посміхаюсь Олексію.

- Добрий. Дякую, Мія. Як ти? Виспалась хоч трохи? - Дивиться занепокоєно.

- Майже ні, але все нормально. Не вперший раз. Зараз вип’ю каву, а в обідню перерву посплю трохи в кімнаті відпочинку.

- Ну дивись. Якщо буде геть погано, скажи. - Олексій виходить з ординаторської і я йду за ним.

В обід і справді виходить трохи подрімати. Після роботи їду одразу додому. Встигаю тільки зайти в квартиру, як лунає дзвонок мобільного. Матуся.

- Міюш, привіт. Як справи?

- Привіт, ма, все добре, щойно повернулась з клініки.- Кажу і знімаю балетки, взуваючи домашні капці.

- Бабуся передає тобі вітання…- Робить паузу, наче не наважується про щось сказати.

- Мам.., що сталося? Ба в порядку? - Питаю, а на серці стає неспокійно від тривоги.

- Сьогодні заходив Микита. Він, мабуть, не знає, що ти тут вже не живеш…

- Що? - З’їзжаю по стінці на підлогу. Навіщо він мене шукає? - Він більше нічого не казав? Ви ж не дали йому мою нову адресу?

- Звісно, ні. Це тільки ти вирішуєш. - Відповідає мама занепокоєно.

- Добре. - Заспокоююсь. - Бабусі теж вітання. Бувайте.

Йду на кухню і ставлю чайник. Їсти не має бажання, роблю трав’яний чай і сідаю на підвіконня, і, дивлячись у вікно, п’ю. Навіщо він шукає мене? Маячня якась…

Лягаю рано і відразу забуваюсь неспокійним сном. Прокидаюсь серед ночі і не можу знов заснути. Беру телефон, і вдруге за останні три роки заходжу в Інстаграм. Знаходжу сторінку Томського. Фото майже немає. Лише декілька ще за тих часів, як ми спілкувались. Заходжу у фото, де він відмічений і застигаю. Купа фотокарток з Віолетою, його самого на її сторінці. Останнє фото викладене декілька днів тому. Він знову з нею…Вона була тоді права, коли казала, що він повернеться…Знов все стискається від болю. Більше так не можу! Дивлюся на годинник: 03:15. Трясця! Йду на кухню, наливаю воду у склянку и дивлюся у темряву за вікном. Стільки часу минуло, а я ніяк не можу ним перехворіти. Краще б ми ніколи не зустрічалися. Вмикаю радіо і лягаю на диван. Так, слухаючи музику, все ж засинаю. Прокидаюсь з будильником. На пробіжку немає сил. Варю в турці каву і чую звук повідомлення. Серце починає пришвидчувати темп. Номер мені незнайомий, тож видаляю, навіть не прочитавши. Одягаю улюблені чорні джинси, смугастий реглан і кеди. Беру сумку та плащ. Із макіяжу тільки блиск і трохи коректора під очі. Сьогодні можна поїхати і машиною, адже я спала, хоч і не багато. Тож сідаю в автівку і їду в лікарню. Під’їзжаємо майже одночасно з Андійченко. Коли в’їзжала на паркінг, здалося, що бачила знайомий кросовер. Але, мабуть, дійсно здалося...

- Вітаю! - Підхожу до Льоши з посмішкою.

- І тобі добрий ранок! Радий, що ти сьогодні в нормі. Виспалась? - Обіймає мене за плечі, поки ми крокуємо до головного входу в корпус лікарні.