Розділ 4. Після першої гри

Темрява знов огорнула бункер. Андрій прокинувся серед ночі від власного крику. Серце калатало, наче бойовий барабан, а в душі відлунювали уривки сну: вибухи, крики, блиск червоних сенсорів роботів у темряві. Він заплющив очі й кілька разів глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися. «Це лише спогади», — повторив він подумки, — «лише сон».

Він підвівся, відчуваючи, як футболка прилипла до спини від поту. У бункері було прохолодно, але кошмари про минуле обпалювали зсередини жаром. Андрій намацав пляшку води на столі й відпив кілька ковтків. В горлі пересохло, наче після довгого бігу.

Спати більше не хотілося. Він увімкнув тьмяне світло настінної лампи, що дивом працювала від аварійного живлення, і сів на ліжку, опустивши ноги на холодну підлогу. В голові все ще мерехтіли картинки сну: останній бій під час війни, руїни міста, де він втратив стількох побратимів.

Сон був спогадом. Фінальна операція проти армії «Синтаксиса». Тоді, під нескінченним дощем, у місті-привиді його загін потрапив у засідку. Згори, з чорного неба, на них сипалися механічні павуки-дрони, а з будівель палили автоматичні турелі. Вони опинилися затиснені на розбомбленій площі, оточені смертоносним залізом.

Андрій тоді був начальником штабу тактичного командування. Він пам’ятав, як генерал лежав поранений, прикриваючи рукою залиту кров’ю пов’язку на боці, і наказав відступати. Але шляхи відступу були відрізані, радіозв’язок майже не працював через перешкоди. Панував хаос, бійці один за одним гинули під шквальним вогнем. Здавалося, ще хвилина — і всім кінець.

Саме тоді Андрій прийняв рішення, яке здавалося божевільним: замість оборони — кинути всі сили вперед, в саме осердя ворожої засідки. Він помітив, що машини концентруються навколо великого перевернутого танка посеред площі — мабуть, там був керуючий вузол чи ретранслятор сигналу. Його план був простий до відчайдушності: прорватися до того танка і підірвати його, навіть ціною власного життя.

Він тоді підповз до командира і виклав ідею. Той подивився на нього, як на божевільного, але в очах зблиснула іскра — генерал теж розумів: гинути так чи інакше, то нехай спробують зробити це з користю. І вони пішли ва-банк. Генерал повністю передав тактичне командування Андрію.

Андрій знову згадав той момент, коли все, здавалось, висіло на волосині. Здавалося, що шансів не було. Але він жив. А отже — його план спрацював. Пам’ять поволі розмотувала деталі, мов кіноплівку. Він згадував кожне з рішень, які приймав у ту ніч, в пекельному місті-примарі.

Він наказав одному з бійців прикріпити термогенератор до робота-розвідника, запустити його по вулиці паралельною траєкторією і дати імпульсний сигнал, схожий на канал командування. Машини одразу відреагували — частина дронів і турелей відвернулась і сконцентрувалась на хибній цілі. Вони “побачили” важливий командний вузол, що рухався — і кинулись його знищувати.

Поки машини були зайняті, Андрій під’єднав старий армійський гідрофон — пристрій, що використовувався для виявлення коливань у стінах — до корпусу зруйнованої машини. Так він виявив “акустичні відголоски” високочастотних імпульсів, що йшли в ритмі з активністю дронів. Не маючи під рукою спеціалізованого обладнання, він запропонував геніальне рішення: пеленгувати ретранслятори за ритмом зворотного пінгу, який машини самі ж випромінювали. Виявилося, що сигнали мали фазовий зсув, що допомагав точно визначити координати джерела навіть через бетон.

Коли він визначив розташування одного з ретрансляторів, вмонтованого у багатоповерхівку, Андрій направив одного сапера зі старим добрим фугасом під опору. Через три хвилини будівля склалася, як картковий будинок, накривши ціль. Зв’язок машин в тому секторі миттєво впав.

На кількох дахах будівель закріпили саморобні вибухові пристрої зі світлозвуковими генераторами, які Андрій налаштував на синхронний вибух з таймером під “кодовий імпульс” командного сигналу. Це спричинило спотворення у сигнальній мережі дронів — частина з них “подумала”, що центральний вузол самознищується, і на мить завмерли, очікуючи перезавантаження протоколів.

У одного з операторів залишався пристрій для підзарядки польових дронів. Андрій переобладнав його в генератор імпульсної напруги, і підігнав частоту, на якій працювали деякі моделі ворожих турелей. Пристрій викликав коротке “осліплення” турелі — всього на 3 секунди, але цього вистачило, щоб бійці проскочили крізь смертельну зону.

Після того, як кілька бойових роботів були знищені, Андрій наказав зібрати з них рештки і зварити використати лазерне випромінення в якості зварювального нагрівача і сконструював імпровізовану пересувну “бронепластину” на коліщатках — своєрідний щит для штурмової групи. Завдяки масі й куту нахилу, ця конструкція відбивала град, що летів у них і дозволила впритул підійти до одного з ретрансляторів, замаскованого в рекламному щиті.

Він наказав організувати серію сплесків електромагнітного шуму в кількох визначених конкретних точках — за допомогою короткохвильових польових радіостанцій і металевих дзеркал. Це створило “мертву пляму” в мережі обзору штучного інтелекту, ніби там виник вакуум — сигнал ніби поглинався, а не відбивався. Машини вирішили, що там стався внутрішній збій, і спрямували туди резервних ремонтних дронів, відкривши шлях для основного удару.

Андрій наказав бійцям із захопленого перед тим дрона послати у мережу серію «сміттєвих пакетів» команд, використовуючи перезаписані частоти. Ці пакети були хаотичними, але відповідали формі справжніх команд, тільки в абсурдній комбінації. Це “зашумило” канал, тимчасово знизивши швидкість реакції машин у найближчих секторах. Це дало вирішальні секунди штурмовій групі.