25.2

***

– Що ти збираєшся робити з нею, Віві?

Малдраб Четвертий ледь стримався, щоб не вилаятися вголос. Звичайно, п'ятсотрічний ельф, що піклувався про імператора з пелюшок, має право звертатися до нього неформально, однак не в присутності міністрів!

– Дісоне, що за тон?!

– Ваша Величносте, які ваші наміри щодо подальшої долі вашої троюрідної племінниці чи щось таке, постійно забуваю, яка зараз мешкає у вашому палаці під охороною вашого придворного мага і ваших гвардійців? Нагадаю, йдеться про вашу родичку, що безупину їсть ваші солодощі на вашій кухні й розважає ваших слуг плітками про гріхи вашого роду.

Правитель стиснув кулаки і зробив повільний вдих. Гостровухого друга не виправити, скільки не намагайся… І краще його не чіпати, коли він роздратований. А сьогодні не треба бути знавцем людської природи, щоб зрозуміти: придворний лікар вельми злий і лише неймовірними зусиллями волі зберігає видимий спокій. Навіть звичні до всього міністри поховали очі, коли з його обличчя сповзла привітна усмішка.

– Прошу тебе, поговорімо пізніше, – якомога м'якше спробував уникнути слизької теми Малдраб. – За обідом, добре?

– Погано! – відрізав ельф. – Дуже погано. Мені пояснити, чому?

Імператор окинув поглядом невеликий зал для нарад, де він зранку зібрав усіх нечисленних вірних міністрів, і мученицьки прикрив очі.

– Через годину, Дісоне. Не раніше.

– Трохи краще, але ще погано! – заволав не-людь, змусивши придворних зіщулитися.

– Ти можеш іти. Я не зміню рішення.

Малдрабу здавалося, його голос звучить досить переконливо, проте на ельфа слова правителя не справили жодного враження.

– Ні, Віві, не через годину, – ласкаво почав він. – Зараз!

У гробовій тиші почувся гуркіт крісла, що впало на підлогу, – головний міністр надто поспішно схопився і спробував із максимально можливою швидкістю витягнути свою тушу з-за столу.

– Пропоную перенести засідання, Ваша Величносте, – промекав він, задкуючи до дверей. – Ми вийдемо, так?..

Слідом за ним потягнувся ланцюжок таких же витягнутих облич – придворні не перший рік жили в палаці і прекрасно розуміли, чим закінчиться суперечка імператора і його наближеної особи. За останні десятиліття дружні узи, що об'єднували Малдраба Четвертого та його радників із давніх-давен, значно зміцнились, і хоча правитель Веллі різко відкидав звинувачення у надмірній солідарності з думками Крезіна і Дісона, кожен у Влаї знав: найпростіше достукатися до серця володаря за підтримки тих, кого він називає друзями.

Коли останній із міністрів переступив поріг, Його Величність зітхнув вільніше.

– Ти! – простогнав він, задихаючись від обурення. – Ти!.. Ти з глузду з'їхав! Зараз, коли все розвалюється!.. Коли ці шакали тільки і чекають!.. У мені бачать хворого старого, нездатного втримати ложку в руках, не те що державу! А ти виставляєш мене маріонеткою! Жалюгідною, безвольною, нікчемною лялькою, яка прикрашає трон!

– Без образ, Віві, але для прикраси трону краще взяти прекрасну німфу з околиць Ландара, – відкинув звинувачення ельф. – Або твою дочку. Двійника, врешті-решт! До того ж у Клусі кажуть, що маріонетка в умілих руках ефектніша за найкращого лицедія. До речі, думка цікава… Та жартую я, жартую, не треба зображувати серцевий напад. Але не раджу нагадувати мені про цю ідею занадто часто. Малдрабе? Тобі справді погано?

Імператор сидів, притиснувши руки до лівої сторони грудей, і важко дихав. Його обличчя було білішим за крейду, над верхньою губою з’явилися крапельки поту.

– Постійно забуваю, що ти людина, – наче вибачаючись, вимовив придворний лікар і звичним рухом намацав його пульс. – Це не той біль, так?

Правитель кивнув:

– Ні магія людей, ні благодать Храмів не зроблять людину молодшою, – сказав тихо. – І не позбавлять болю, якого нема. Навіщо ти затіяв цю розмову? Щось сталося?

– Вона не зупиниться, поки не досягне свого.

Малдраб важко зітхнув:

– Ти не вмієш читати думки, Дісоне.

– Але я вмію робити висновки. Минулої ночі вона спокусила капітана Дако…

– Моя дочка – доросла жінка і сама вирішує, як розпоряджатися своїм життям, – перервав ельфа імператор.

– І зажадала, щоб він дістав ланікану, – беземоційно продовжив Дісон.

– Капітан погодився? – здавалося, в голосі веллійського правителя немає ні краплі зацікавленості, але його очі блиснули азартом.

– Він вірний імперії, Віві. Настільки, наскільки це взагалі можливо за нинішніх обставин.

– Що не заважає йому спати з…

– З далекою родичкою свого повелителя, причому за її бажанням.

– Ти маєш рацію, – неохоче визнав Його Величність. – Дайте їй ланікану.

– Що? – перепитав ельф. – Що?! Я прийшов, щоб переконати тебе позбутися її, а ти пропонуєш дозволити їй втекти? Чи твої плани настільки далекоглядні, що мій короткий розум не в змозі їх зрозуміти? Божевілля!