Глава 61. Ті, кого ми чекали

Я дивилася на двері ангара і не розуміла, чому всі навколо раптом напружилися.

Кейден першим помітив, його рука повільно опустилася ближче до зброї.

— Що відбувається? — тихо запитала я. Ніхто не відповів. І тоді двері відчинилися повністю, наче людина по той бік знала, що її чекали.

У приміщення зайшов чоловік, я одразу зрозуміла через його погляд. Він дивився тільки на мене, наче навколо більше нікого не існувало.

Я застигла, бо скільки б разів я не уявляла цю зустріч, жодного разу вона не була такою. Я думала, що буду злитися, кричати чи запитаю, чому він залишив мене. Але зараз...

Я просто стояла.

— Белло… — Його голос. Я не чула довго, але впізнала одразу. У грудях щось стиснулося.

— Ні… —  Я тихо прошепотіла. Не тому, що не хотіла його бачити, а тому, що боялася, що це знову виявиться чиєюсь грою.

Кейден подивився на мене. Я побачила, як він відступив убік, просто дав мені зробити вибір. Чоловік зробив крок вперед.

— Я знав, що цей день настане. —  Я дивилася на нього, на риси обличчя, очі й на ті дрібниці, які неможливо вигадати.

— Ти… — Голос зламався. Ненавиділа, що за секунду стала не тією Беллою, яка могла стояти проти озброєних людей. А просто дочкою. — Ти живий.

Він кивнув і цього вистачило. Всі емоції, які я тримала в собі місяцями, роками, просто вдарили одночасно.

— Чому? — Одне слово, але в ньому було все. Чому ти пішов? Чому не повернувся? Чому я повинна була дізнаватися все через інших? Та не продовживши своє висловлювання ці побігла до нього та міцно обійняла. 

Його обличчя змінилося. Він виглядав не як сильна людина, яку всі боялися. А як батько, який знав, що його донька має право ненавидіти його.

— Тому що якби я повернувся раніше, вони б прийшли до тебе ще тоді.

— Вони? —  Я засміялася без радості. — Ти навіть зараз говориш загадками.

Він опустив погляд.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш. —  Мій голос став голоснішим. — Ти знаєш, як це було? Жити і думати, що тебе немає? Збирати по шматках інформацію про власне життя? Дізнаватися, що всі навколо щось знали?

Кейден тихо вдихнув, бо розумів. Він був одним із них.

— Я хотів повернутися.

— Але не повернувся. Тепер все добре, я все вирішив, а мама вже готує їсти вдома.

Я впевнена, що те що зараз відбувається ми ніколи це обговорювати не будем. 

Тиша і саме тоді… Пролунав звук машин. Один. Потім другий. Потім кілька одночасно. 

— У нас гості. — Брейден різко підійшов до нас та закрив нас. Це навіть смішно було. Що ще нас чекає сьогодні. Якщо нас вб'ють, я буду навіть рада, бо не треба буде витрачати години свого часу на вибір платья.

Настрій у кімнаті змінився миттєво. Себастьян вже тримав зброю в руці, Кіліан підійшов ближче до дверей. Лукас тихо сказав:

— Я дуже сподіваюся, що це не ще один сюрприз із минулого. —  Він подивився у даль. — Хоча, судячи з нашого життя, це точно ще один сюрприз із минулого.

Двері ангара знову відчинилися, але цього разу не повільно. Їх просто вибили і в приміщення зайшли люди.

Попереду стояв чоловік, якого я вже бачила й ніколи не забуду його. Не після того, як він забрав мене. Не після того, як я зрозуміла, що навіть власна безпека не завжди була в моїх руках.

Ендрю.

Моє серце завмерло. Батько поруч зі мною теж змінився. Він упізнав його.

— Ні… —  Це слово він сказав уперше, не як сильна людина, а як батько.

Ендрю усміхнувся.

— Ну ось. —  Він повільно озирнув кімнату. — А я думав, що буде складніше вас знайти.

Його погляд зупинився на мені і я відчула той самий холод, який пам'ятала.

— Белло.

Кейден одразу зробив крок вперед ,але я зупинила його рукою. Не тому, що не боялася, а тому, що цього разу я хотіла стояти сама.

— Ти знову прийшов за мною?

Ендрю посміхнувся.

— Ні. Цього разу я прийшов за тим, що твій батько забрав у мене.

Я подивилася на Вільямсів й вперше зрозуміла, що знову щось пішло не по плану. Ця історія була набагато старшою за мене. Але тепер вона стала моєю.

Забрав в нього? Маму