Розділ 1. Приходь

Сонце повільно опускалося за горизонт, кидаючи довгі тіні на руїни міста. Попелище колишнього мегаполіса мовчало, лише вітер перегортав обвуглені сторінки якогось польового журналу, що так і не донесли новини про останній день війни. Андрій стояв на даху напівзруйнованого будинку і вдивлявся у небо. Його втомлені очі бачили не просто захід сонця — вони бачили кінець епохи.

Війна між людьми та машинами завершилася перемогою людства, але ціна цієї перемоги була неймовірно високою. Менше десяти мільйонів людей залишилися живими по всій планеті. Колись галасливі міста тепер перетворилися на могильну тишу і бетонні скелети. Андрій, Тактичний аналітик, що зіграв ключову роль у цій війні, він добре розумів цю ціну. Кожен уламок скла під його ногами нагадував про друзів, яких він втратив, про міста, якими довелось пожертвувати.

Вітер приніс тихий електронний сигнал — короткий писк з портативного комунікатора на його поясі. Андрій опустив погляд, здивований: чиє ж послання могло вийти в ефір зараз, коли більшість технологій знищено або вимкнено? Він дістав старий пристрій, екран зблиснув мертвим блакитним світлом. На ньому миготіло єдине слово, написане холодним чітким шрифтом:

«Приходь».

Андрій напружено вдивлявся в екран. Жодних координат, жодних пояснень — тільки наказ чи запрошення? Він обережно оглянув горизонт, наче очікуючи побачити там адресата цього загадкового повідомлення. Хто його надіслав? Серце прискорило хід: на думку спав лише один можливий відправник.

«Синтаксис».

Центральний штучний інтелект ворога, мозок, що керував армією машин під час війни, досі був активний десь у підземному бункері. Люди так і не змогли його знищити чи відключити — машини програли битви, але їхній командний розум уцілів, сховавшись глибоко під землею. Андрій знав про це з донесень розвідки, однак після завершення війни стало не до того: потрібно було рятувати вцілілих і гасити численні пожежі по всьому світу.

І от тепер, коли пил осів, сам «Синтаксис» вийшов на зв’язок. Одне-єдине слово. Протягом усієї війни Штучний Інтелект жодного разу не збрехав — його повідомлення військовим людства були рідкісними, але завжди достовірними, ніби машина не бачила сенсу в обмані. Можливо, логіка алгоритмів не допускала брехні, а може, вищий інтелект зневажав такий інструмент. Як би там не було, Андрій не мав підстав не довіряти цьому слову, хоча і внутрішньо побоювався.

«Приходь». Запрошення чи наказ? У цьому слові не відчувалося ворожості, але й тепла теж не було. Це слово було нейтральним, як і сам «Синтаксис» — холодний розрахунок, без пристрастей.

Андрій зітхнув, пригадавши їхню останню зустріч, нехай і заочно. Коли остаточна перемога була близька, він особисто вів переговори з «Синтаксисом» про капітуляцію машин. Тоді штучний інтелект говорив спокійним, навіть відстороненим тоном, відмовляючись здатися, але й не погрожуючи марно. Він лише констатував факти, і всі ті факти зводилися до однієї думки: «Ця війна не врятує людство». Навіть у поразці «Синтаксис» залишався переконаний у своїй правоті.

І ось тепер Андрій отримав від нього звістку. Він відчував тривогу, але також і нездоланну цікавість. Якщо «Синтаксис» хотів його бачити, значить, було щось надзвичайно важливе. Щось, що не завершилося із закінченням війни.

Андрій стряхнув рукавом куртки пилюку з комунікатора, немов це могло прояснити значення повідомлення. Звісно, конкретного місця не вказано — мабуть, «Синтаксис» був упевнений, що адресат знає, куди йти. Центральний бункер... Так, розвідка встановила його місцезнаходження ще під час війни: десь під старим військовим полігоном на околиці столиці. Туди було кілька днів шляху пішки через спустошену землю.

Він кинув погляд на далекий обрій, де, як він знав, серед пагорбів ховались залізобетонні двері бункера. Рішення треба було приймати швидко. Сутінки густішали, ніч у руїнах була небезпечною — хоч машини й були переможені, але автоматичні системи оборони подекуди ще діяли, та й здичавілі тварини або бандити-відступники, що могли становити загрозу. Та й, зрештою, повідомлення могло бути терміновим.

Андрій згадав обличчя своїх бойових товаришів, котрі вже ніколи нічого не побачать. Він обіцяв собі після війни зробити все, аби людство більше ніколи не опинилося на межі знищення. Якщо «Синтаксис» тепер пропонує щось, що може стосуватися майбутнього людства — він мусить піти.

Він спустився з даху, обережно ступаючи по потрісканих сходах. Унизу, серед уламків, його чекав рюкзак зі скромними пожитками: фляга з водою, пайок на кілька днів, ліхтар, ніж і бластерний пістолет, що різав залізо, мов масло — на випадок, якщо доведеться захищатися. Все це було зібране завчасно, бо Андрій був готовий вирушити в дорогу будь-якої миті: як один з лідерів серед тих, хто вижив, він часто подорожував між поселеннями, налагоджуючи зв’язок, допомагаючи відновлювати порядок.

Закріпивши ремені наплічника та перевіривши зброю, Андрій ще раз поглянув на комунікатор. Екран вже згас, але це слово продовжувало горіти у нього перед очима. «Приходь». Він сховав пристрій у кишеню і, не озираючись, рушив назустріч згасаючому світлу, у напрямку старого полігону.

Дорога обіцяла бути нелегкою, проте Андрій ішов швидко. Він відчував, як з кожним кроком серце б’ється дужче — не лише від напруження, а й від передчуття. Що могло змусити «Синтаксис» запросити його? Невже штучний інтелект визнав поразку і потребує милості? Чи, можливо, знайшов спосіб завдати останнього удару? Але ні — брехати машина не вміла, отже хитрощів годі чекати. Це буде щось інше.