11 глава

*Єлизавета

Цей день був казковим і мені навіть не вірилося, що це частинка мого реального життя, а не фантазій. Втім, коли крізь невеличку шпарину у дверях моєї спальні, я відчула їдкий аромат татових парфумів, то моє серце почало калатати сильніше. Паркет гнувся й неприємно скрипів під його вагою. Я знала, що він метушиться там не просто так. Якою б черствою та жорстокою людиною він не був, але йому завжди було тяжко говорити якісь неприємні речі мені тет-а-тет. При цьому він навіть примудрятися звинуватити мене у тому, що своїм “щенячим” поглядом я давлю на жалість. Такі слова ще більше мене ранили й за ці декілька секунд поки він переступав з ноги на ногу, я вже встигла підготувати себе до найгіршого. 

Я була схожа на натягнуту стрілу, що от-от вистрелить. Випрямившись і склавши руки на колінах, я намагалася нормалізувати своє дихання. Гадаєте, я могла залишитися психічно здоровою людиною після всіх тих випробувань долі? Куди ж… І в цьому питанні мій батько теж виявився затятим скептиком. Досить сам не надавав належної підтримки, то ще й до спеціаліста заборонив звертатися. На його думку, це щось не нормальне. Я була загнана в глухий кут і єдине, що тримало мої нерви на останній волосині — це поради психологині з ютубу, на які я випадково наткнулася посеред чергової безсонної ночі. 

Тато різко шарпає клямку і я миттю впиваюся зубами у нижню губу, щоб не закричати. Біль — це єдине, що здатне відволікти мене від цього тирана, але й він на довго не рятує. 

— Ти якась напружена, Єлизавето, — промовляє той, звівши брови до середини. Цього разу він говорить набагато тихіше і я підозрюю, що це через те, що його дружина та пасинок поруч. Схоже на те, що ця розмова має залишитися у межах цих чотирьох стін. 

— Зі мною все гаразд. — Я дивлюся у вікно й згадую, як ще декілька годин тому ми з Платоном плавали у басейні. Мені довелося нанести товстий шар тонального крему на поперек, щоб батько та мачуха не побачили моє татуювання, якщо повернуться завчасно. Проте попри цей незначний нюанс це був просто чудовий день у компанії людини з якою мені було добре та весело. Платон був таким щирим, відкритим та простим, що я й сама відкрилася йому, мов та квітка на сонці. 

— Останнім часом ти літаєш у хмарах, Лізочко. Зберися. — Це не прохання, а наказ, який я маю виконати, мов той покірний пес. Як же мені остогидли його постійні докори й зауваження. Невже йому самому від себе не бридко?

— Якби ж я справді могла літати у хмарах… — з тугою промовляю я, переводячи погляд на стареньку рамку на моєму столі. Це моє улюблене фото з мамою, де вона годує мене попкорном у луна парку. Я б веліла опинитися зараз поруч з нею, а не з батьком. 

— Перейдімо до суті справи. — Він пропускає мої слова крізь пальці, неначе це пуста балаканина його божевільної доньки, яка навіть не варта його уваги. Мені здавалося, що я вмру в цій кімнаті від браку кисню, бо весь простір заповнювало його гігантське его. Я не могла тут спокійно дихати. — Як ти знаєш, справи у нас з бізнесом йдуть не дуже добре. 

Він навіть не здогадувався наскільки багато всяких деталей мені відомо. Хоч я й не любила спеціальність, на якій я навчалася, бо це був не мій вибір, а батька, але я все одно була спеціалістом у своїй сфері. Як тільки я запідозрила, що з роботою тата щось не так, то вирішила самотужки все перевірити. І, о Боже, мої здогадки виявилися не черговою параноєю, а правдою. Він заліз у борги й не знав, як з ними впоратися, а його впертість не дозволяла попросити допомоги у друзів. Хоча… Хіба можна покластися на «друзів», з якими вас обʼєднують лише ділові ланчі та розмови про роботу? Мій батько не міг знайти мову не лише зі мною, але й з іншими 8 мільярдами населення цієї планети. 

— Яке це відношення має до мене? — Мені вривається терпець. Я хотіла провести цей вечір на підвіконні з романтичною книгою в руках. У мої плани входило спостерігати за заходом сонця та трішки почитати, а не вислуховувати цю дурню. 

— Не перебивай, — відповідає той, дивлячись на мене з-під лоба. Я міцно стискаю простирадло, щоб не зірватися. Його пауза тривала 45 секунд і так, я рахувала, бо це єдине, чим я могла себе зайняти в цей момент. — Щоб розв'язати ці проблеми я одружився, але навіть це не допомогло. Нам потрібен ще один партнер, який допоможе знову підняти наш бізнес на ноги. Єлизавето, я не можу втратити все. — Він торкається холодними руками до мого підборіддя й на мить мені здається, що в його погляді я бачу страх та слабкість. 

У мене на очі навертаються сльози, а в горлі утворюється неприємний клубок. Тій маленькій дівчинці всередині мене хотілося вірити, що його «все» це я, а не бізнес. Мої надії та сподівання вкотре розбилися вщент, але винна у цьому була лише я, бо мої мрії продовжували жевріти всупереч логіці та здоровому глузду. 

— Як я можу допомогти? — Я не маю навіть найменшого бажання втручатися в це. Насправді мій батько отримав по заслузі. Думала, що він схаменеться й винесе з цієї історії урок, але куди ж. 

— Ти маєш одружитися з новим інвестором. Я вже знайшов одного кандидата. Через дві години у нас вечеря у ресторані «Фелічіта». Збирайся. — Після чергового наказу він покидає мою кімнату. Як же просто йому вдалося перекреслити все те хороше, що сталося зі мною в цей день. Покидьок…

Двері знову відчиняються і я бачу перед собою понурого та схвильованого Платона з великою коробкою у руках. Він кидає її в кутку кімнати й сідає навколішки поруч зі мною. Зведений брат кладе голову мені на коліна й обіймає за ноги. Йому не потрібно нічого казати, щоб я зрозуміла — він все знає. 

— Це так жахливо, Платоне. — Мені здавалося, що навіть чужа людина не повелася б зі мною так жорстоко. 

— Знаю, крихітко, й мені дуже жаль. Втім, я обіцяю, що я допоможу з цією проблемою. — Мені б хотілося повірити йому на слово, але я чудово знала свого батька. Він буде йти до кінця, аж поки не отримає бажаного. — Не впадай у відчай раніше часу, Єлизавето. Ця гра ще не закінчилася.