Глава 58. Коли страх змінює сторону

Першою думкою було не те, що мені страшно. Першою думкою було те, що вони розгубилися.

Це відчувалося майже фізично.

Ще кілька хвилин тому вони сиділи за довгим столом, говорили так, ніби вже знали фінал цієї історії. Їхні голоси були спокійними, впевненими, навіть поблажливими. Вони дивилися на мене зверху вниз, переконані, що я лише чергова дівчина, яку можна налякати чужими словами.

Тепер усе змінилося.

У просторому ангарі луною розносилися поспішні накази. Один із чоловіків озирнувся на іншого, ніби чекаючи підказки. Другий зробив крок убік, але відразу зупинився, не знаючи, куди рухатися далі.

Вони більше не контролювали ситуацію. І це було видно.

Я повільно відступила на кілька кроків, не відводячи від них погляду.

— Дивно, — тихо сказала я, порушуючи тишу. — Ви так багато говорили про силу.

Ніхто не відповів.

— А зараз навіть не можете вирішити, хто з вас головний.

Один із чоловіків різко вдарив долонею по столу.

— Замовкни.

— Чому? Правда не подобається?

— Ми дали тобі шанс.

— Ні, — я ледь похитала головою. — Ви дали мені час.

Ці слова зависли між нами.

Я бачила, як один із молодших чоловіків нервово перевів погляд на того, хто сидів посередині. Наче чекав дозволу щось зробити, але дозволу не було. Лише мовчання.

Тоді заговорив той самий чоловік зі спокійним голосом.

— Ти дуже схожа на свого батька.

Я ледь усміхнулася.

— Ви вже це казали.

— Але ти не дослухала.

— Спробуйте здивувати.

Він повільно підвівся. Його постать усе ще залишалася в напівтемряві, і це дратувало більше, ніж мало б. Він ніби навмисно не показував свого обличчя.

— Твій батько теж думав, що здатен змінити правила гри.

— А хіба не змінив?

На кілька секунд запала тиша. Я помітила це.

Влучила.

— Він зробив помилку, — холодно промовив чоловік.

— Чи зробив її Орден?

Вперше за всю розмову один із них тихо вилаявся, а я вдихнула глибше. Ось воно. Їм боліло не пам'ять про батька. Їм боліло його зрада.

— Він щось забрав у вас? — запитала я. Ніхто не відповів. — Чи, може, навпаки? Він знайшов те, що ви так і не змогли повернути?

Чоловік різко підняв голову.

— Забагато запитань.

— А ви занадто мало відповідаєте.

Він зробив кілька повільних кроків уперед. Тепер між нами залишалося не більше трьох метрів.

— Тобі цікаво знати правду?

— Саме тому я тут.

— Ні. — Його голос став майже співчутливим. — Ти тут тому, що не вмієш відступати.

Я відчула, як усередині піднімається знайома хвиля злості. Не та, що змушує кричати. Інша.

Холодна.

Тиха.

— Знаєте, що я зрозуміла за останні місяці? — Він мовчав. — Люди, які справді сильні, не витрачають стільки часу на пояснення, чому вони сильні. —  Я повільно обвела поглядом усіх чотирьох. — Ви ж намагаєтеся переконати в цьому мене вже майже годину.

Складом прокотився короткий сміх. Один із молодших членів Ордену нервово посміхнувся, але, зустрівшись поглядом із чоловіком у центрі, одразу замовк.

Я це помітила. Усередині Ордену не все було так ідеально, як вони хотіли показати. Тріщини вже існували. Потрібно було лише натиснути сильніше.

— Скажіть мені одну річ, — тихо промовила я.

— Яку?

— Якщо ви настільки всемогутні... чому досі не знайшли те, що шукав мій батько?

У кімнаті запанувала абсолютна тиша. Настільки глибока, що я почула, як десь під стелею потріскує стара лампа, три удари серця.

Потім чоловік у центрі повільно повернув голову до своїх людей.

— Хто їй сказав?

Ніхто не відповів і саме тоді я зрозуміла. Я випадково поставила запитання, якого вони боялися.

Їхній погляд змінився. Тепер вони дивилися на мене не як на доньку Вільямса. А як на людину, яка підійшла надто близько до чогось, що мало залишитися похованим.

І вперше за весь цей час мені стало зрозуміло: мій батько тікав не тільки від Ордену. Він тікав, приховуючи щось значно цінніше, ніж власне життя.

Повітря в ангарі стало важким. Десь осторонь чулося чиєсь важке дихання, хтось застогнав, але я навіть не озирнулася. Мене більше не цікавили охоронці.

Я повільно поправила рукав куртки, ніби щойно закінчила звичайну розмову, а не перевернула весь їхній ретельно продуманий план.

Четверо чоловіків мовчали, вони дивилися на мене зовсім інакше, як на проблему. Я зробила ще кілька кроків і зупинилася біля довгого дерев'яного столу.

Старий стілець тихо відсунувся по бетонній підлозі й я повільно сіла. Закинувши ногу на ногу, поклавши лікоть на підлокітник так, ніби це була не їхня база. Наче це вони прийшли без запрошення до мене.

— Ну що? — спокійно запитала я. — Продовжимо?

Ніхто не відповів, один із чоловіків ледь помітно ковтнув і саме тоді я зрозуміла. Я вже бачила його. Не тут й не сьогодні. Десь...

У школі.

Перед очима спалахнула картинка. Осінній день, парковка біля футбольного поля, чоловік стояв біля чорного позашляховика й тоді я навіть не звернула на нього уваги. А зараз пам'ять сама склала шматочки.

Я різко перевела погляд на другого і  його теж. Він був на благодійному вечорі. Стояв біля сцени. Саме того вечора, коли Ноа вперше запросив мене на танець.

У грудях похололо.

— Це… — Я повільно вдихнула. — Я вас знаю.

Чоловіки переглянулися.

— Ви не просто Орден. Ви роками були поруч.

— Нарешті. — Один із них гірко всміхнувся.

— Ви були біля школи. На матчах. На благодійних вечорах. Ви стежили. Не за мною… —  Мій голос затремтів. — За моїм батьком.

Чоловік у центрі вперше кивнув.

— Уже ближче.

— Хто ви? — Я нахилилася вперед.

— Люди, яких твій батько колись називав друзями. — Він повільно зняв рукавички.

Світ ніби завмер.

— Неправда.