Глава 1

Дисклеймер (Правове застереження)

Увага!

Цей твір є художнім вимислом. Будь-які збіги імен, прізвищ, персонажів та сюжетних ліній із реальними людьми — живими чи померлими — є чистою випадковістю, за винятком згадування загальновідомих історичних та публічних постатей, чиї образи використовуються виключно в контексті створення історичного та культурного тла описуваної епохи.

Усі згадки реальних торгових марок, брендів, комерційних організацій (таких як General Motors, Ford, Volkswagen, Nike, Giant Eagle тощо), а також існуючих географічних та муніципальних об'єктів (місто Солон, штат Огайо, школи та інфраструктура) наводяться автором на правах сумлінного використання (Fair Use). Вони служать виключно для художньої автентичності, відтворення матеріальної культури та атмосфери початку 2000-х років і не мають на меті рекламу, дискредитацію, завдання шкоди діловій репутації чи порушення прав правовласників.

Текст підготовлений автором у співавторстві з ШІ-консультантом (інструмент генерації описів та збору історичних даних).

Пролог

Пробудження було дивним. Навіть занадто. Наче засинав у Дніпрі влітку 2026 года, а прокинувся казна-де. Над головою — незнайома стеля, де на стику плит побілка напливала нерівним, недбалим швом.

Накотила дивна, лячна інакшість. Наче я — це я, но водночас хтось інший. Абияк проморгавшись, я взяв із тумбочки окуляри — зір із роками підводив, короткозорість, бодай їй грець. Заходився оглядати кімнату, на автоматі потягнувшись до «Самсунга», щоб перевірити пошту, глянути месенджери й пробігтися ранковими юридичними пабліками. Але замість гладенького сенсорного скла пальці наштовхнулися на кутастий пластиковий будильник «Слава» і розгорнуту паперову книжку — «Гаррі Поттер і Келих вогню» мами Роулінг.

Так, стоп. Яка, нафіг, паперова книжка? Я останні років десять читав виключно з екрана, а вся друкована бібліотека залишилася в квартирі батьків у Донецьку. І який ще окремий будильник? Де, нахрін, мій смартфон?

Саме в цей момент до мене дійшло: я влип. Ні, не на гроші й не в кримінальні неприємності. Я влип конкретно — бо кімната, в якій я очуняв, була не моєю. Точніше, моєю, але з глибокого дитинства, коли мені було років дванадцять: корпусні меблі з кислотно-зеленими фасадами, пузатий кінескопний монітор, бежевий системний блок, письмовий стіл із регульованими ніжками й зачинені балконні двері прямо поруч із ліжком.

Але найголовніше — в голові не було каші. Жодних чужих голосів, шизофренії чи спливаючих вікон у дусі корейських ЛитРПГ-новел та графічних романів, які я полюбляв погортати на дозвіллі у свої тридцять шість.

Жодних «Ви отримали рівень 1». Усе виявилося набагато прозаїчнішим, чистішим... і страшнішим. У мій дванадцятирічний мозок просто залили повну резервну копію мене самого зразка 2026 року. З усіма кодексами, виграними судами, звичками, іронічним примруженням і цинічним розумінням того, як влаштований цей світ.

Особистість тридцятишестирічного практикуючого адвоката, прагматика й іронічного сангвініка, намертво зшилася з пам'яттю дванадцятирічного пацана. Я пам'ятав усе: і як складав надскладний кваліфікаційний іспит на право заняття адвокатською діяльністю, і як учора (точніше, двадцять чотири роки тому за цим дивним календарем) ми з пацанами підривали петарди «Корсар-4» за гаражами на Гладківці.

Це лякало й дезорієнтувало. Знадобилося хвилин п'ять, щоб прийняти нову реальність. Але тут у пам'яті випливла улюблена китайська мудрість: якщо перед вами проблема і ви можете її вирішити, то нема чого хвилюватися — ви її вирішите. А якщо перед вами проблема, яку ви все одно вирішити не зможете, то й хвилюватися нема чого — ви нічого не зміните.

Глибоко вдихнувши й видихнувши, я вирішив: якщо вже мені випав унікальний шанс, життя можна і треба покращувати. Ні, я ніколи не скаржився на свою долю, але, як то кажуть, знав би прикуп — жив би в Кончі-Заспі. Тепер з'явився шанс там влаштуватися. Як скаже Сідоджі за пару років: “Oh, shit, here we go again”.

Ранок першого січня в Донецьку завжди особливий — сіре, «ватне» небо, що проглядає крізь віконну раму. Рама ще дерев'яна, фарбована в кілька шарів білою емаллю, з характерним, знайомим до болю запахом старого сухого дерева й підсохлого віконного герметика. У кімнаті було прохолодно. Чавунні батареї под підвіконням гріли чесно, видаючи належні гігакалорії, але зі стиків усе одно пробивався ледь помітний, колючий мікропротяг.

З кухні долинав ледь уловимий святковий запах: олів'є, що холонув у кришталевій салатниці, тонкий аромат мандаринових корок і домашньої буженини, яку мама запікала у фользі до новорічного столу. Квартира спала. Батько після важкого року в податковій міліції мав повне право відсипатися хоч до обіду.

«Що ж, Олександре Вікторовичу, знайомтеся. Це ваш новий підзахисний. Точніше — ви самі».

З дзеркала на мене дивився великий, кремезний підліток. Зріст для дванадцяти років чудовий — чесні сто сімдесят п'ять сантиметров, широка батькова кістка, потужний плечовий пояс. Але все це багатство було щедро вкрите м'яким дитячим жирком. Щоки, боки, які тільки намічалися, легка пухкість у животі. Серйозні, занадто дорослі очі на круглому підлітковому обличчі виглядали дико.

— Ну що, Санчо, — тихо прошепотів я, куштуючи на смак власний ламаний голос. — Вітаю. Перспективи у активу непогані, але роботи — непочатий край.