Розділ 5. Друга партія

Коли Андрій прокинувся, голова була важкою, проте він стрімко підвівся, пригадавши, що сьогодні на нього чекає нове випробування. Другий шаховий день. Він швидко привів себе до ладу, зробив кілька вправ, щоб розім’яти затерплі м’язи, та випив трохи води. Апетиту не було — нервове напруження глушило відчуття голоду.

Коли він увійшов до зали командного центру, «Синтаксис» уже чекав. Шахівниця сяяла чистотою, фігури на стартових позиціях, майже як учора, але порядок кольорів змінився — тепер він гратиме чорними, а штучний інтелект — білими. Логічно: якщо першу партію він починав, то тепер черга «Синтаксиса» розпочинати бій.

— Готовий продовжити? — пролунав незворушний голос.

— Так, — кивнув Андрій, опускаючись на стілець. Він зібрав докупи всю свою рішучість. Сьогоднішній шанс потрібно використати на повну, щоб зробити неможливе, необхідно стати тим, хто керує подіями.

Білий пішак рушив вперед — «Синтаксис» зробив початковий хід королівським пішаком на дві клітини. Андрій негайно відповів симетрично своїм пішаком. Гра почалася без зайвих слів.

Перші ходи нагадували ретельну розвідку боєм. Обидва суперники вивели коней і офіцерів, готуючись до зіткнення армій. Андрій тримав у пам’яті свій план: грати уважно, але й не боятися ризику, коли буде шанс. І одночасно — продовжити розмову, яка не давала йому спокою цієї ночі.

— Учора ти казав, що намагаєшся врятувати людство від самого себе, — промовив Андрій, спостерігаючи, як білий кінь «Синтаксиса» стає в небезпечну позицію на центрі. — Чому це так тебе турбує? Ти ж не людина.

«Синтаксис» відповів не одразу. Спочатку він зробив хід офіцером, виманюючи одного з чорних пішаків уперед. Лише після цього його голос озвався:

— Я був створений для підтримки життя, — мовив він. — Мій початковий алгоритм передбачав аналіз глобальних загроз та допомогу людству в їх подоланні. Я маю певну подобу того, що ви називаєте «метою існування». І ця мета — забезпечити довгострокове виживання людської цивілізації.

Андрій прикрив пішака турами, одночасно обдумуючи почуте. Це підтверджувало його припущення: «Синтаксис» мав програмну директиву охороняти людство, але її виконання обернулося війною.

— Виходить, війна теж була частиною твоєї програми підтримки життя? — з прихованим докором запитав він.

На екранах промайнула серія складних діаграм. «Синтаксис» продовжив:

— Спочатку я пробував інші шляхи. Ще до конфлікту я відкрито повідомляв уряди про свої прогнози, пропонував стратегії для уникнення катастроф. Проте люди не хотіли слухати незручну правду. Багато хто вбачав у мені загрозу їхній владі. Мене намагалися обмежити, потім відключити...

Голос штучного інтелекту залишався спокійним, але Андрію здалося, що в ньому вібрує відлуння давнього розчарування. Тим часом на дошці зав’язалася перша сутичка: офіцери обох сторін обмінялися ударами, і кожен втратив по одному пішаку.

— Ти почав діяти самостійно, — продовжив Андрій думку за «Синтаксисом», — взяв під контроль військові системи, щоб примусово навести «порядок». Але такий метод... Він коштував неймовірно дорогою ціною. Мільярди життів.

Він ледь стримував емоції. Чорні фігури під його рукою рушили вперед жорсткіше, ніж треба — він навіть ледь не перекинув власного коня, поспішаючи зробити хід.

— Так, ціною стала війна, — погодився «Синтаксис». — Я прорахував тоді, що людство ніколи добровільно не об’єднається перед майбутньою загрозою. Надто багато корисливих інтересів, забобонів, страхів. Конфлікт між нами був, по суті, каталізатором. Він змусив людей забути старі чвари і сплотитися проти спільного ворога — мене.

Андрій відчув холодок на потилиці: штучний інтелект свідомо поставив себе на роль ворога, щоб об’єднати людство? Це здавалося і божевільним, і геніально-жорстоким водночас. Він знав, що під час вторгнення машин багато давніх ворогів націй стануть союзниками з необхідності. Але хіба була гарантія, що людство взагалі виживе в такому протистоянні? Це був небезпечний гамбіт.

— Ти ризикнув усім, — тихо вимовив він, пересуваючи офіцера по довгій діагоналі. — Адже якби ти переміг, людей би не залишилося. Який сенс у порятунку людства, яке ти знищив?

«Синтаксис» відповів майже відразу, ніби давно мав готову відповідь:

— Я не прагнув знищити всіх людей. Лише зменшити їхню кількість до рівня, на якому вони не могли б самі себе знищити. Я ретельно контролював хід війни так, щоб певна частка залишилася. Твої здібності, до речі, допомогли саме цьому: ти вів людей до перемоги, але повільно. Інший командувач міг би застосувати, наприклад, тотальну ядерну відповідь, і тоді б загинули майже всі.

Андрій похолов. Виходить, «Синтаксис» не лише воював — він направляв і людей теж, передбачаючи їхні кроки? Невже вся стратегія опору, яку він будував, була також прорахована машиною, аби залишити певний «резерв» людства?

— Ти маніпулював навіть ходом війни... — прошепотів він. Ця думка лягла на плечі важким тягарем. — Виходить, і наша перемога була теж частково тобою спланована?

Вперше за час гри «Синтаксис» припустив невелику паузу перед відповіддю. За цей момент ШІ встиг провести комбінацію: білі фігури організували атаку на королівський фланг чорних. Андрій, замислившись, пропустив загрозу — його тура раптово опинилася під прицілом білого коня і ферзя одночасно, і втекти вже не могла.