1. Big city life.

Міла поставила зелену валізу біля ліжка, а сама всілася на нього, заклавши ноги до стіни. З кишені витягла згорток паперу. Це був конверт. Світло від ліхтаря на вулиці світило прямо в її вікно, через що було видно, як вдень. Та все ж Міла ввімкнула маленьку лампу, що стояла неподалік і почала читати лист.
Мілусь, якщо ти прочитаєш цей лист, то знай, що я в дупі. Знаю, ти не любиш, коли я так говорю, але точніше і не скажеш. Я зробила щось дуже погане, я так страшенно помилилась. І зараз маю купу проблем через це.
Я не можу…я не хочу тобі більше говорити, щоб тебе в це все не втягувати. Колись я тобі все поясню, розкажу і сподіваюсь, що ти мене зрозумієш. Не зважаючи на всі мої вчинки, будеш любити.
Ти тільки не переживай так сильно. Я все владнаю, але потрібно трохи часу. Я знайшла тут людину, якій можу довіряти, яка стала для мене особливою. І він мене врятує, чесно.
Не кажи нічого мамі. На якийсь час я зникну, зовсім ненадовго. Придумай щось, коли мама питатиме про мене. Уже за місяць ми знову зустрінемося, на день народження мами, я тобі обіцяю. Буде, як завжди.
Якщо хтось таки прийде до вас з мамою і питатиме про мене, то знай, що ваш порятунок в домі принца під арфою у руках в сумного ангела.
Люблю вас!
Скоро знову будемо усі разом!
Цілую!
Твоя дурненька сестра Мирося!
12.06.2019
Очі дівчини наповнились слізьми, але вона з усіх сил себе стримала, щоб не розплакатися. Велике місто її лякало, їй було страшно через те, що надумала зробити. Вона не знала, що на неї чекає тут, чи дасть собі раду поміж цими пихатими міщанами. Її лякало все, навіть думки змушували її серце битися швидше.
Ні, Міла не знала, що буде в майбутньому, але точно знала, з чого має почати пошук Миросі.
- Кравецькі. Вони до всього ключ. Я знайду тебе Миросю. І поверну мамі.
Останній лист від сестри, який нажахав Мілу не по-дитячому, отримала ще в червні, а день народження їхньої матері уже давно минув, двадцять четверте серпня. Після цього сумного і важкого дня, Людмила твердо вирішила поїхати у Велике місто за сестрою. Цілий тиждень вона думала над казочкою для мами, щоб та не переживала і щоб історія була вірогідною.
Роздуми, планування і усвідомлення усієї ситуації не давали по ночах спати: чи то від переживання, чи то від хворої ейфорії. Емоції мінялись щохвилини: страх, гнів, сум чи щастя від незвіданої пригоди. Міла злякала саму себе.
Та вона наважилась, і ось вона тут, у місті в рази більшому її рідного, посеред чужинців, без щирої посмішки мами, з планом, який на сто відсотків провальний. Єдине, що залишалось дівчині, це лягти на м’яке ліжко і поринути в міцний сон.
- Можливо, хоч сьогодні висплюсь.
Міла і справді спала так, як уже давно не могла – міцно і спокійно. Довга дорога і шквал емоцій виснажив і так уже змордований організм дівчини. Вона могла б так ще довго ніжитись в ліжку, але Інна витягла її з-під солодкої ковдри баби Ніни.
На годиннику була година сьома. Інна з уже причесаним волоссям і нафарбованими губами стояла біля ліжка із чашкою запашної кави.
- Я не знаю, чи ти п’єш каву. Але ж усі п’ють каву. Як так ранок і без кавусі? Тому збирайся, а то спізнимось. А тобі не можна спізнюватись. По дорозі я тобі трішки розповім усі лайвхаки, які треба знати, щоб сподобатись нашому адміністратору. Якщо таке взагалі можливо. – Усмішка заповнила обличчя Інни і та подала каву прямо під ніс своїй новій подрузі.
Міла не хотіла вилазити з-під ковдри, було тепло і так по-домашньому. І на роботу вона теж не хотіла: адміністратор, який точно їй не сподобається; професія, яка їй уже остогидла; відповідальність, яка тиснула на її плечі.
Чорна спідниця-олівець, біла блузка, акуратно заправлена у спідницю, волосся, зібране у високий хвіст, і зовсім трошки косметики, щоб приховати нездоровий колір шкіри.
- Я готова. Як тобі? – Міла покрутилась перед співмешканкою, як перед дзеркалом і плеснула в долоні. – Йдемо?
- Гарно, дівчино, гарно. Має сподобатися Жені.
Дівчата накинули на плечі чорні косухи і побігли до зупинки, щоб встигнути на перший трамвай.
Людмила сиділа на твердому совєтскому сидінні такого ж совєтского трамваю і вдивлялась у вікно. На годиннику була лише восьма, а вулиці переповнені людьми. Усі кудись спішать, метушаться з серйозними обличчями і телефонами в руках. Автомобілі заполонили дороги, що не було і видно їм кінця. Посмішка з’явилась сама по собі. Саме про таке життя мріяла Міла ще років два тому: піти навчатися в університет, знайти роботу і залишитися у місті. Назавжди. Зараз, у цей момент, усі почуття були лише ілюзією.
Інна витягла Мілу за руку із трамвая і підтюпцем поскакали до місця роботи. Крізь скляні двері було видно молодика років двадцяти семи з жовтуватим волоссям, зачесаним на бік. Він дуже уважно вивчав папери, які були у нього в руках.
- Женька. Наш адміністратор. Ніколи його так не називай, це ми між собою так балакаємо. Євген Павлович – і не інакше. Заходимо і усміхаємось. Як каже наш шеф: «На роботу, як на свято».
Інна відчинила двері і на весь голос проспівала «добрий день».
- Добрий день, Інно. А ви, Людмила Когут? До мене в кабінет.
Молодик поправив своє волосся і рухом пальця показав, щоб Міла йшла за ним. Приміщення магазину було шикарне у своїй простоті, мінімалізм в оформленні тільки підкреслював дорогі речі на полицях прилавків.
Кабінет Жені був в кінці коридору, що починався одразу за робочим місцем продавця. Інна зайняла свою робочу позицію між манекенами і полицями з товаром. Сьогодні вона «на прийомі», що означало обслуговує клієнтів. І в цьому бутіку клієнт завжди правий.
Євген поклав на стіл, завалений стосами тек. На перший погляд усе було поскладане і мало своє місце, та все ж це був той самий безлад. Міла сіла у м’яке крісло з іншої сторони столу адміністратор. Її руки були холодні, мов лід, і спітнілі. Горло пересохло і час від часу дівчина мусила прокашляти, щоб не зомліти від хвилювання.
- Тож. – Євген і досі не дивився на неї. Він то витягав, то запихав папірці в шухляду. – Ви Людмила. Одразу кажу, що я б вас не прийняв, але час нас підганяв. І тому ви тут. Звичайно, що зараз це лише випробувальний термін і одне зауваження, як будете звільнені. – Женя склав руки, як у школі вчать в початкових класах, нахилив голову ближче до Міли і не кліпнувши вдивлявся прямо в очі. – Ви працюйте, але я буду шукати на ваше місце кращу кандидатуру. Завчасно приходити на роботу, вигляд належний, щоб був завжди. З клієнтами привітна, завжди. І з начальством, якщо прийде, не розмовляти. Тепер за стійку, Інна розкаже усі тонкощі роботи.
Адміністратор відкрив свій ноутбук, натягнув окуляри і одразу забув про існування нової працівниці. Міла безшумно встала і вийшла у світлий коридор. Інна уже стояла з відкритим ротом і великими очима.
- І що там? – Інна взяла за руку Мілу і так сильно стиснула, що аж пальці похрустіли.
- Він реально страшний. Я слова не сказала. Чесно, то мені в житті так страшно не було.
- Я тебе розумію. Інколи я думаю, що він не людина. Казав, що буде шукати когось на твоє місце?
- Так. І звільнить одразу, як тільки буде нагода.
Міла і справді була налякана. Без роботи і грошей робити в такому великому місті нічого. Та й робота у Кравецьких, як неосяжна мрія. Те, що вона зараз у цьому магазині, як подарунок долі. Втратити такий шанс було б великою дурницею. І саме ця думка, що все закінчиться без будь-якого початку, лякала найбільше.
Двері магазину відчинились, Інна одразу побігла в зал і почувся миле тріпотіння слів. Вона уже вміла все, що потрібно для задоволення найвибагливішого покупця. Навіть тембр голосу був милий для вуха і хотілося її слухати знов і знов. Та раптом Людмила насторожилась і відійшла вбік до стінки, очі примружила, вона вслухалася в кожне слово Інни.
- Так, пане Кравецький. Ми усе врахуємо. Так, звичайно. Євген Павлович? В кабінеті.
Інна поруч із поставним молодим чоловіком наближалася до Міли. Він був на голову вищий за Інну, з чорним довгим волоссям, яке було акуратно зачесане назад. Його кількаденна борідка чудово підкреслювала образ серозного бізнесмена, а також надавала нереального шарму його таємничій особі. Чорний кардиган підкреслював його широкі плечі, аромат дорогих парфумів заповнив увесь простір. Міла вдихала запах і відчувала задоволення. Таких парфумів вона ще не зустрічала.
Коли Інна з Кравецьким наблизились до робочого місця Міли, чоловік жестом руки показав, щоб Інна йшла перша і одразу подався за нею. Міла стояла осторонь, Кравецький пройшов повз, його погляд був направлений вглиб коридору.
- Дівчино,будьте ласкаві, запакуйте мені це. – Жінка років сорока стояла перед нею і в руці тримала невеликий пакунок.
- Звичайно.
- Ви тут новенька. Я вас ще не бачила. А я часто тут буваю.
Поки дівчина поралася із покупкою, жінка уважно розглядала її. Її очі сильно нафарбовані примружились, ніби вона недобачала. Але Міла знала такий вираз обличчя: жіночка її оцінювала і явно не в кращу сторону.
- Сьогодні мій перший день. Прошу, це ваше.
- Іще одне. Перекажіть пану Кравецькому, що нашу справу ми обговоримо увечері за вечерею. Бажано це зробити зараз. Після цих слів, сказаних із такою явною єхидністю, жінка вийшла з магазину. Вона ще заглянула раз крізь скляні двері, чи Міла пішла передати її повідомлення.
Дівчина і справді ступила в коридор і постукала у двері кабінету Жені. Звідти вийшла Інна.
- Що?
- Жіночка, що була з паном Кравецьким, просила передати, що їхню розмову завершать сьогодні за вечерею. І вона просила це зробити зразу.
- Добре. Я передам.
- Я усе чув. Дякую звичайно, але хто зараз у залі? – Чоловік відчинив ширше двері і спрямував погляд на Мілу. – Якщо ви тут, пані Інна з Євгеном Павловичем зі мною у кабінеті, хто пильнує за товаром у магазині?
Людмила була в ступорі. Вона розуміла, що все правильно, що вона так налажала і зараз втратить роботу. У перший день, не обслуживши нормально жодного клієнта, не отримавши жодної інформації.
Кравецький стояв незворушно, не відводячи очей від дівчини. Його брови нахмурились і він хотів відповіді.
- Вибачте. Але жіночка дуже наполягала…
- І це причина, щоб залишити усе. А якщо там зайдуть і візьмуть, наприклад, плаття за десять тисяч гривень, хто буде винний?
Про такий хід подій Міла не подумала. Вона і припустити не могла, що може наробити собі величезних проблем. Що може зіпсувати своє життя за один день, залізти в шалені борги, гроші на які не мала. Вона відчула, як ноги стали ватяними, а по чолі потік піт. В шлунку усе переверталось і нудота підходила до горла. Раптом перед очима усе потемніло.
Артем в останню хвилину впіймав дівчину, щоб та не вдарилася об стіну при падінні. Мовчки він себе вилаяв за таку поведінку. Батько завжди повторював, що в нього не має чуття, коли він перегинає. І тут Артем явно перегнув.