16.2

Де дістати після опівночі шматок чорної шкіри, я не знав. Запропонував відрізати від штанів Карі – хай не шкіра, зате за кольором якраз. Він погодився, а потім несподівано схопив цей Меч! «Щоб ти тріснув, зараза, одні неприємності від тебе!» – викрикнув як божевільний. Я вже приготувався лопнути на дві частини, бо ж добре пам’ятаю історії про той клинок. Мимоволі зажмурився і чую: наче пісок сиплеться. А я живий!

Дивлюсь – у метаморфа в руках одне руків'я залишилося, та й те повільно осипається порохом. Ще трохи – і Меч Ненависті, як-то кажуть, віджив своє! Тоді я виказав усе, що думаю про друзів, які тягнуть руки до небезпечних предметів. А він так лагідно заперечує, мовляв, як ти міг подумати, ніби я на тебе злюся? Свята простота… Та я можу назвати десять реальних причин для ненависті і десять – основаних на домислах!

Далі ми плавно перейшли до питання «Що робити?», адже скільки не сперечайся, а клинок на постамент сам собою не повернеться. Раптом Карі як засміється! «Марку, так навіть краще!» – каже. І приміряє на те місце мій меч – коли тільки витягнути встиг, природжений злодій. Та моя зброя немов сама розповідала: викували її в імперських кузнях, не доводячи до пуття. Довелося покласти його клинок – завеликий трохи, але, кажуть, за старих часів усе було масштабнішим. Добре, що ти придумала, як його повернути! Кмітливо…

Потім ми дуже швидко звідти забралися. У готель не пішли, завернули до місцевого пташника. Пташник! Не тямиш? Зел, навіщо ж просвіщати нашу принцесу такими словами? З моїми вухами все гаразд! Дай договорити, руда! Біля пташника… припини! Загалом, сьогодні метаморфський хлопчина дізнався багато нового про людські розваги. Лін, бачила б ти його очі, коли Майга і Вінка почали виконувати свій коронний танець із пір’ям! Куди там знаменитим гартонським серебрикам!

Ні, друже, червоніти поки рано. Ніяковітимеш, коли я розповім, як ти від Кілійши у вікно стрибав! Чисто для довідки: вона не збиралася тебе поневолювати і її «кайдани покори» були несправжні. Це… Як би сказати… Дуже захоплива гра для дорослих, і не треба знову торочити мені про справжнє кохання. Красуні, досить хихотіти. Дівчина так засмутилася, що мені довелося до ранку доводити – вона найкраща. Безплатно, між іншим!

– Сподіваюся, ти її втішив? – перебила гвардійця Лін, відчуваючи, що для метаморфа ця розповідь стає гіршою за тортури (та й найцікавіше вона вже почула). – Якщо ні, у тебе в запасі ще одна ніч і велика частина дня. Зеліно, ти пропонувала перемир’я. Я погоджуся. З однією умовою, – додала мстиво. – переміститись на вулицю і увійди, як усі нормальні люди – крізь двері. І, будь ласка, надалі роби так само.

– Без проблем, – задоволено мугикнула руда. – Втрачаєш хватку, рьяско. Я очікувала суворішого випробування.

З цими словами вона зникла в порталі.

Богиня не повернулася ні через десять хвилин, ні через пів години. Марк невдоволено супився і врешті-решт вирушив бродити храмовим комплексом. Метаморф зібрався було йти за ним, не бажаючи компрометувати принцесу, але Лін м’яко його зупинила:

– Карі, постривай! Може, розкажеш мені цю історію зі свого погляду?

Він невпевнено зупинився.

– І про Кілійшу?

– Якщо захочеш. Посміємося разом, добре?

***

Зеліна з’явилася наступного ранку, задоволена як кішка. Вона була одягнена в легке строкате платтячко, в руках тримала оберемок паперових квітів.

Вкрай роздратованому Марку руда сказала:

– Не сердься, милий. Я обіцяла віддати тобі кілька днів, але не обіцяла тримати своє слово.

Потім підійшла до Лін і запитала:

– Звідки у тебе та коротка сукенка, рьяско? Мені вчора… точніше, вже сьогодні, один гвардієць розповів, що вона випрана в якійсь гидоті, якою приманюють собак. Тому вибач, але ту ганчірку я викинула. Зате дивись, що мені вчора подарували під твоєю кімнатою! – Вона покружляла, як дитина перед дзеркалом. Потім нахилилася до вуха дівчини. – Дякую тобі щиро. Такого приємного сюрпризу для мене ніколи не влаштовували! Які парубки, мала, ти навіть не уявляєш!

Коли всі паломники були готові до від’їзду, до Лін наблизився настоятель.

– Принцесо Маргалінайє, – почав шанобливо, – прошу вибачити за нескромне питання… Скажіть, це ваша річ?

Вона подивилася на зім’яту зелену ганчірку в підозрілих темних плямах і обережно запитала:

– Чому ви так вважаєте?

Настоятель коротко посміхнувся.

– Ваше Високосте, настільки дорогу тканину і оздоблення можуть собі дозволити далеко не всі. Чи варто розцінювати вашу відповідь як згоду?

Лін ствердно кивнула.

– Тоді, принцесо, дозвольте вас порадувати. Вранці наші стражники спіймали одну божевільну, яка викрала ваше… е-емм… плаття і набризкала на нього гламом. Глам – це клуський порошок, до якого ми привчаємо Псів Війни, щоб вони їли тільки їжу храму. Слава богам, та ненормальна не встигла підкинути… е-емм… одяг до ваших речей! Розумієте, на шляху до Храму Слави ви проїдете повз розплідник наших собачок, а вони, коли чують глам, не дивляться на стіни. Ця тварюка могла влаштувати справжню різанину! Щоправда, ми досі не розуміємо, як вона дісталася до порошку… Навіть Його Величність імператор дивувався надійності нашої варти, коли позавчора зволив відвідати розплідник. На жаль, розпитати злодійку ми не змогли – вона кинулася бігти, і чомусь саме до Псів. Цей клапоть – все, що… Щасливої ​​дороги, принцесо.