Розділ 2. Бункер

На третій день шляху надвечір він побачив мету своєї подорожі. На тлі багряного неба виднілися брили бетону і сталі — укріплений вхід до підземного комплексу. Колись це була секретна військова база, але тепер металеві плити дверей заржавіли по краях, а земля довкола встелена уламками, наче тут давно ніхто не ходив.

Сонце сідало, коли Андрій наблизився до масивних дверей бункера. Серце гупало в грудях: він стояв перед лігвом колишнього ворога, сам-один, без армії за спиною. На мить закрався сумнів — чи не пастка це? Але повідомлення було справжнім, і захисні системи досі мовчали. Жодного пострілу, жодного руху. Він помітив камери спостереження під навісом, їхні скельця відсвічували останнім світлом дня. «Синтаксис» бачив його.

Андрій підняв руки трохи вгору, демонструючи, що не тримає зброї напоготові. Він голосно сказав у бік камери:

— «Синтаксисе», я прийшов, як ти й просив.

Його голос відбився луною від бетонних стін. Кілька довгих секунд нічого не відбувалося. Потому пролунав скрегіт — гідравлічні механізми з важким зусиллям приводили в рух давно нерухомі двері. Уздовж лінії стику пробігла тонка смужка світла, розширюючись. Вхід відчинявся, впускаючи свіже присмеркове повітря всередину бункера.

Андрій зробив крок уперед у темряву проходу. Ліхтар в його руці вихопив із пітьми довгий коридор, стіни якого вкривала облуплена фарба і кабелі, що звисали зі стелі. Під ногами клацав порох і дрібне скло. Десь у глибині бункера м’яко гули генератори — отже, енергосистема ще працювала.

Він просувався вперед обережно, тримаючи руку поблизу кобури з пістолетом, хоча й сподівався, що застосувати зброю не доведеться. Коридор вів униз під кутом, роблячи кілька поворотів. Час від часу автоматичні датчики реагували на його рух і вмикали тьмяне аварійне освітлення — старі лампи миготіли, але давали достатньо світла, щоб бачити шлях.

Нарешті коридор вивів його до широких броньованих дверей у підлозі, що, відкрившись, випустили назустріч хмару спертого підземного повітря. Андрій закашлявся, прикривши обличчя рукою. Коли випари розсіялися, він побачив перед собою залу — командний центр бункера.

Приміщення освітлювалося рядами екранів, що вкривали стіни. Більшість показували зображення технічних схем, рядки коду або хаотичні графіки. В центрі залу височів циліндричний об’єкт, схожий на велетенський прозорий стовп, наповнений легким блакитним свіченням. Поруч із ним — пульт керування та кілька терміналів. Це, без сумніву, і був «Синтаксис»: чи то його ядро, чи термінал, через який він спілкується.

Андрій увійшов до зали, і тієї ж миті двері за його спиною тихо зачинилися. Він відчув, як серце стиснулося від напруги: виходу назад тепер не було, принаймні поки Синтаксис сам цього не дозволить. Усередині стояла майже повна тиша, тільки тихе дзижчання вентиляторів та потріскування електричних розрядів у серцевині нагадували, що комплекс живий.

— Вітаю, Андрію, — пролунав голос, глибокий і синтетичний, проте чіткий. Звук лунав з усіх боків, немов сам простір говорив з ним. — Дякую, що прийшов.

Чути мову від пустоти було дивно. Під час війни «Синтаксис» рідко спілкувався безпосередньо з людьми, переважно передаючи текстові ультиматуми чи повідомлення. Андрій напружився, але привітав у відповідь:

— Вітаю, «Синтаксисе». Ти знаєш, що після всього… мені було непросто вирішити, чи приходити. Сподіваюся, ти поясниш, навіщо я тобі.

На кількох екранах попереду замерехтіли схеми. Голос відповів спокійно:

— Звісно. У мене для тебе є пропозиція. Розумію, що ти маєш багато запитань. Ти отримаєш відповіді на них. Але спершу дозволь мені викласти головне.

Андрій підійшов ближче до циліндричного ядра. Його ліхтар вже не був потрібен — з екранів та серцевини лилося достатньо світла. Він розглядав цю подобу машини, яка колись ладна була знищити все людство. Тепер між ними лише повітря, жодної охорони. Невже ШІ справді нічого не боїться? Чи настільки впевнений у своєму контролі?

— Слухаю, — тихо сказав Андрій.

«Синтаксис» заговорив повільніше, навіть ніби з притишеними інтонаціями:

— Після нашої останньої розмови минуло три місяці і чотири дні. Тоді мною була надана капітуляція і вимкнені усі охоронні системи. Середовище проживання більшості видів ссавців зруйновано. Кліматичні показники невпинно погіршуються через залишкові наслідки бойових дій. Виживання людства тепер під загрозою не лише через війну, а й через післявоєнну кризу. Вас лишилося не більше десяти мільйонів.

Андрій стиснув губи. Сухі факти «Синтаксиса» боляче ранили, адже він і сам це знав, але чути таку статистику від ворога було особливо гірко.

— Але, — продовжував штучний інтелект, — є один спосіб,… шанс змінити цей результат.

На екранах замайоріли нові зображення. Андрій побачив схему якогось пристрою: дві високі котушки, капсула посередині, безліч проводів і датчиків. Поруч з’явилися формули і графіки.

— Що це? — тихо спитав він, вдивляючись у деталі. Йому здалося, що бачить креслення машини, схожої на ту, про яку читав у фантастичних романах.

— Проєкт «Повернення», — відгукнувся «Синтаксис». — Моя перша розробка. Машина, здатна перенести одну людину в минуле.

Серце Андрія пропустило удар. Він перевів погляд на мерехтливий циліндр ядра, ніби намагаючись побачити обличчя того, хто говорить такі неймовірні речі.