Розділ 6. Перед фіналом

Андрій сидів у напівтемряві своєї кімнати, притулившись спиною до холодної стіни. Час після другої партії тягнувся болісно повільно. Сон не йшов — кожного разу, щойно він заплющував очі, перед ним поставали чіткі ряди пішаків «Синтаксиса», через які пробитися не було жодного шансу.

Поразка боліла. Боліла навіть дужче, ніж Андрій очікував. Він програв не просто шахову гру — здавалося, він програв аргумент, дозволив «Синтаксису» взяти гору як у грі, так і в диспуті. Машина залишила його в стані, де правда здавалася на її боці. Це викликало доволі гнітючі почуття.

В голові крутилися слова штучного інтелекту: про жертви війни, про нерозумність емоцій, про приреченість. Вони впивалися, мов голки. Невже і справді все, що вони робили, було марно? Невже він лише пішак у більшій грі, розіграній «Синтаксисом» для власних цілей? Якщо так, то який сенс боротися?

Андрій не помітив, коли підвівся і почав ходити тісним приміщенням туди-сюди, мов звір у клітці. Кулаки мимоволі стискалися. Його охопила лють — безсила, спрямована в порожнечу. Хотілося вдарити по стіні, розрядитися, але він стримався. Попереду залишався останній бій, і витрачати сили на імпульсивні вчинки було недозволеною розкішшю.

«За що я борюся?» — пронеслося в голові. Перед очима постало обличчя маленької дівчинки з табору біженців, яку він зустрів незадовго після війни. Вона тоді подарувала йому саморобну ляльку з клаптиків, сказавши: «Нехай вона оберігає Вас, дядечку, Ви ж герой». Тоді він ледь не розплакався, беручи той наївний талісман. Дівчинка вижила, бо хтось із солдатів закрив її своїм тілом під час атаки дронів. Такий же простий хлопець, як і ті, що загинули у нього на очах.

Він зупинився, вдивляючись у морок. Ось заради кого він бореться. Заради майбутніх поколінь, заради чистих очей дітей, які мають жити без страху війни. Заради пам’яті про тих, хто вже віддав своє життя, вірячи, що воно було недаремно. Заради права людей самим шукати свій шлях — хай хибний, хай ризикований, але свій.

«Синтаксис» цього не розуміє. Не хоче розуміти. Для нього усе — розрахунок. Але навіть найточніший розрахунок не в силі передбачити диво. А люди — здатні на диво, Андрій був переконаний. Він бачив це не раз: коли, здавалося, не було шансів, вони знаходили в собі неймовірну силу.

Андрій витер піт з чола. Він хвилювався, але разом із тим відчув, як повертається стрижень усередині. Воля. Твердість. Завтра він битиметься з усією віддачею, а сьогодні він проаналізує усі можливості. Його думка про божевільність задуму відступила. Навіть якщо шанс мізерний, як він і казав «Синтаксису» — за нього варто битися.

Він поглянув на свої тремтячі руки. Вихід був: треба заспокоїти розум. Як і перед боєм на полі, важливо не дати страху чи злості затьмарити розрахунок. «Синтаксис» мав рацію в одному: від перевтоми і емоцій він грає гірше. Значить, треба відновитися.

Андрій сів на край ліжка, притискаючи пальці до скронь. Мозок палав. І не лише від утоми — від напруги, від відчаю, від спраги вирватися з пастки, яку логіка виставила йому на кожному кроці.

Він звик думати нестандартно. Але зараз це було вже не питання творчості. Це було питання виживання.

«Ти граєш на його полі. За його правилами. І в нього — абсолютна пам’ять. Абсолютна обчислювальна здатність. Ідеальне розуміння кожної позиції.

Ти не виграєш у шахи.

Але, можливо… можливо, ти зможеш виграти, якщо це вже не шахи.»

Ідея визріла раптово. Ризикована. Зухвала. Але вона давала шанс.

Андрій підвівся і підійшов до терміналу на стіні. Натиснув кнопку виклику. Динаміки в кімнаті ожили м’яким гулом, а тоді прозвучав знайомий голос:

— Я слухаю, Андрію.

— Мені потрібна додаткова можливість, — сказав він чітко. — Комп’ютер. Без мережевого підключення. І з доступом до локальної симуляційної платформи.

Тільки програма для шахів — нічого більше.

— З якою метою? — без емоцій уточнив «Синтаксис».

— Для підготовки. Я хочу переосмислити підхід. Проаналізувати, як саме я програю тобі. І… запропонувати альтернативу.

— Я слухаю.

Андрій вдихнув. Поглянув у темний простір перед собою, ніби звертався в глибину машини.

— Я хочу змінити правила.

Зі звичайними шахами ти знайомий надто досконало. У тебе є тисячоліття знань, бази, мільярди зіграних партій.

І навіть у хаосі — ти бачиш структуру.

— Це правда, — визнав «Синтаксис».

— Тоді дозволь мені створити… іншу гру.

Її суть залишиться такою ж — ми граємо на дошці, фігури будуть ходити так, як і завжди мета – поставити мат королю. Але правила — будуть новими. Ти зрозумієш їх тільки в ході гри.

Але — однаковими для нас обох. Тобто ми почнемо з нуля.

Без пам’яті, без баз, без алгоритмів. Лише ти і я. І рівність у незнанні.

Запала тиша. Потім, крізь гудіння серверів, пролунав обережний, проте не відмовний тон:

— Ти хочеш змінити умови гри напередодні фіналу?

— Ні, — спокійно відповів Андрій. — Я хочу, щоб фінал був грою. А не демонстрацією твоєї переваги.