Глава 60. Правда, яку ховали від мене

Тиша після його слів була гіршою за будь-який крик. Я дивилася на Кейдена і не могла зрозуміти, що відчуваю більше. Злість, образу чи розчарування. Напевно, все одразу. Бо найгірше було навіть не те, що він щось знав.

Найгірше було те, що він дивився на мене так, ніби вже давно носив у собі цю правду. Ніби щодня прокидався з думкою, що колись мені доведеться її сказати. Але не сказав.

— Ти знав. — Мій голос прозвучав настільки тихо, що від цього стало ще страшніше. Кейден не відповів й я повільно відкинулася на спинку стільця.

Щойно кілька хвилин тому я сиділа тут перед Орденом, змушуючи їх говорити. Я не боялася чотирьох людей, які роками ховалися у тіні. А зараз одна відповідь Кейдена змусила мене відчути себе так, ніби земля пішла з-під ніг.

— Скільки? 

— Белло…— Він підняв очі.

— Скільки ти знав?

— Не все. — У його погляді з'явився біль, але я не дозволила йому втекти від відповіді. Не цього разу.

— Я не запитала, чи все. — Моя рука стиснулася на краю столу. — Я запитала, скільки. Скільки його вже немає?

Кейден мовчав кілька секунд й потім важко видихнув.

— Достатньо.

Одне слово, але воно вдарило сильніше за довге пояснення. Лукас перестав навіть жартувати, Брейден дивився на підлогу, а Себастьян, Кіліан і Массімо мовчали, але було видно — вони розуміли. Це вже не була розмова про Орден, а розмова між нами.

— Ти обіцяв мені чесність.

Кейден стиснув щелепу.

— Я знаю.

— Ні. —  Я похитала головою. Мій голос став тихішим. — Ти не знаєш. Бо якби знав, ти б не дивився мені в очі стільки місяців і не мовчав.

Він опустив погляд і це боліло більше, ніж якби він почав сперечатися бо Кейден завжди сперечався. Завжди намагався пояснити. А зараз...

Він просто приймав мій гнів.

— Я боявся. —  Ці слова змусили мене завмерти. Кейден. Людина, яка завжди виглядала так, ніби нічого у світі не може її зламати. Сказав, що боявся.

— Чого?

— Що якщо ти дізнаєшся всю правду… —  Він подивився на мене й зробив паузу. — Ти більше ніколи не подивишся на мене так, як раніше.

Мені стало важко дихати, бо в його голосі не було виправдання, а лише чесність. Але це не означало, що мені не боліло.

— Ти вирішив за мене.

— Так. — Він навіть не заперечував. — І це була моя помилка.

Уперше за весь час я побачила, як він не намагається бути сильним. Не капітаном чи людиною, яка всіх рятує. Просто Кейденом. Чоловіком, який теж втомився.

— Розкажи. —  Це сказала не я, а чоловік навпроти. Той самий член Ордену. Усі подивилися на нього. Він перевів погляд на Кейдена. — Думаю, настав час.

Кейден заплющив очі на секунду, ніби саме цього моменту він боявся найбільше. Потім відкрив.

— Добре. — Він подивився на мене. — Але після цього ти маєш знати все.

Я мовчки кивнула.

— Твій батько не просто був членом Ордену. Він був людиною, яка створила його правила, але потім він зрозумів, що ці правила стали зброєю. — Кейден говорив повільно, наче кожне слово було важким. — Він себе довго карав за це. Чому я це знаю? Бо я був жертвою, але через кілька років він прийшов до мене з вибаченнями та промовив “Не знаю чому, але я тебе запам'ятав, Хоча таких як ти я вбиваю кожен день. Ти мені сподобався, сильний малий. ”  Тоді він почав співпрацю зі мною. І він вирішив знищити те, що сам допоміг створити. Саме тому за ним почали полювання.  Не через гроші.  Не через владу. — Він подивився прямо на мене. — А через інформацію, яку він залишив.

Я відчула холод.

— Яку інформацію? —  Кейден перевів погляд на чоловіків Ордену, а потім назад на мене.

— Про всіх. —  Пауза. — Про кожного, хто коли-небудь був частиною цього. А інформацію він мав, через те, що співпрацював з твоєю матірю. 

Я повільно зрозуміла.

— Тому вони стежили за мною.

— Так.

— Тому вони чекали.

— Так.

— Тому я була потрібна їм, жива інформація.

Кейден нічого не сказав, але відповідь була очевидною. Я відкинулася на стільці. Усе життя я думала, що тікаю від минулого батька. А виявилося...

Минуле весь цей час чекало мене і тепер я мала вирішити.

Чи я хочу дізнатися всю правду. Чи краще залишити деякі двері зачиненими назавжди.

Я ще кілька секунд дивилася на Кейдена. Не на чоловіка, який завжди знав, що робити. Не на того, хто заходив у кімнату і одразу змінював атмосферу одним своїм поглядом. А просто на людину.

На Кейдена.

Того, хто зараз уперше за довгий час не намагався контролювати ситуацію.

— Ти завжди робиш це. —  Мої пальці стиснулися.

— Що?

— Вирішуєш за інших. —  Він завмер. — Ти вирішив, що мені краще не знати. Ти вирішив, що я не впораюся.

Кейден відкрив рот, але я не дала йому відповісти.

— І найгірше? —  Я подивилася прямо в його очі. — Ти навіть не зрозумів, що я вже давно не та дівчина, яку треба ховати за спиною.

Кейден опустив погляд.

— Я знаю. —  Його голос став тихішим. — Просто мені було важко прийняти, що я не можу тебе захистити від усього.

Ці слова зачепили мене бо в них не було гордості. Не було його звичного контролю. Тільки чесність.

— Кейден...

Але він похитав головою.

— Ні. —  Він подивився на мене. — Ти маєш право злитися. Я б теж злився.

— Думаю, ми всі трохи відхилилися від головного. —  Голос чоловіка з Ордену повернув нас до реальності. Я перевела погляд на нього. — Ви хотіли знати про свого батька.

Я кивнула.

— Так.

Він поклав руки на стіл.

— Але спочатку ви повинні зрозуміти одну річ. —  Я чекала.

— Вільямс не був частиною Ордену Ночі.

Наче нарешті хтось сказав правду, яку ми всі чекали.

— То був, то не був.  Тоді чому ви всі знаєте його ім'я?

Чоловік подивився на мене.

— Тому що твій батько був людиною, яку неможливо було ігнорувати.

Я нічого не сказала. Він продовжив: