Глава 59. Правда…

Важкі металеві двері ангара з гуркотом розчахнулися. Усередину одночасно влетіло холодне вечірнє повітря, світло автомобільних фар і знайомі голоси.

— Белло!

Я навіть не здригнулася, лише повільно повернула голову в бік входу. На порозі стояв Кейден. Пістолет був опущений, але його погляд метався приміщенням, ніби він за одну секунду намагався зрозуміти, що тут сталося.

Позаду нього швидко заходили Лукас і Брейден. Трохи далі — Себастьян, Кіліан і Массімо.

Усі шестеро завмерли. Вони очікували побачити зовсім іншу картину. Очікували, що мені потрібна допомога, але побачили мене. Я сиділа в центрі великого залу, спокійно відкинувшись на спинку старого дерев'яного стільця.

Навпроти мене — четверо членів Ордену. Ніхто не рухався та не говорив.

Я неквапливо підняла очі на Кейдена.

— Нарешті. — У куточках моїх губ з'явилася ледь помітна усмішка. Я повільно обвела поглядом зал. — Проходьте, стільців вистачить усім.

Один із чоловіків Ордену різко підвівся, Я навіть не подивилася в його бік.

Лише спокійно сказала:

— Сядь. —  У приміщенні знову запала тиша. Мій голос прозвучав тихо, але цього виявилося достатньо. Чоловік завмер.

Кейден не відводив від мене очей, він ніби вперше бачив мене такою. Не тією Беллою, яку постійно намагався захистити.

Я зустрілася з ним поглядом.

— Якщо вже всі зібралися… — Я перевела очі на одного з охоронців, який нерішуче стояв біля стіни. — Будь ласка. Принесіть ще шість стільців.

Він розгублено подивився на чоловіків Ордену. Потім — на мене. І лише після короткого кивка одного з них мовчки вийшов із приміщення. Лукас тихо нахилився до Брейдена.

— Мені одному здається, що ми зараз зайшли не в той склад?

Брейден, не відводячи погляду від мене, ледь чутно відповів:

— Ні. Мені теж.

За хвилину охоронець повернувся. Він поставив шість стільців уздовж столу, ніхто не сказав ні слова.

Себастьян першим сів й поруч із ним опустився Кіліан. Массімо мовчки зайняв місце навпроти одного з членів Ордену. Кейден залишився стояти.

— Кейден. Сідай. — Я підняла на нього очі, він мовчав кілька секунд, а потім усе ж відсунув стілець. Його погляд так і не залишав мене.

У ньому було все, полегшення, злість, нерозуміння і... гордість.

Лукас тихо видихнув.

— Ну що ж… — Він озирнувся навколо. — Здається, переговори можна офіційно вважати відкритими.

Ніхто навіть не усміхнувся.

Я поклала долоні на стіл. Повільно перевела погляд із Кейдена на чоловіка, який сидів навпроти.

— А тепер… —  Мій голос луною розлетівся порожнім ангаром. — Почнемо спочатку і цього разу ніхто нікого не перебиватиме. Бо зараз говоритимете ви.

Ніхто не поспішав починати.

Старий ангар, який ще кілька хвилин тому здавався холодним і порожнім, тепер був наповнений людьми. Повітря стало важким. Навіть тиша звучала по-іншому. Вона більше не належала Ордену.

Я повільно провела пальцями по краю столу. Деревина була подряпана, місцями потріскана від часу. Хтось колись вирізав на ній літери, які вже майже стерлися. Дивно, але саме ця дрібниця змусила мене усміхнутися.

Світ продовжував жити навіть там, де люди десятиліттями будували свої секрети.

Лукас, ніби відчувши, що напруга ось-ось стане нестерпною, тихо відкашлявся.

— Ну… Я не знаю, як у вас прийнято відкривати такі зустрічі, але зазвичай люди хоча б знайомляться.

Массімо фиркнув.

— Ти ніколи не можеш промовчати?

— Можу. —  Лукас задумливо кивнув. — Але тоді всі починають нервувати ще більше.

На диво, куточок губ Себастьяна ледь сіпнувся. Навіть один із чоловіків Ордену коротко видихнув крізь ніс. Напруга не зникла, але стала людянішою.

Я сперлася ліктями на стіл.

— Почнемо без ігор. —  Мій голос лунав рівно. — Ви знаєте мого батька.

Чоловік у центрі повільно кивнув.

— Знали.

— Як його звали для вас?

— Не Вільямс.— Він мовчав кілька секунд. Усі за столом завмерли. — Усередині Ордену ніхто не користувався справжніми прізвищами.

Кейден ледь нахилив голову. Було видно — ця інформація нова навіть для нього.

— Для нас він був Ейденом.

Я повільно повторила це ім'я про себе. Ейден. Чужим воно не звучало.

— Це ім'я знала лише моя мама. — Я різко підняла голову.

— Саме так. — Чоловік не відводив від мене очей. — Бо твоя мама теж знала про Орден.

— Ні. — У мене перехопило подих.

— Так.

— Вона не мала до цього жодного стосунку.

— Не мала? — Він сумно усміхнувся. — Вона була єдиною людиною, яка благала твого батька піти.

За столом запала така тиша, що було чути, як десь далеко стукає дощ по металевому даху. Я дивилася на нього, не кліпаючи. 

Усе життя мені розповідали зовсім іншу історію.

— Якщо це правда… — тихо промовив Себастьян. — То чому він просто не звернувся до нас?

— Бо не довіряв уже нікому.

— Навіть нам?

Чоловік подивився на нього довгим поглядом.

— Себастьяне… Після того дня він перестав довіряти навіть собі. —  Себастьян опустив очі, Кіліан стиснув щелепи, а Массімо мовчки дивився в одну точку. Я вперше бачила цих трьох такими. Вони не були просто друзями мого батька.

Вони втратили брата.

Я краєм ока подивилася на Кейдена. Він сидів зовсім поруч, наші руки лежали на столі на відстані кількох сантиметрів. Я навіть не помітила, як мої пальці трохи здригнулися. І тоді сталося щось зовсім несподіване.

Під столом я відчула легкий дотик, Кейден. Він не дивився на мене й не сказав жодного слова. Лише обережно торкнувся кінчиками пальців моєї ноги. Так непомітно, що цього не міг побачити ніхто.

Наче хотів сказати лише одну річ. "Я тут."

Я повільно стиснула його пальці у відповідь, лише на мить. Потім так само непомітно відпустила. Коли я підняла очі, наші погляди зустрілися. У його очах більше не було лише напруження. Там було полегшення і щось значно глибше. Щось, що вже давно перестало вміщатися у слово "турбота".