Розділ 20. Угода, від якої неможливо відмовитись

До відділку Віктор зайшов бадьорим та усміхненим. Хоча він практично не спав цієї ночі, відчуття того, що врешті все стало на свої місця, не залишало його ні на мить. Рівно о дев’ятій, мало не пританцьовуючи, дістався свого кабінету, рвучко відчинив двері та плюхнувся у крісло.

— Доброго ранку, Вікторе Семеновичу! — Антон зайшов слідом за ним з жовтою текою та привітною посмішкою, яка помітно контрастувала з втомленими червоними очима.

— Привіт, Антоне! Що, гарно гульнув вночі? — зауважив Віктор.

— Не зовсім! Працював в архіві.

— Фе! — скривився капітан, — ненавиджу працювати з паперами.

— Приємного мало, але ж повинен хтось це робити, поки інші спокійно сплять в своїх ліжечках.

— Я тобі казав, Антоне, що ти далеко підеш?

— Кілька разів, Вікторе Семеновичу. До речі, є цікава новина. Вночі, близько четвертої, ми заарештували одного ґвалтівника. Його привезли сюди, і я подумав, що вам закортить з ним побалакати.

Хлопець поклав теку на стіл, і Віктор глянув на неї, як на фірмову страву кращого кухара.

— Звичайно, якби ви спіймали для мене якусь молодицю, — пожартував капітан, — тоді б мені дійсно закортіло з нею побалака… Ого! — він розгорнув теку. — Це ж Василенко! Нічого собі.

— Ага! — кивнув головою Антон. — Колишній коп, працював в нашому відділу п’ять років тому. Упевнений, ви з ним знайомі.

— Ще б пак, чортяки б його узяли! — Віктор не міг повірити в такий неймовірний збіг. — І він зараз тут?

— У третій кімнаті для допитів.

— Знаєш, — посмішка Віктора почала повільно розтягувати його губи, — я думав, сьогодні буде гарний день. Та виявилось, що він... дивовижний!

Масивні двері із затертою часом цифрою «3» відчинились за чверть до десятої ранку. Підозрюваний сидів навпроти входу, і його руки прикували кайданками до великого металевого столу.

— Вікторе?! — здивувався він, коли побачив капітана поліції та його нового напарника.

— Привіт, Іване! Давно не бачились.

Капітан посунув стільця, жбурнув теку на стіл та всівся напроти підозрюваного. Антон лишився стояти біля виходу.

— У мене був час ознайомитись з вмістом, — Віктор показово гортав матеріали справи. — Скажу чесно, я тобою розчарований!

— Все зовсім не так, як виглядає, — відповів Іван. — Я лише…

— Ти пішов з поліції, — перебив його Віктор. — Влаштувався «нюхачем». Невже на курсах юних детективів тобі не пояснили, що ґвалтувати клієнтів — це трохи… непрофесійно.

Антон позаду голосно пирснув. Він намагався придушити регіт, але в нього це погано виходило. Замість цього його щоки роздулись, а обличчя почервоніло — він став чимось схожим на орангутанга.

Івану ж, навпаки, було зовсім не до сміху. Він підняв руки, наскільки дозволяли йому кайданки, відкривши свої долоні офіцерам, та голосно крикнув:

— Я не ґвалтував її! Мене підставили! Вона прийшла до мене, сказала, що зник її чоловік. В квартирі я шукав зачіпки!

— Тебе знайшли голим, — перебив його Віктор. — Чи ти шукав зачіпки своїм членом?! На медогляді встановили факт статевих зносин, нещасна жінка дала проти тебе свідчення. До речі, вона й словом не обмовилась ні про якого зниклого чоловіка. Скажи, будь ласка, чи варто мені вірити, що йде дощ, коли якийсь розумник сцить на моє обличчя?!

— Ти знаєш мене, Вікторе! — не міг заспокоїтись Іван. — Знаєш, що я не став би робити дурниць! Ми ж товаришували колись. Згадай поліцейську академію, перші спільні патрулювання. Згадай, чому я пішов з поліції! — в очах детектива почали з’являтись сльози. — Невже ти вважаєш, що я здатен на таке!

Віктор глибоко вдихнув повітря, шумно випустив його через ніс та нахилився ближче до колишнього напарника:

— Ти був колись в пологовому будинку? У кімнаті, де першу добу тримають новонароджених? Немовлята такі милі, такі беззахисні, а їхні очі горять неймовірно прекрасним світлом, чистим та невинним. Хто б міг подумати, — Віктор підвищив інтонацію, — що серед них, там, на м’якеньких простирадлах лежать майбутні злодії, вбивці, маніяки та ґвалтівники! Невже вони здатні на «таке». А згодом хтось із них схопить ножа, хтось — пістолет, а хтось — свого прутня, і ось життя посилає нас усіх в пекло разом з нашими надіями та сподіваннями.

— Вона підставила мене! — стояв на своєму Іван. — Запевнила, що її чоловік зник. Що їй самотньо. Вона звабила мене і зрештою здала копам. А я лише хотів їй допомогти.

— Самотність ти їй допоміг побороти, це точно, — всміхнувся Віктор та нахилився ще ближче до Івана. — Послухай, друже! Якщо чесно, я тій сучці Хитренко не вірю.

Капітан опустився на свій стілець. Не встиг детектив зрадіти щойно почутому, як полісмен продовжив:

— І тобі не вірю. Я навіть Антону інколи не вірю, особливо, коли він каже, що я поганий капітан. Я вірю тому, що знаходиться в цій довбаній теці, — Віктор притиснув теку до столу пальцем. — а в ній написано, що ти трахав дружину пана Хитренка без її на то згоди. А це називається як?

Чоловік відірвав пальця від теки та підняв його в повітря. Антон зрозумів натяк та повільно, по складах, проговорив:

— Зґвал-ту-ван-ня!

— А отже ти в нас, Іване, ґвалтівник! — зробив висновок Віктор. — От і сидіти тобі в камері з іншими ґвалтівниками. вбивцями, грабіжниками і...

Капітан раптом запнувся. Схопився за своє підборіддя, потім протер очі та втупився поглядом в тріщину, яка знаходилась на стіні позаду Івана. Його ніхто не відволікав: підозрюваний був надто заклопотаним власним майбутнім, а Антон бачив лише потилицю свого напарника. Просидівши хвильку в повній тиші, Віктор раптом підірвався на ноги та швидко випалив кудись в пустоту: