Розділ 27

Вересень…2,5 роки потому…

Вибігаю з ординаторської через те, що дзвонить телефон. Виходжу на сходовий майданчик і дивлюсь на ім’я на дисплеї. Катя. Ми з нею майже не спілкувались два роки після того випадку і лише десь півроку як поновили відносини, випадково зустрівшись в торгівельному центрі. Ну як поновили? Просто вона іноді пише, я відповідаю.

- Слухаю. - Промовляю, приймаючи дзвінок.

- Вітаю, Мія! - Чую в слухавку радісний голосос. 

- Привіт, Кет. - Відповідаю з посмішкою.

- Давай зустрінемось, будь ласочка. Коли в тебе буде час?

- Гаразд. Я сьогодні о шостій вільна. Можна в «Допіо» о шостій тридцять?

- Так. Супер.  Тоді домовились! До зустрічі.

- Ну бувай. - Виходжу у двір випити кави.

- Чого така схвильована? - Питає Олексій, що теж щойно вийшов.

- Дзвонила знайома з минулого…Хоче зустрітись…Дивно це…

- Думаєш? - Промовляє, затискаючи цигарку зубами і чиркаючи запальничкою.

- Сподіваюсь, що нічого такого. Вона в курсі, що деякі теми в моїй присутності немає сенсу підіймати. Тож поїду і дізнаюсь.

- Якщо хочеш, поїдемо разом? 

- Так. Дякую. Поїдемо. Ти - найкращий. - Радію такій підтримці. - Я не заслуговую на тебе. 

В призначений час входимо до ресторану. Відразу помічаю Катрусю з Ігорем. Добре, що я не сама. З такою підтримкою легше спілкуватись з людьми з минулого.

- Вітаю. - Промовляю, підходячи до їх столика.

- Добрий день. - Вітається Олексій.

- Привіт, Мія. - Здіймається на ноги дівчина і стискає мене в своїх обіймах.

- Олексій. - Представляється Андрійченко і потискає руку Ігорю.

- Мія, ми вас позвали, щоб запросити на наше весілля двадцять другого вересня. Ти, як ніхто, причетна до того, що ми разом. Будь ласочка! - І очі величезні робить, як у котика з відомого мультика.

- Що скажеш? - Питаю у Олексія.

- Як ти вирішиш. - Відповідає мені.

- Гаразд, ми будемо.

- Ура! - Радіє Катря. Ігорь же, навпаки, виглядає якимсь напруженим.

Ми прощаємось і їдемо до мене. Олексій за кермом.

- Катя - це ж ЙОГО сестра, я вірно зрозумів? - Обережно питає Льоша, скоса дивлячись на мою реакцію.

- Так…- Ледь чутно відповідаю, дивлячись у вікно.

- Ти впевнена, що хочеш там бути? 

- Я впораюсь. Все в минулому. - Хіба ні?

Бачу в його погляді ще купу запитань, але він мовчить. Він все розуміє.

Сплю неспокійно. Знов прокидаюсь серез ночі. Безсоння. І так протягом майже двох тижнів. Зустріч з Катериною зірвала кірку з ледь затягнувшоїся рани. Знов боляче. Не так сильно. Але знов сни. Прокидаюсь рано, хоча заснула майже на світанку. Йду на пробіжку. Треба провітрити мізки. Біжу не помічаючи дороги. Просто вперед. Просто біг до болю в м’язах і печіння в легенях. Зупиняюсь, щоб трохи віддихатись. Оглядаюсь і хочу кричати. Серьйозно?! Я біля будинку Марії, де ВІН колись жив, де ми…Дідько! Це ж скільки я пробігла? Квартира, що я зараз винаймаю знаходиться ближче до лікарні, де працюю і проходжу інтернатуру. Розвертаюсь, і з усіх ніг біжу назад. Заповзаю в душ і сиджу під струменями води, поки шкіра на пальцях ніг не покривається зморшками. Завтра весілля Катрусі. Завтра я побачу його…Чоловіка, якого кохала до нестями, і який знищив мене, зникнувши без пояснень...

Тоді ще 2,5 роки тому, трохи оговтавшись від того, що сталось, я якось раз зайшла в його соціальні мережі і відразу пошкодувала про це. Ні, там все було без змін, але його відмічали на фото і відео. А на тих світлинах були клуби, дічата...Багато дівчат. Він знов повернувся до того способу життя, що вів до мене. Наче нас ніколи не було. Наче це не він переймався тим чи дочекаюсь...Як же боляче...