Глава 1, в якій я розумію, що він спілкується зі мною тільки "по старій дружбі".

«Кожна людина рано чи пізно повинна подорослішати.» — Це те, що мені як мантру повторюють всі кому не лінь ось уже кілька років. Час подорослішати, визначатися з професією, майбутнім. Думати, як жити далі, вже після навчання.

Після десятирічки я можу піти в училище... Можу... Можу знов спробувати вступити до консерваторії! Але мої батьки не бачать в цьому майбутнього, адже я навіть в школі не змогла відзначитися.

«Подорослішати...»

А що, якщо я не хочу дорослішати?... Моя учителька теж вічно говорить, що я граю несерйозно.

Несерйозно!

Вона каже, що я застрягла на одному рівні і, можливо, мені дійсно варто прислухатися до порад батьків і подумати про що-небудь інше. Але…

***

Я знов беру до рук скрипку. Місток зручно лежить на лівому плечі, підборіддя лягає на підборідник, а пальці лівої руки вже на струнах... Смичок в правій руці плавно проходить по струнах і вивільняє перші звуки.

Моя гра технічна, вона все ще технічна... Але те, що ще пару років тому вважалося геніальним, зараз, в цьому віці, проста посередність. Мені ніколи не стати справжньою скрипалькою.

Моя гра дуже точна. Я не пропускаю ноти. Я легко граю з листа навіть найскладніші твори. Але в моєму виконанні вони всі звучать ніби однаково...

Звук наростає.

Богдан, мій зеленоокий красунчик-сусід, друг дитинства, а ще — людина, яку я кохаю з дитинства, відриває очі від мобільного та дивиться на мене.

Я намагаюсь приховати хвилювання. Між бровами вже точно залягла штучно створена зморшка.

Я завжди морщусь, коли зосереджена на грі. Навіщо я це роблю... Тільки мучити себе. Можливо, мені дійсно варто все кинути...

Я поглянула на себе в дзеркало, все ще продовжуючи грати на автоматі... Легкі русяві пасма мого волосся спадали трохи нижче плечей.

Богдан казав, що на вигляд я завжди була тендітною і маленькою, і тому йому хотілося заховати, захистити мене від усього навколишнього світу.

А я завжди сприймала все дуже близько до серця. Тому, почувши це з його вуст вперше, мало не десять років тому, я заявила, що люблю його і ми зобов'язані одружитися...

Я мельком глянула на Богдана, який зараз усміхався.  Наші квартири були сусідніми на майданчику, батьки дружили, тому і ми самі, будучи ще зовсім маленькими, постійно були разом. Його часто просили посидіти зі мною, а я була зовсім не проти...

Одного разу, коли ми вже вчилися в початковій школі, я прямо заявила, що ми просто зобов'язані одружитися, адже я люблю його. Він сказав, що нерозумно одружуватися на молодшій сестрі, якій з дитинства носа витираєш. Я надула губи і відвернулася. Він посміхнувся і торкнувся мого плеча зі словами «Ти — лова!» І побіг геть. Я посміхнулася і побігла слідом за ним...

Я завжди бігала за ним. І справа була зовсім не у лові, в якого ми грали по дорозі додому. Я зациклилася і відмовлялася дивитися реальності в очі, а реальність, часом, зовсім не відповідає тим піщаним замкам, які ми будуємо у себе в голові.

Як тільки я припинила грати, Богдан подивився на мене.

— Як завжди — без помилок, — він посміхнувся і встав із стільця, дістаючи з кишені мобільний і набираючи комусь повідомлення.

Його телефон вібрує і він посміхається, знову друкуючи щось незрозуміло кому.

А я відводжу погляд.

Колись давно, коли я з іншими скрипальками-першачками давала перший звітний концерт, ти так дивився на мене… Тоді мені здалося, що, незважаючи на всі твої слова, ми з тобою можемо бути не «названими братом і сестрою», як ти любив повторювати, а...

Мої руки опустилися і інструмент вже не був в «бойовій позиції».

— Чи пам'ятаєш ти, що сказав мені після мого першого концерту? — раптом запитала я, все ж зазирнувши в зелені очі.

В них було спочатку здивування, а потім і розуміння.

Тоді він сказав мені, що я була ніби янгол...

Я побачила, як він ледь помітно усміхнувся і була впевнена, що він точно згадав той день.

Того разу він вперше дивився на мене, як на справжнього янгола, не менше. Потім, коли зрозумів, що сказав занадто багато, намагався віджартуватись щодо моїх надто дитячих туфельок, але я все одно пам’ятаю той погляд...

— Ні... — усмішка зійшла з його обличчя. — Я хіба взагалі був на твоєму першому концерті? Нічого подібного не пам’ятаю, — твердо відповів він через певний час.

— Забудь, — я відвела погляд.

Я підійшла до столика, на якому лежав футляр з-під мого інструменту, потім заклала смичок, закривши його на перемичечку, щоб тримався. Після цього зняла зі скрипки підборідник і поклала його в спеціальне поглиблення в футлярі. Останньою була закладена і сама скрипка, яку я закріпила ліпучкою.

«Укладемо лялечку спати.»

Я провела долонею по грифу і, нарешті, закрила чохол.

— Ксю, тобі вже час кинути це,— майже пошепки сказав Богдан, акуратно взявши моє зап’ястя в кільце своїх пальців. — Ти мучиш не тільки батьків, але і себе.