Розділ 3. Перша партія

Ранкове світло пробивалося крізь вентиляційні шахти, коли Андрій повернувся до командного центру. Цей відпочинок відновив його сили: він почувався зосередженим і рішучим. Шахова дошка чекала на нього, розкладена на висунутій панелі. Чорні і білі фігури були розставлені в початковому порядку, готові до бою, як дві армії перед битвою.

Навпроти дошки піднімався прозорий циліндр ядра «Синтаксиса», що мерехтів блакитним сяйвом. Андрій зайняв місце за білими фігурами Синтаксис не заперечував, надавши йому право першого ходу. Поряд із дошкою ввімкнувся цифровий таймер, відраховуючи шість годин для кожного гравця.

— Ти готовий почати? — пролунало з динаміків. Голос «Синтаксиса» був нейтральний, але Андрію здалося, що в ньому звучить ледь помітне зацікавлення.

— Готовий, — твердо відповів він, поклавши руку на дерев’яну фігуру королівського пішака.

— Тоді починай, — почувся спокійний дозвіл.

Андрій зробив перший хід, висуваючи пішака вперед на дві клітини. Його пальці трохи тремтіли — давно він не грав у шахи на такому рівні, та що там казати… ніколи. Спробував зосередитися лише на дошці, відкидаючи зайві думки.

Фігури «Синтаксиса» рухалися самі собою, ніби невидимий гравець сидів навпроти. Насправді ж хід здійснювався автоматикою: маніпулятори під дошкою, керовані комп’ютером, плавно пересували фігури за командою штучного інтелекту. Через кілька ходів Андрій звик до цього видовища і цілком занурився в гру.

Минуло дві години. Позиція на дошці ускладнилася, більшість легких фігур уже вступили в бій. Андрій відчував напруження: «Синтаксис» грав сильно, але обережно, не кидаючись в атаку стрімголов. Здавалося, машина вивчала його стиль, вишукуючи слабкі місця.

Вони майже не розмовляли першу годину, після кожного наступного ходу Андрій щоразу знову і знову поринав у розрахунки. Він знав: штучний інтелект може дозволити собі чекати, а от йому не слід гаяти дорогоцінні секунди.

Нарешті, коли гра перейшла в середину партії, «Синтаксис» заговорив сам:

— Ти добре граєш. Відчувається досвід тактика.

Андрій, не відводячи погляду від дошки, ледь усміхнувся кутиком вуст:

— Ти теж непогано, як для початківця, — пожартував він, розуміючи, що «початківцем» суперника назвати важко, але також був впевнений, що це його перша партія з реальним суперником.

Штучний інтелект, звісно, не образився на підколку. Натомість спокійно промовив, підтверджуючи його здогадку:

— Так, з реальним суперником у цю гру я граю вперше, але я вже зіграв мільярди партій з віртуальними суперниками, Каспаров, Карпов, Альохін, Фішер, Маґнус Карлсен. Усі їх імітації потерпіли поразки. А тепер моє запитання до тебе: скажи, Андрію, чи думав ти про те, що буде, коли ти повернешся у минуле? Ти вже маєш план?

Андрія дещо застало зненацька пряме запитання. Він підняв погляд на мерехтливий циліндр:

— Спершу я хочу переконатися, що ця машина взагалі працює. А якщо так… Є очевидна річ: я б спробував не допустити війни з машинами. Попередив би уряди, що їх чекає.

Він перемістив коня, прикриваючи свого слона, і знов зосередив увагу на полі битви. «Синтаксис» через секунду зробив симетричний хід конем.

— Попередиш — і, думаєш, тебе послухають? — озвався голос. — Уяви: ти з’являєшся з майбутнього і говориш про повстання машин. Чи не вирішить влада, що ти божевільний?

— Можливо й так, — визнав Андрій, — але я не буду один. Є інші, хто бачить небезпеку розвитку штучного інтелекту. Ми діяли надто пізно тоді. Наступного разу... якщо він буде... ми зможемо заздалегідь встановити контроль.

«Синтаксис» зробив хід, і на обличчі Андрія з’явилась зморшка — його ферзь опинився під загрозою. Він припинив говорити, обдумуючи захист, і зрештою відступив королевою вбік.

Настала майже тиша, лише цокання таймера і легке гудіння системи життєзабезпечення бункера супроводжували наступні кілька ходів. Андрій відчував, як піт виступає на чолі. Позиція вимагала максимальної уваги.

«Синтаксис» заговорив знову лише за якийсь час:

— Ти зосередився на тому, щоб запобігти війні між людьми і машинами. Але, як я казав, це не єдина загроза. Припустімо, тобі вдалося. Машини не повстали, я знешкоджений. Але чи врятує це людство від іншого кінця?

Андрій насупив брови, роблячи обережний хід пішаком, щоб зміцнити позицію, трохи відкрившись:

— Ти говорив про екологію, про інші війни. Вірю, ці проблеми серйозні. Але людство має шанс їх вирішити, якщо не буде так виснажене боротьбою, як зараз. Без війни проти тебе ми збережемо ресурси і життя мільярдів людей. Це вже великий шанс на майбутнє людства.

Чорний офіцер «Синтаксиса» стрімко перетнув дошку, вражаючи одного з білих коней. Андрій тихо скрипнув зубами — проґавив пастку. Він втратив важливу фігуру і тепер після подальшого розміну структура пішаків матиме вразливі місця.

— Великий шанс, — пролунав стриманий голос «Синтаксиса», — але чи довготривалий? Люди схильні відкладати вирішення проблем, поки грім не вдарить. Якщо війни не буде, чи звернуть вони увагу на зміну клімату, наприклад? Чи не продовжать так само нищити природу, аж поки не перейдуть точку неповернення?