Глава 3, в якій я згадую минуле і зіштовхуюсь з суворою реальністю. Але я все одно впораюсь.

Я не те щоб не любила вітчима, ні... Вітчим, насправді, як не дивно, завжди захищав мене перед матір'ю, коли справа стосувалася музики. Саме завдяки йому я взагалі змогла нею займатися.

Вони з мамою почали зустрічатися вже через півроку після того, як вона розлучилася з батьком. Уже в той час я цікавилася своїм брелоком і саме тоді вітчим розповів мені, маленькій чотирирічній дівчинці, що цей брелок — мініатюрна скрипочка, королева всіх інструментів.

Мені дуже сподобалася історія про інструмент-королеву і тому я сказала, що мрію потримати справжню королеву на ручках.

В таємниці від мами, тато повів мене на прослуховування в музичну школу і з тих пір я і скрипка стали нерозлучними.

Я усміхнулася, згадуючи як мене похвалили на тому першому прослуховуванні. Мені сказали, що я «дуже музична», і у мене «є талант, тому мені точно потрібно займатися і, якщо все піде добре, можна буде пробувати йти в середню спеціалізовану музичну школу і вже там продовжити свій шлях становлення як музиканта.»

Тоді ми в таємниці від матері ходили займатися скрипкою цілих два місяці і тільки потім, коли вітчим купив мені зовсім маленьку скрипочку розміром 1/8, ми зізналися мамі.

Це не було традиційним зізнанням... Ми просто посадили її на диван, а я, вбравшись в свою улюблену пишну сукню, вийшла грати свій перший домашній концерт...

Я грала пісеньки на одній струні щипком (коли замість смичка використовується піцекатто — техніка щипання струни пальчиком) і пісеньки зі смичком на двох «відкритих» струнах (без їх затиску пальчиками) — пісенька на струнах «соль» і «ре», і ще одна на струнах «ля» і «мі».

Тоді мати побачила, як горіли мої очі і швидко здалася, хоча коли я просила її купити скрипочку до цього, вона чомусь була категорично проти….

— Я знаю, що він любить мене,  — відповіла я матері після невеликої паузи. — І він теж знає, які почуття я маю до нього.

— Але ти перестала йому про це говорити,— трохи засмучено сказала мати. — Раніше ти називала його татом, пам'ятаєш? Він був такий щасливий... Донечко, він так старається заради вас з Мариною... І це при тому, що ви обидві ніяк не знайдете себе, при тому, що ви обидві живете в якихось своїх світах, хоча вже і час подорослішати.

— Прошу, тільки не починай знову, — втомлено сказала я. — Я не кину музику, ти ж знаєш.

— Але ти так нічого і не добилася в цій сфері... До консерваторії тебе не візьмуть, бо в школі ти не змогла стати хоч однією з кращих на відділенні. Може, це все ж не твоє? — вона поклала руку мені на плече. — Ще не пізно почати готуватися до вступу у гуманітарній інститут... Тобі так легко даються мови, ти, особливо не займаючись, вільно говориш англійською і вже на побутовому рівні знаєш японську. Ти можеш отримати пристойну освіту і добре заробляти.

— Музика — це моє, — я подивилася їй в очі. — Мені краще знати, що моє, а що — ні.

— Ну а як же Богдан? — раптом перевела тему мама. — Ти ж знаєш, він — серйозний хлопець, і якщо ти його кохаєш, то...

— То що? — перебила я її. — Я повинна ставати тим, ким не є? Я повинна займатися тим, про що можна буде хвалитися друзям і знайомим? Ні, — я встала з дивана. — Я не буду витрачати своє життя на те, чого від мене хочуть оточуючі. Я сама буду обирати свій шлях.

— Але хіба ти сама його вибрала? — мати теж встала. — Ти всього-навсього ганяєшся за привидами минулого...

Раптово по всій квартирі пролунав гучний неприємний звук — це був дверний дзвінок.

Мама зітхнула і все ж вийшла з кімнати.

Через пару секунд я почула п'яненький голосок своєї зведеної молодшої сестри:

— ... Ну здрастє, матуся! Повчати мене не треба! Винна-погана... Знаємо, проходили. Я піду спати, поговоримо завтра!

Голоси матері я так і не почула, але ось голос сестри... Вже через півхвилини та буквально ввірвалася в кімнату і сіла на свій диван.

— Ксю, будь другом, загаси світло! Я хочу спати….— сонно промовила Марина.

— Мені потрібно займатися — в п'ятницю концерт...

— Все одно музика це не твоє, в чому сенс? — сонно запитала сестра. — У тебе немає таланту, зовсім...

— З чого ти...

— Твоя мама завжди це говорить, хіба ні? — вона підняла на мене свої п’яні блакитні очі.

— У чужому оці і порошинку бачиш, а в своєму колоди не помічаєш... — сумно сказала я.

— Сама ти колода ... — вже крізь сон промовила моя сестра.

Я зітхнула, встала зі свого дивана, стягнула з нього плед і вкрила молодшу, а потім теж лягла.

Завтра буде новий день.

Я зможу, я впораюся і доведу, що я чогось-таки варта. Нехай, у мене не все виходить, але... В цьому році, закінчивши спеціалізовану школу, я вже точно пройду вступний іспит до консерваторії. І тоді вони всі побачать, що я роблю це не дарма... Що в мене є здібності.

Я повинна стати музикантом... Мама думає, що я практично нічого не пам'ятаю, але... Мій батько теж грав на скрипці. І не просто грав — звук його скрипки був приголомшливий, я пам'ятаю цей звук, ніби чула його вчора! Він був концертмейстером цілого оркестру. А концертмейстером ставлять тільки першу скрипку — кращого скрипаля з усіх. На нього всі рівнялися, а я... Я буду як він. Я доведу, що моя гра — це не якесь збиткове хобі і за нею моє майбутнє. Тоді навіть Богдан згадає, що любив мою скрипку, і ми нарешті будемо разом.