17.4

Дівчина оторопіла.

– Ти… ви вампір?

Ікластий співрозмовник невдоволено наморщив ніс.

– Іноді мене так називали. Не змінюй тему. Мені необхідно поїсти, і я дуже сподіваюся, що наша співпраця буде добровільною і плідною. Не чекав, до речі, що ти виживеш. Перестарався я вчора, не заперечую… Не бійся, зараз я повністю себе контролюю! Дай руку.

– Навіщо тоді було мене будити? – Вона не поспішала протягувати кінцівку.

– Добровільно віддана кров дає вдвічі більше сил, а добровільно віддана кров чистої юної діви, народженої в рік Кривавого Руна, взагалі творить чудеса! – Вампір мало не облизувався.

– Це ти зараз про кого? – з підозрою поцікавилася Лін, визначившись зі звертанням – викати не-людю, який хоче нею поснідати, вона не збиралася.

Незнайомець здивовано поворушив темними вигнутими бровами.

– Крихітко, якщо ти не жертва для старого маразматика Дігавліро, то якого біса там робила?

– На екскурсії була! – різко заявила вона і відразу ж схаменулася: – Звідки ти знаєш про бісів?

Співрозмовнику це питання допекло.

– Не твоя справа!

Ікла вп’ялися у вену, немов розпечені голки. Лін здалось – вона закричала, хоча насправді не могла видавити ні звуку. А вампір зробив ковток, другий – і стрімко кинувся до води, то відпльовуючись, то затискаючи рота.

– Яка гидота!

Дівчина подивилась на свою руку і приєдналася до нього – з невеликих надрізів на шкірі кров не текла, в них застигав тягучий зелений «кисіль».

Згодом вони влаштувалися на березі для серйозної розмови. Ранки на зап’ясті Лін набули вигляду звичайних людських подряпин і не завдавали проблем. До того ж потроху згадувалися останні події вчорашнього вечора.

– То як тебе звуть, кровопивце? – глузливо запитала вона, розсудивши, що їсти її вже не будуть.

– Можеш називати мене просто Ланом! – Вампір аж роздувся в передчутті захоплених зітхань, які зазвичай супроводжували ці слова, бо ж головний герой більшості легенд континенту завжди викликав бурхливий ажіотаж і надмірний інтерес до своєї персони.

Ахів він не дочекався.

– І як же ти, Простолане, потрапив до склепу?

Лан коротко посміхнувся.

– Не так швидко, зараз моя черга. Як звуть тебе?

– Друзі називають мене Лін. Чому ти був прикутий серед мертвяків?

– О, це довга історія. Розумієш, моя тодішня ідеальна подружка поскаржилася на нудьгу в інтимному житті і запропонувала його урізноманітнити. Завела мене до скелетів, очі зав’язала, поцілувала, приголубила… Потім з’явився той клятий виродок Дігавліро і начепив на мене кайдани з драконячої сталі. Виявилося, він їх давно приготував. У стіну років сто вбивав для надійності, ще й павутиною замаскував перед моїм приходом. Плита стала на місце, а милий збоченець ще кілька місяців з нами сидів, спостерігаючи, як його помічниця помирає без їжі і води. Він частенько прилітав… бог, називається… Але склероз узяв своє і про мене забули. На щастя. Як ти тут опинилася, Лін?

Його розповідь ​​довіри не заслуговувала, принаймні перша її частина, хоча…

– Мене приніс чорний кінь із білими смугами на боках, а в склепі випадково двері обвалилися. Ти той правитель Старилісу, що зник пів століття тому?

Лан скривився.

– Точно. Хто тебе прислав?

– Ніхто. Людські держави раді, що тебе нема, Дивний Ліс вибрав нового правителя. Кажуть, вони там міняються мало не щомісяця. Звідки ти знаєш про бісів?

– Я – чужий, задоволена? Як і ти, схоже… Що робитимеш далі?

Лін зітхнула і невизначено похитала головою.

– Треба подумати… Тут десь бігають двоє коней, можна спробувати їх зловити. Або почекаю друзів. Ти хочеш залишити своє повернення в таємниці?

– Поки що. Але потім влаштую грандіозну вечірку! Чому ти не сказала відразу, що з наших?

– З яких таких «наших»?

– Не прикидайся! Твоя кров захищена від родичів, її можна використовувати тільки для порятунку життя. Навіть маги не здатні на таке! Не дивуйся, у твої роки треба знати свою расу. Не віриш? Гаразд, дивись.

Лан ікласто посміхнувся і взяв її за руку.

Верболіз затріщав, випускаючи назовні синього тигра. Лін була вражена незвичайним кольором тварини й не злякалася, та й звіра вона як здобич не цікавила. Він перестрибнув через дівчину і кинув Лана додолу, покотив по схилу, приминаючи лозу і лопухи. Вони обидва шубовснули у воду, піднявши стовп бризок, однак злий клубок не розпався, а начебто ще більше переплівся. Вниз за течією повільно плив зелений одяг вампіра…

– Ні, крихітко, одну тебе не можна залишати ні на хвилину, – пролунав за спиною Лін голос Марка. – Де твоє благочестя? Де притаманна благородній дівиці скромність? Сидиш з голим мужиком, байки розказуєш, ручку дозволяєш собі цілувати. Не дивно, що у нашого хлопчини скипіла кров.

Вона радісно кинулася до нього і міцно обняла.