29.3

– Ти чому кричав «тікай»?

– А-а-а… бо тебе не пускали!

– Логіка приголомшлива. Віме, а те, що твій брат залишився б без нареченої, тебе не хвилює?

Перший маг знизав плечима:

– Ти ж його не любиш. Ти Карі кохаєш, я знаю! – додав упевнено.

– Дурник. – Лін скуйовдила його волосся. – Усюди тобі романтика ввижається. Нікого я не кохаю… так, як хотілося б. А Карі… складно пояснити. Він – незвичайний, приголомшливий і надійний. Мій кращий друг, як і Марк. Карі мені дуже подобається, нам легко спілкуватись, і я б не хотіла, щоб із ним трапилася біда… Що ж до кохання… Не ображайся, хлопче, але мені, схоже, однаково, за кого виходити заміж. Я не хочу цього взагалі.

– Лін, я досвід… підліток, а не дурень. Прощатися ти кинулась до певного «друга», та й вибачалась за весілля не перед Марком. Чи ти намагаєшся сама собі розповідати казки?

– Це не твоя справа. Не бійся, зі стіни через гірку долю не стрибатиму. Тим паче, хто мене на ту стіну пустить… А як не вгледять, то слідом стрибнуть, недоумки старанні. Глянь, як вуха нашорошили! Їм і невтямки, що я базікаю про свої почуття не з дурості, а від нахабства. Та й не секрет усе це. Ми з принцом уже обговорили наші стосунки і дійшли стерпного рішення. Тільки він чомусь вирішив, ніби мені воно не сподобалося. Дивно, я завжди вважала, що підслуховувати погано і соромно, а тутешні навіть не червоніють… Охороно, а навіщо зараз відходити? Он Геданіот іде, сам вас прожене.

Стулки дверей, що зачинилися за принцом, ледь не розтрощили ніс головному зі здоровил, який поспішав слідом.

Лін із деяким захопленням спостерігала, як наречений розгонистим кроком перетинає майдан. У його русі відчувалась незвична стрімкість – це була хода людини, що усвідомлює, для чого вона живе і що з цим життям робити. І ще Геданіот усміхався – відкрито, як привітний господар, що радий бачити гостю.

Охорона розступилася.

– Добридень. Навіщо бентежиш моїх воїнів? – м’яко, зовсім не по-гартонськи, запитав принц.

– А навіщо вони плентаються за мною як зграя собак? – парирувала Лін.

– Для охорони.

– Мене? Чи від мене?

– О, це майстри на всі випадки життя, – засміявся Геданіот.

– Я не втечу.

– Клянешся? – відразу ж посерйознішав він.

– Уже клялась. І дотримаю слова, якщо не знайду лазівку. А якщо знайду, навіть армія не допоможе. Ти ж знаєш…

Здоровані зникли, підкоряючись ледве помітному помаху руки.

– Знаю. Більше охорони не буде. Ще щось?

– Питання.

– Я не хотів ризикувати.

Лін насупилася, схрестила руки на грудях.

– Відчуваєш, що завинив, і підготував відповідь заздалегідь?

Геданіот кивнув, але каяття на його обличчі вона не побачила.

– Мені потрібна королева.

– Будь-яка? Будь-якою ціною?

Принц усміхнувся – приязно і без краплі глузування.

– Ти – не будь-яка. Ми говорили про це, пам’ятаєш?

– Саме я?

– Так. Злишся?

Лін зітхнула. Ще б пак вона не злилась! Але яке це мало значення?

– Не вмію довго ображатися. Сядеш? Віме, посунься! Багато роботи?

– Хоч греблю гати. Уяви: останні років двадцять наша економіка була спрямована на розвиток армії, а тепер доводиться витрачати значну частину бюджету на порятунок селян, які розучилися обробляти землю. Смішно… Мій батько страхав Веллі, хоча імператор міг просто припинити з нами торгівлю і половина цього непереможного воїнства передохла б із голоду, а інша здалася б у полон за шматок хліба.

– Ви могли розв’язати війну.

– Могли? Відстань між Гартоном і Влаєю величезна! На кордоні переважають кочівники, осіле землеробство поширене ближче до півночі і Клуса. Наших запасів вистачило б на місяць наступу, можливо на два чи три, але тоді голодувала б уся країна. Лін, я не перебільшую – Гартон зовсім не має тилів. А ці рехові міністри й радники, що теж дісталися мені у спадок, одноголосно запевняють, ніби все прекрасно, до того ж лізти в управління господарством – не королівська справа. Треба їх терміново міняти, але до коронації формально я не маю на це права… А старі індики розуміють, що недовго їм красти, і намагаються урвати останній шматок. Ха, вчора ввечері до мене заявився головний міністр і порадив на честь весілля обдарувати найвірніших служителів хоч маленьким клаптиком землі!

Лін посміхнулась, уявивши цю ситуацію. Погано ви знаєте свого правителя, панове міністри, погано… А все тому, що звикли плазувати перед Грайтом, не звертаючи уваги на його сина. Навіть вона, незважаючи на недовге знайомство, вже зрозуміла: маніпулювати собою Геданіот не дозволить ні погрозами, ні лестощами.

– Сподіваюсь, ти пообіцяв, що місце на кладовищі вони отримають обов’язково?

– Ба більше, я озвучив ідею надати особливо заслуженим ранг селян і виділити їм цілу плантацію біля Пройяса. Одну на всіх, адже можуть надірватися з незвички. І тепер не знаю, чого очікувати. Чи то притихнуть і зменшать амбіції, чи спробують посадити на трон когось поступливішого. До речі, Вімейне, тримайся ближче до моєї нареченої. Ти теж спадкоємець, причому такий же поганий з погляду крадіїв, як і я. Щоправда, до тебе можуть і регента приставити… Лін, наглядай за ним, гаразд?