22.2

– За нами стежать, – тихо попередив Карі. – Зараз приведу.

І перш ніж хто-небудь встиг висловити незгоду (а для цього відкрилися одразу три роти), зник за деревами.

Богиня аж присвиснула:

– Хлопчина швидко вчиться. Напевно, зрозумів, що переможців не судять, а від переможених у цьому місці мало що залишається. Якщо так і далі піде, до кінця паломництва він повідець перегризе! Можу закластися, малюк уже здогадався, що йому підсунули фальшивку. Не заперечуй, Лін, інакше б він без дозволу Її Високості й кроку не ступив би.

Дівчина не збиралася суперечити, навпаки, прагнула підтвердити здогад Зеліни, але, почувши останню фразу, передумала. Навіщо підживлювати плітки? Та руда мала рацію, останнім часом метаморф сильно змінився. Якщо чесно, Лін це цілком влаштовувало, хоч і було злегка образливо, що одне тільки слово «принцеса» викликало таку повагу.

Дуже скоро повернувся Карі з перекинутою через плече «здобиччю». Обережно поставив свій скарб на землю і відійшов.

– Я не шпійо-йо-йо-йо-йон! – заверещав блідий юнак, безглуздо махаючи білявою головою на тонкій шиї.

– Говори спокійно, дитино, і тоді я, можливо, не буду тебе їсти, – вищирилася богиня.

– І-і-і-і-і-і-і-яй!

Марк скривився.

– Прокляття, чергове творіння Сніжи звалилось на нашу голову. Приб’ємо з милосердя, га? Готовий взяти цю нелегку місію на себе.

Після такої пропозиції худющий підліток одразу став взірцем непробивного спокою.

– Я за вами не йшов! – впевнено заявив він.

– Не сперечаюся, – хмикнув метаморф, – це ми йшли перед тобою. Ти звідки тут узявся?

Хлопчина зам’явся:

– Татусь його сюди засунув, – несподівано для самої себе втрутилася Лін, – щоб позбутись від проблеми без зайвих питань і пояснень зі жрицею Храму Війни. Це ж бастард Грайта, якого король і до Меча Ненависті водив, і на Трон Влади ганяв. Везуче хлоп’я, точно як я… І родичі у нього милі.

– Зараз його везіння скінчиться, – похмуро зауважила Зеліна. – Де принц?! – гаркнула вона, та так, що бідний хлопчисько аж присів.

Зате він почав говорити – швидко і плутано, однак по суті:

– Я не бачив їх. Мені сказали – ти принц, іди. Я не знав, де сховатися. Король… він каже, я повинен довести… А тут не було нікого. Потім чудовисько… рожеве… довго стояло і розтануло. Вас побачив, хотів подивитися, куди виходити будете. Мене звуть Вім…

– Зрозуміло, – розчаровано буркнув гвардієць. – І де ж тепер шукати твого братика? – запитав він, не ждучи відповіді.

Але отримав відгук:

– Метрів за триста на південь звідси. Тобто шістсот чешів… Недалеко, одним словом! Вони з хранителями стоять біля струмка і щось вирішують,. – Птаха, придумана Лін, вмить знайшла Геданіота з висоти свого польоту.

Божевільне сонце вже торкнулося обрію.

– Я затримаю!.. – понеслася вдалину богиня.

– Біжімо! – команда Карі підхльоснула як батогом.

І вони побігли, не озираючись на захід, але відчуваючи, як сиплються останні піщинки в годиннику їхнього життя. Боязкий юнак виявився на подив спритним і примудривсь обігнати Марка. Метаморф тримався поруч із Лін, готовий в будь-який момент підхопити, не дати впасти…

Під ноги вискочив (в буквальному сенсі, перебираючи ніжками-присосками) грубезний корінь, щупальцями відірвав пристойний шматок від штанини. Дівчина не встигла навіть злякатися, коли земля різко нахилилась, але не вдарила, а захиталася за метр від обличчя – Карі на ходу підхопив її однією рукою і тепер тягнув, як згорток з базару, вмить залишивши позаду і гвардійця, і Віма.

Біля струмка їх чекало дивне видовище – три чоловічі фігури, застиглі в ту мить, коли вони побачили Зеліну. Три напружені фізіономії, які знають, що безкоштовний сир буває тільки в мишоловці, а особливо гарний… тобто смачний сир – у найжорстокіших пастках. Сніжі та її сестрам ця група точно б не повірила.

Підоспів Марк, тягнучи за собою Віма – у хлопчини підкосились ноги за декілька кроків від струмка.

Сонце знущально ховало за горизонтом останній промінь. Довкілля змінювалося прямо на очах – втрачало кольори, біліло і розмивалося, зі сходу насувався густий туман.

Цікаво, чому Геданіот і його хранителі так злякалися? Принц раніше зустрічався з богинею Життя і, схоже, знав, хто вона. А раптом…

– Розморожую! – попередила Зеліна. – Візьміться за руки! Хапай нареченого, рьяско, і тікаймо з цього кошмарного місця.

– Стій! Це не вони! – навряд чи Лін змогла б пояснити свою впевненість. – Це пастка!

Сонце зникло і разом із ним пропали всі кольори цього світу. Біла земля, білі дерева, біла трава, білий туман… І дві білі фігури замість хранителів принца. А Геданіот був справжнім!

Сестри Сніжи, повернувшись до істинного образу, потягнулися до принца. Той несподівано перекинувся вперед, змусивши біловолосих вчепитись одна в одну, і опинився біля Лін. Очманіло стиснув її в обіймах, припав губами до губ… І полетів геть, збивши з ніг свого батька.