Глава 36

Кровний доступ

Селебрис вів Мар крізь таємні артерії Академії – вузькі технічні лази, приховані за фальшивими стелажами Архіву. Повітря тут було застиглим, але Селебрис рухався впевнено, наче ця темрява була його другою домівкою.

– Далі ти сама, – прошепотів він, зупиняючись біля тонкої щілини в стіні, за якою відчувався холодний озон кабінету Декана. Його рука на мить міцно стиснула її долоню. – Сейф відгукнеться на кров. Пам’ятай, він не повинен тебе побачити. У тебе сім хвилин.

Мар кивнула і прослизнула крізь ефірну завісу. Кабінет зустрів її запахом дорогого тютюну та старої шкіри – запахом влади, яка її завжди пригнічувала. Декан Кальдеріон сидів у кріслі, схиливши голову над розкритою книгою.  Здавалося, він заснув, але Мар знала: його сон був тоншим за цигарковий папір. Одного необережного видиху було б достатньо, щоб він прокинувся.

Вона діяла швидко. Навшпиньки, майже не дихаючи, Мар рушила до стіни, де за величавим портретом засновника Академії ховався сейф. За вікном уже здіймалася багряна заграва Фенікса, відкидаючи на стіни кабінету довгі, тривожні тіні. Одна крапля крові з пальця на холодний метал – і дверцята безшумно відчинилися, ковтнувши її жертву.

Усередині, у кришталевому флаконі, пульсувала Троянда Попелу та Ефіру. Щойно пальці Мар торкнулися скла, кімната здригнулася. З-за спини Декана почала підніматися його Тінь – величезна, темна, позбавлена рис обличчя, але сповнена його владної волі. Тінь підняла руку, щоб накласти «закляття заціпеніння» на Мар.

Але в ту ж мить з темряви кутка вилетів сріблястий блиск. Павук Альфред, таємничий охоронець, якого ніхто не кликав, почав свою роботу. Він рухався неймовірно швидко, виплітаючи в повітрі ідеальні трикутні сітки. Магія павутини була настільки правильною і геометрично чистою, що Тінь батька виявилася повністю паралізованою, обплетеною в кокон із закономірностей, які вона не могла подолати.

Мар, не гаючи ні секунди, схопила квітку і прослизнула назад крізь ефірну завісу.

– Є! – видихнула вона, опинившись в обіймах Селебриса.

– Вежа Сліз, – коротко кинув він, відчуваючи, як магія в кабінеті Декана починає бурлити. – Це найкраще місце, щоб знищити її назавжди.

Вони миттєво телепортувалися, залишивши за собою лише запах озону.

Коли останнє клацання сейфа розчинилося в тиші, Алеріус Кальдеріон різко смикнув головою. Він розплющив очі, але голова була важкою, наче налита свинцем. Декан туманно пригадував дивний сон... наче тут хтось був. Хтось рідний і водночас смертельно небезпечний. Але деталі вислизали, залишаючи лише дивне відчуття, ніби його щойно щільно замотали в теплий кокон сонного закляття.

Він провів долонею по обличчю, намагаючись струсити цю магічну млявість, і подивився на стіну. Сейф здавався недоторканим, але повітря в кабінеті все ще тремтіло, наче відлуння чийогось рішучого кроку.

– Марення... – пробурмотів він, потягуючись. Сил не було навіть на те, щоб викликати світло.

Він підвівся, збираючись піти відпочити, і раптом на краю столу помітив дивний предмет. Маленький павук, металево-сріблястий, нерухомо сидів на полірованому дереві. Алеріус на мить завагався: чи був він тут раніше? Але виснаження і втома взяли своє.

Він узяв Альфреда до рук і, не замислюючись, приклав до мантії. Павук миттєво вплівся в мереживо вишивки, ставши непомітним елементом візерунка.

Декан уже забув, навіщо його піднімав. В голові крутилися думки про засідання Ради, про багряну сукню Мар, про її зухвалість і силу, якою він потайки пишався. 

– Нехай справляється сама... – прошепотів він і телепортувався до своєї спальні, де миттєво заснув на пишному оксамитовому ложі під важким балдахіном, де здавався лише людиною, що намагається сховатися від власних спогадів.

А в порожньому кабінеті, між стінами, де щойно була Мар, пролунав чистий, переможний голос Ліліт: «Справедливість – це не ваги, Алеріусе. Це вогонь, який випалює зраду, залишаючи місце для справжнього життя».