Глава 2, в якій я розумію, що оточуючі, напевно, мають рацію, і я дійсно нічого не варта...

Мама відразу ж стала голосити.

Мовляв, «знову не взяла парасольку, знову захворієш» ...

— Мені вже  не п’ять, мамо... Припини опікувати мене.

— Якщо тебе не опікувати, ти взагалі запустиш себе!

Вона завжди була такою, і це неймовірно сильно бісило.

— Звідки тобі знати?

— Подивися на свою кімнату: не кімната молодої дівчини, а смітник! Тож не дивно, що Богдан так і не звертає на тебе увагу!

Це був заборонений прийом.

Після такого я зазвичай вибухала, і ми починали кричати одна на одну протягом мінімум півгодини, але сьогодні... Сьогодні я лише сумно усміхнулася і промовчала.

Богдан... Він дійсно не звертав на мене увагу в тому сенсі, в котрому я хотіла. Але це точно було не через порядок... Взагалі, хіба люди закохуються у щось конкретне? Люди ж не роботи і не можуть запрограмувати себе на те, щоб закохатися в когось конкретного. Почуття зовсім не піддаються логіці, вони ірраціональні.

Я і сама така... Вже давно треба було кинути цю ідею і перестати бігати за ним. Але ж ні, я так не можу. Кожен раз, коли думаю про нього, коли згадую його голос, на душі стає тепло.

Навіть якщо він не звертає на мене уваги, це нічого не міняє. Це не міняє моїх почуттів, я все одно кохаю його.

Я подивилася на маму, яка зараз притихла: напевно, не очікувала, що я промовчу. Коли наші погляди зустрілись, вона чомусь відвернулась і пішла на кухню.

Останнім часом я вже дійсно почала замислюватись над тим, що бути з Богданом я, скоріш за все, так і не зможу. Він в усьому найкращий, цілеспрямований, а я всього лише посередність... Мрії бути з ним так і залишаться всього лише дитячими мріями маленької закоханої дівчинки.

Я розулась і пройшла в свою кімнату, поки мені була надана така можливість.

Із смітником, мама, звичайно, загнула, але в моїй кімнаті і справді було не особливо чисто. Пил я витирати не любила, а деякі мої речі лежали на стільці, а не в шафі.

На робочому столі був справжній завал з нот-зошитів-блокнотів-ручок тощо. На підлозі теж лежали зім'яті аркуші паперу.

Я сіла за стіл і відкрила верхній зошит. Прогортавши його до останньої сторінки із записами, я пробігла очима по нотах, після чого дістала з кишені мобільний, вставила в нього навушники і відкрила Ютуб. Там я зайшла в «обрані відео» і вибрала одне із збережених, вставляючи при цьому навушники у вуха.

На цьому відео був молодий скрипаль, якого я постійно слухала. Грав він буквально ідеально. Якби я мала такий самий талант, як у нього... Тоді б мої батьки і Богдан підтримували б мене.

Якби ж я просто могла вигравати кляті конкурси... Якби не боялася сцени після того випадку... Тоді всі вони б залишилися на моєму боці.

Але тепер все, що я можу, це копіювати молодих талантів тут, вдома, де мене практично ніхто не чує і нічого від мене не очікує.

Однак як би гарно я не навчилася копіювати, ідеально втілити стиль цього Дмитра мені навряд вдасться. Але я принаймні спробую... Ще раз.

Я знов увімкнула запис, але цього разу прикрила очі, зосередившись на звучанні його скрипки.

Скрипаль в третьому поколінні, геніальний, в нього все виходило і я... Насправді, я напевно просто заздрила йому. Пам’ятала його з мого першого виступу в Києві, коли ще й я вважалася маленькою зірочкою і талантом. Він всього на пару років старший, але прірва між нашими здібностями вже тоді була просто неймовірно велика....

Однак, навіть якщо весь світ буде проти мене, я хочу продовжувати грати... Якось поступлю до консерваторії, все вийде... Все що я робила, не могло бути помилкою...

Але зараз треба думати не про це. Зосередитись.

Я потягнулася до футляру, як раптом в поле мого зору попався годинник.

Вже було опів на дев’яту, отже, грати вже не варто — вітчим не любить, коли я граю після восьми, кажучи, що для цього у мене є цілий день в училищі і ще годин п'ять після нього.

Я встала зі стільця, прикрила очі і стала в стійку. Як завжди ввечері, уявила, що скрипка і смичок у мене в руках і...

Перший-другий-третій-перший-перший-третій… Більш емоційно. Сильніше. Не бійся видавати звук. Швидше. Так. Ось тут... М'якше та тихіше, а потім... потім звук наростає і...

Клацання дверної ручки змусило мене розплющити очі.

— Доню, чим ти займаєшся? — уточнив вітчим, помітивши мою напевно дивну позу ніби зі скрипкою, але без неї.

— Репетирую, — я посміхнулася. — Такі репетиції не завадять тобі дивитися твій телевізор.

Не знаю, чому я злилася... На кого я злилася зараз... На себе? За те, що слабка? За те, що пливу по течії? За те що, що б я не казала, насправді я вже давно здалася?

— Доню, ти чому грубиш? — він трохи насупився.

— Вибач, — я опустила руки, все ще «тримаючи» в них віртуальний інструмент і смичок. — У мене скоро виступ. І до речі... — я подивилася на нього. — Припини називати мене донькою. Я тобі не рідна. Мені не потрібен цей фарс, я тобі вже говорила. Донькою свою Марину називай. До речі, де вона?

— Маринка прийде в десять, у неї у подруги день народження... — трохи розгубився він. — Ксюшо, я ж тебе теж як рідну люблю, ти ж знаєш...

— Будь ласка, досить, — перервала його я. — Дайте мені позайматися, добре? Будь ласка...

Вітчим зітхнув і вийшов з кімнати.

Я сіла на один з двох диванів і прикрила очі, спробувавши знову налаштуватися на творчу хвилю.

Однак, не встигла я зануритися в потрібну мелодію, як  почула, що двері в мою кімнату знов відкрилися.

Відкривши очі я побачила перед собою мати.

Вона пройшла вперед і сіла біля мене.

— Оксано, навіщо ти наговорила грубощів батькові? — спокійно запитала мама.

А я знала, що за цим спокійним голосом криється ураган емоцій, так як Оксаною мене називали лише тоді, коли я сильно завинила. Мені ніколи не подобалося це ім'я... «Оксана» з грецької — «чужинка, чужа». І саме так я і почувала себе навіть тут, у своєму рідному домі.