Глава 62. Те, що залишилося позаду

Ендрю стояв навпроти нас, але тепер у його погляді не було тієї впевненості, з якою він увійшов до приміщення. Він дивився на мого батька, потім на мене, на людей навколо, на зброю в їхніх руках — і, здавалося, вперше за весь цей час сам не до кінця розумів, у що опинився втягнутим.

Я все ще не могла забути його слова.

«Я прийшов за тим, що твій батько забрав у мене».

— То що саме? — запитала я.

— Правду. —Ендрю повільно видихнув.

Я нахмурилася.

— Що?

— Я прийшов сюди не за твоєю матір'ю. І не за якоюсь річчю. — Батько мовчки дивився на нього. — Я хотів зрозуміти, що, чорт забирай, відбувається, — продовжив Ендрю. — Бо спочатку я взагалі не вірив у все це.

Він обвів поглядом приміщення.

— Орден. Чорна Стріла. Люди, які роками стежать один за одним. Я думав, що це якась вигадана історія, якою мене намагалися налякати.

— А потім? — запитала я.

— А потім я викрав тебе. — Ендрю гірко усміхнувся. Я нічого не сказала. — І після цього все почало сипатися, — продовжив він. — Люди, які обіцяли мені одне, говорили зовсім інше. Мене змушували повірити, що твій батько винен у всьому. Що саме він створив цю війну. Що саме він зруйнував життя людей.

— Ти їм повірив. — Батько насупився.

— Так. — Ендрю сказав це настільки просто, що навіть я не одразу знайшла, що відповісти. — Я повірив, — повторив він. — Бо вони показували мені докази. Розповідали історії. Називали імена. Я думав, що нарешті зрозумів, хто ворог.

Він подивився на мене.

— А потім я побачив тебе. Ти не була тією людиною, якою вони тебе описували. Ти не була частиною якоїсь змови. Ти навіть не знала половини того, що вони мені розповідали.

Кейден трохи посунувся ближче до мене. Ендрю помітив це, але цього разу навіть не відреагував.

— Тоді я почав сумніватися, — сказав він. — А коли почав перевіряти те, що мені говорили, зрозумів, що мене використали.

У приміщенні стало тихо.

— Хто? — запитав Себастьян. Ендрю похитав головою.

— Я досі не знаю всього. Але знаю достатньо, щоб зрозуміти одне: я був для них лише інструментом.

Батько вперше за весь час змінив вираз обличчя.

— Саме це я намагався тобі сказати.

— Ти нічого мені не сказав.

— Ти не хотів слухати.

— Бо я думав, що ти брешеш. — Ендрю стиснув щелепу.

— Згадай, ще до того як вона народилась. Я намагався з тобою порадитись. А тепер?

Він подивився на нього кілька секунд.

— А тепер я розумію, що ти говорив правду.

Я відчула дивне полегшення. Не тому, що пробачила його чи забула, що він зробив. А тому, що нарешті зрозуміла, чому вся ця історія взагалі сталася.

— То навіщо ти прийшов сюди? — запитала я. Ендрю подивився прямо мені в очі.

— Щоб закінчити це. Я не хочу більше бути частиною цієї війни. Не хочу нікого переслідувати, не хочу шукати твого батька і тим більше не хочу знову втягувати тебе. —  Він перевів погляд на людей Ордену. — І якщо вони розумні, вони теж це припинять. Ми не знаємо всієї правди про них, та вони самі, але з нашими козирями ми далеко не зайдем.

Один із чоловіків Ордену холодно відповів:

— Не тобі вирішувати.

— Можливо. Але тепер я знаю, що саме ви зробили. — У його голосі вперше з'явилася справжня злість. — Ви використали мене, щоб дістатися до Вільямса. Розповіли мені лише ту частину історії, яка була вам вигідна. А коли я почав ставити запитання, просто вирішили позбутися мене.

Я подивилася на батька, він нічого не сказав, але я зрозуміла: тепер усе стало на свої місця. Ендрю був не головною фігурою цієї історії, він теж був її жертвою. Просто від цього те, що він зробив зі мною, не ставало правильним.

— Я не пробачаю тобі, — сказала я.

— Я й не прошу. — Ендрю кивнув.

— Але я більше не хочу тебе боятися.

— І не бійся. — Він опустив погляд. Кілька секунд ми просто стояли один навпроти одного. Потім батько зробив крок уперед.

— Якщо ти справді хочеш закінчити це, тоді залиш минуле там, де воно є.

Ендрю подивився на нього.

— А ти?

— Я теж.

— Тоді домовилися.

— Саме так. — Батько кивнув.

На цьому все й закінчилося. Дивно, чому саме так? Більше галасу та путанини було ніж самого діла. Просто люди, які занадто довго жили минулим, нарешті вирішили перестати тягнути його за собою.

Ендрю ще раз подивився на мене.

— Белло.

— Що?

— Мені шкода.

— Двері за твоєю спиною, якщо що. —  Ендрю розвернувся й пішов, вони за ним зачинилися, і я довго дивилася на двері.

— Ну що, — тихо сказав Лукас, — здається, ми нарешті закінчили цю історію.

— Дуже на це сподіваюся. — Я видихнула, Кейден підійшов до мене й взяв за руку. Я переплела пальці з його пальцями й уперше за довгий час відчула не напругу, а спокій. Можливо, не все можна виправити та не всі вчинки можна забути. Але іноді достатньо просто перестати дозволяти минулому керувати твоїм майбутнім.

Я подивилася на Кейдена.

— Додому?

Він усміхнувся.

— Додому.

І цього разу я справді хотіла саме цього.