ГЛАВА 20.1. Почуття, що можуть убити

/Приховувати любов і ненависть важче, ніж зображати їх. Хоча талановиті актори, без сумніву, з цим посперечаються.

«Перші сто років при дворі Веллійської імперії», Бест Влайський/

У карманах чорного плаща ерьєра Першої категорії виявилося дещо, що Лін спочатку сприйняла за витончене дзеркальце з витою ручкою. Здивувавшись, навіщо воно елфі, який за час знайомства жодного разу не скинув капюшон і не показав обличчя повністю, вона повернулася до роздумів про Іриса.

Його стан гіршав, але чоловік не був засмучений.

«Дійсно хоче померти? Не повернути свободу, не помститися елфам, не перегризти горлянку живому втіленню несправедливості цього світу – єдиному, наскільки я розумію, судді Тагота?» – думала чарівниця, плетучи з гілок ліщини, що росла неподалік від місця перепочинку, дещо, схоже на панаму.

Поруч під негласним керівництвом Айва з того ж матеріалу спішно ладнали ноші. Хистка конструкція, скріплена витягнутою із внутрішньої кишені ерьєра мотузкою, довіри не викликала, проте Лін була рада робити хоч що-небудь.

«Чим же ти відрізняєшся від елф?» – набатним дзвоном билися в її голові слова М-елфи. Слова, які вона не наважилася б назвати брехнею…

Хто дав їй право розпоряджатися життями інших? І хто в змозі з упевненістю заявити, що її турбота не є тортурами? Чарівниця розуміла все це. Розуміла – і не могла вчинити інакше. Тому що перш ніж дозволити комусь померти, треба дати йому життя! Те життя, яке на землях Незрівнянного відбирали занадто легко.

– Пора, – промовив ерьєр, вдивляючись у далечінь. – До півночі треба пройти ще дві лінії. Л-елфо, облиш це. Намагаючись зберегти йому життя, ти ставиш під загрозу інших.

– Чому? – викрикнула Лін. – Чому?!

Вона прекрасно бачила, що тимчасовий нейтралітет закінчивсь і доведеться підкоритися. Знала: суддя в чорному потягнув за собою невільників не заради примхи. Так, було багато причин не залишати їх без нагляду (не залишати живими!), але лише одна причина змусила ерьєра-карателя панькатися з ними до цього моменту. І зараз… зараз відбувалося те, чого Лін боялася ще більше, ніж власного невідомого майбутнього.

Вибір! Одне життя супроти чотирьох.

Зовсім поруч задзюркотіла вода. Чарівниця підскочила від несподіванки і чортихнулася. М-елфа сидів навпочіпки біля Іриса і, піднявши голову раба, намагався його напоїти. З того дивного «дзеркальця» тонкою цівкою витікала рятівна волога, падала на потріскані губи чоловіка і стікала з підборіддя в зарослу споришем землю.

– Вода… – видихнула Лін. – Ти міг дати нам воду!

– Треба було тільки попросити, Богообрана, – підтвердив ерьєр. – Ти задоволена? Я полегшив його останні миті, тож він не мучитиметься. Ніяких зашморгів або заліза, він просто засне. Подивися мені в очі, Ірисе, і скажи Л-елфі, що я роблю тобі величезну ласку заради неї.

Затамувавши подих, чарівниця спостерігала, як повільно піднімаються повіки невільника. Зараз він погодиться. Звісно, погодиться, адже вони всією компанією чекають цієї триклятої смерті! І тоді?.. Тоді у неї не буде права навіть на спробу допомогти!

– Ні, – чітко вимовив Ірис. – Ні.

На його блідій шкірі виділявся кожен шрам, малюючи химерний візерунок. Чомусь Лін раптом зрозуміла, що їхнє розташування не хаотичне, як вона спершу вирішила, а складалося в певну картину. Каліцтва, завдані з якоюсь метою… Хто це зробив? Відповідь напрошувалася одна – елфи. Знову елфи! Або?..

– Ти не робиш мені ласку, кате, – якоїсь миті здалося, вона чує слова Млота. – Я вмираю, і ти тут ні до чого. Тепер немає потреби полегшувати мої страждання, тому що я більше не страждаю!

– Це легко виправити, – пробурмотів М-елфа.

– Ти не робиш цього і заради неї. – Ірис незграбно кивнув убік Лін. – Для пані важливо протилежне, і нехай наші з нею бажання не збігаються, я поважаю її прагнення допомогти тому, кого такі як ти зробили нікчемним хробаком.

– Не я? – здивувався суддя Тагота. – Схоже на те, я б не забув настільки розмальовану фізіономію.

– Не ти. Ти використовуєш мене зараз, щоб зламати пані. – Ірис закашлявся. – Даєш їй примарний вибір, хочеш, щоб вона відчула, як воно – забруднити руки. Знаю, ти прагнув залишатися добрим якомога довше… До якої лінії? Зараз ти такий жалюгідний, як і я, елфо. Моя відповідь: ні! Я вже не вважаю смерть від твоєї руки вищим благом!

– А я вважаю, – заперечив ерьєр-каратель. – Ми дуже затрималися. Краще заплющ очі і…

– Ні! – Лін схопила руку Іриса. – Досить! Відійди від нього! Ніякої магії, інакше… інакше…

На неї дивились як на божевільну. Всі, навіть сам умираючий. Але хто сказав, що він зобов'язаний померти?

«Разом ми б упоралися. Разом! Однак нам ніколи не об'єднатися! Тут шанують силу, а в мене… у мене її немає… То все марно? Здатися на милість долі чи смикатися до останнього? Колись я не сумнівалася б у виборі, а зараз… Що ж змінилося? Я стала дорослішою, досвідченішою, впевненішою… Чому ж мені ніяк не вдається відкинути сумніви? Чому я вагаюся? Куди поділася Лін, що зуміла за неповний цикл Руна і Рунни нажити собі і коронованих ворогів, і вірних друзів? Мирне життя занадто мене розбалувало, і я забула про його ціну».