ГЛАВА XIII „НОВІ ЗНАЙОМСТВА”

Детективи дістали із прірви двох непритомних хлопців, віку тридцяти-тридцяти п'яти років. Зовнішньо вони були майже не постраждалі. Їх відвезли до поліцейського відділку. Детективи викликали швидку, лікарі оглянули ще непритомних постраждалих. Їм просто обробили садни. З ними все було гаразд. Приблизно через годину у приміщенні вже була суперечка.
-Скільки ще повторювати, ми не браконьєри, - мовив один із хлопців, - ми члени гірської рятувальної команди.
-Чому ми вам повинні вірити, - скочив Домінік, - ми знайшли у вашій машині цілу купу капканів, а відбитки пальців на них співпадають із вашими.
-Ці капкани ми зібрали на території вашого заповідника, - роздратовано мовив другий, - звільніть нас!
Даніель знову закотив очі десь до Скандинавії. Від постійного крику та втоми його верхня губа роздатовано сіпнулась. Повільно видихнувши, детектив сказав:
-Прошу вибачення, але для безпеки нашого міста та регіону ми маємо все ретельно перевірити.
-Так, тому потерпіть поки ми не отримаємо інформацію із вашого центру, - додала Кетрін.
У цей момент у Даніеля задзвонив телефон. Це була Джейн. 
-Ало? - почав хлопець.
-Даніель, я отримала інформацію. Ці люди дійсно члени гірської рятувальної команди. Можете звільнити їх.
-Зрозумів, дякую.
Він сховав телефон і сказав:
-Ми отримали інформацію із вашого центру. Вибачте за незручності.
Хлопці посміхнулися, мов: "Що і потрібно було довести". Домінік, почувши це, обурився і сказав:
-Що? Я не вірю! Це не правда! Цього просто не може бути!
-Заспокойся, Домінік. Джейн перевірила, ці двоє дійсно рятівники, - промовив Олівер.
-Ага. І ми можемо довести, що ми рятівники, - сказав перший хлопець, - тільки для цього нам потрібно пройти до нашої машини.
Компанія вийшла на вулицю. Незнайомі хлопці підійшли до своєї машини, яку детективи теж попередньо пригнали під відділок. Один із рятувальників попросив ключ, який був у Даніеля. Він спокійно протягнув його своєму "гостеві". Перший хлопець відчинив машину та взяв якийсь чемоданчик.
-Ну? І як ви доведете свою невинність? - із маленькою прихованою насмішкою, мовив Домінік
-Легко, ось, - промовив перший хлопець, простягаючи якусь папку Даніелю, - всі документи, які підтверджують те, що ми ніякі не злочинці.
Решта детективів із цікавістю заглянула в папку. 
-Марк і... Вальтер, значить? - запитав Даніель.
-Так. Вибачте, що не представились самі. Я Марк, - мовив перший хлопець.
-Вальтер, - сказав другий.
-Даніель Бейкер, дуже приємно, - мовив детектив.
За ним представились усі решта.
-Як ви опинилися у нашому заповіднику? - запитав Домінік.
-Так ж само, як і ви. Побачили, що щось не те і приїхали, - відповів Марк.
-Може ви щось вже знаєте про цього браконьєра? - поставив питання Даніель.
-Знаєм, - мовив Вальтер, - він там не один, їх там ціла команда. 
-Угу, - підтримав Марк, - ми майже на них вийшли, але в останні погоні нас зіштовхнули у прірву. Вони відірвались. Де їх зараз шукати, я без уявлення.
-Зрозуміло, - відповів Даніель.
-Мені одне цікаво, як ми не помітили вашу присутність у заповіднику, якщо постійно за ним спостерігали? - запитав Олівер.
-Може просто ви не дуже уважні? - припустив Вальтер.
-Що? - перепитав Домінік.
-Нічого, - почав виправляти ситуацію Марк, - я думаю нам всім потрібно відпочити. Ви, я так розумію, всю ніч не спали. Та і нам із Вальтером теж кілька годин сну би не завадило.
Всі майже без суперечок погодились. Детективи прийняли гірських рятувальників до себе, відвівши їм невелику гостьову кімнату. 
Всі залишалися вдома аж до наступного ранку. Сенсу їхати в заповідник знову вночі не було. Потрібно було його оглянути і у денну годину. 
Вся команда знову зібралась біля заповідника. Детективи встали по одну сторону, а рятівники по іншу, навпроти них. Дві команди ніби сторонились одна одну, постійно стараючись тримати між собою дистанцію мінімум в два-три метри.
-Значить так, - мовив Даніель, пильно всіх оглядаючи, - нам потрібно розділитися і ще раз оглянути заповідник. Потрібно чітко побачити, що змінилося за ці пів дня, яких нас тут не було. 
-Угу, зрозуміло, - відповів Марк, який стояв зі схрещиними на грудях руками.
-Наша команда піде на північ, - продовжував Даніель, звертаючись зараз саме до Марка, - ваша на південь. 
-Добре, - відповів той.
-Все, якщо потрібна буде наша допомога, зв'яжетесь із нами, - завершив свій монолог Даніель.
-Стоп, стоп, стоп, а це вже лишнє, - втрутився Вальтер.
Даніель обернувся до нього та із серйозним запитальним виразом обличчя подивився на нього.
-Я не хочу щоб через вашу помилку ми упустили злодіїв, - продовжив Вальтер із зухвалим виглядом.
-Що?! - скочив у відповідь Домінік.
-Ні, ви не так зрозуміли, - мовив Марк, - ми просто не хочемо наражати вас не небезпеку.
-Думаєте ми не зможемо з цим справитись? - ще більше розсердився Домінік, - ви просто нам не довіряєте!
Даніель зрозумів, що добром це не закінчиться, та ледь помітно штовхнув Домініка, мов: "помовчи", а сам зробив крок вперед та сказав:
-Досить сварок, давайте почнемо обхід, адже якщо працювати із таким настроєм - ми нічого не доб'ємось.
-Даніель має рацію, - підтримав Марк, - все, удачі вам!
Марк взяв Вальтера, який вже набрав повітря сказати щось розумне, за руку та, натякаючи на те, щоб той вже замовчав, потяг його за собою на південь заповідника.
Детективи розвернулись та теж, із зіпсованим настроєм, пішли оглядати свою частину. 
Компанія просувалась лісом. Під ногами було багато мокрого листя, трави та болота. Кругом літала якась надокучлива мушва, яка лізла в обличчя та очі і сильно цим заважала. На вулиці було хмарно. 
-Що за погода... - промовила Кетрін, - що не день - то дощ. 
-Суворі лондонські будні, Кет). Це тобі не сонячні італійські деньки), - промовив Домінік. 
-Угу. На березі Середземного моря... - замріяно підтримала дівчина.
Кетрін закрила очі, з насолодою та ностальгією згаюдуючи своє дитинство у Катанії - місті Італії, яке розташовано на узбережжі Середземного моря.
-Ти жила біля моря? - здивовано запитав Даніель.
-Так. Моя сім'я жила у багатоповерхівці на півдні країни в місті Катанії. Наша квартира була розташована на десятому поверсі, тому із вікна моєї кімнати було видно море. Але нещодавно моя сім'я переїхала до приватного будинку. Моря звідти вже не видно, але далі воно не стало).
-Чому ж ти проміняла сонячну та теплу Катанію на дощовий та холодний Лондон? - запитав Олівер. 
-Навіть не знаю), - потиснувши плечима, відповіла Кетрін. 
-А як вам, доречі, ті двоє? - стараючись не наступати в калюжі, мовив собі під ніс Домінік. 
-Не знаю. У мене не дуже приємні враження, - промовив Олівер. 
-Ага, показують із себе не знати кого, - ніби спеціально чекаючи цієї фрази, підтримав його Домінік, - хвилюються вони, бачте, за нашу безпеку.
-Дорогий мій, - почав Даніель, який, ідучи, трохи задихався, - я теж не у великому захваті від їхніх характерів та поведінки. Але ми мусимо з ними співпрацювати доки не завершимо це розлідування. У них є НАБАГАТО більше інформації та досвіду роботи в таких ситуаціях. 
Кетрін опустила погляд, дивлячись на їхні сліди, які залишалися від їхнього взуття на болоті. У кожного вони були свої. Її увагу найбільше привернули сліди Даніеля. На підошві його взуття був чіткий зигзагоподібний візерунок.
-А я не можу мовчати, коли мене та близьких мені людей обливають брудом, - стараючись стримувати злість, мовив Домінік, - хоч бери і в такі моменти собі рот скотчем заклеюй. 
-Ну скотч я б не рекомендувала, - мовила Кетрін, - його потім боляче знімати.
-Кхм, підтримую, - сказав Даніель, згадавши як різко Белатриса здерла скотч з його обличчя.
У хлопця від цих спогадів аж холодні  мурашки по спині пройшлися. Від одного уявлення того закинутого приміщення одразу ставало не по собі. Белатрису впіймати так і не вдалося. Вірогідність того що вона може несподівано з'явився все ще існує. Що вона зробить наступного разу - страшно уявляти. Це сильна і хитра бандитка, вона не знає меж та може вчинити будь що. Даніель скривився та зажмурився, повільно хитаючи головою, ніби стараючись стряхнути із себе цей бридкий холодок разом із вкрай неприємними спогадами. 
-Всеодно це не відміняє того факту що вони - безкультурні, самозакохані та невиховані хами із завищеною самооцінкою, - не вгамовувався Домінік. 
-А ти ніби не такий), - засміявся Олівер. 
Кетрін теж всміхнулася, прикривши рот рукою. 
-Просто постарайся уникати конфліктів із Вальтером, - сказав Даніель, - до добра це точно не приведе. 
-Ах, добре, постараюсь... - зітхаючи, погодився Домінік, - але якщо все ж не стримаюсь - дасте мені доброго ляпаса щоб я спинився і замовк).
-Цур ляпаса я буду давати), - мовила Кетрін. 
-А я теж хочу), - посміхаючись, сказав Олівер. 
-В чергу, друже, - теж із невеликою посмішкою на обличчі, мовив Даніель, - дівчатам потрібно вступати).
-Тоді я в черзі), - відповів той.
-Та ну вас усіх, ви мені обличчя скалічити хочите, чи що?) - теж забувши про поганий настрій, сказав Домінік, - мені ще ж на людях показуватись потрібно).
-Прошу помітити, Домінік, про ляпаси ти перший почав, а не ми), - відповіла Кетрін, - тому звинувачення із нас, за фінгали у тебе під очима, автоматично знімаються).
Так весело жартуючи, детективи просувались все далі і далі, в саму чащу хоч і не великого, але густого заповідницького лісу. Хоч друзі і сильно намагались не замаститися в болото, але взуття та низ штанів у кожного були дуже брудні. 
Як раптом, десь недалеко, почувся якийсь різкий тріск. Звук був настільки дзвінкий, що всі в момент зупинилися та замовкли. Ніби хтось десь зламав дуже суху гілку. Команда притихла, насторожено прислухаючись. Через декілька секунд вони знову почули тихий, проте дуже виразний тріск.
Даніель, затамувавши подих та будучи готовим до будь-чого, максимально тихо зробив кілька кроків у ту сторону, звідки долинали звуки. Але раптом він спинився, напевно, щоб ще раз прислухатись. Він знову почув якесь незрозуміле шарудіння. Хлопець вдихнув та почав крокувати далі. І тут він побачив перед собою невідому йому постать. Це був великий, міцний, кремезний чоловік, який, сидячи навпочіпки біля землі, встановлював нову пастку. Хоч його погляд і був направлений на його роботу, але чоловік помітив зліва від себе якийсь рух. Він обернувся та побачив перед собою Даніеля. Браконьєр, недовго думаючи, злякано, але водночас злісно і впевнено кинувся на нього. Даніель припускав, що такий поворот подій може відбутися, і тому не сильно злякався нападу злодія. Бандит миттєво схопив хлопця за шию, що той, навіть не встиг отямитись та вчинити якийсь опір, та, штовхаючи його, притиснув до широкого стовбура великого старого дуба. Він сильно притискав його до дерева, при цьому тихо, щоб не привернути лишньої уваги, говорячи:
-Хто ти такий і що тут робиш?!
Даніель скривився, не можучи вимовити ані слова. Йому ставало важко дихати. Сильна рука нападника люто стискала його шию, заставляючи голову безпомічно закинутись уверх. Він думав лише про те як вибратися із хватки браконьєра.
-Ти шпигун, так?! - не вгамовувався чоловік, - ти шпигуниш за мною, а потім міліції здаш мене?!
Даніель притиснув долоні до стовбура дерева та різко і неочікувано для злодія, вдарив його коліном в живіт. Від різкого болю бандит рефлекторно схватився руками за місце удару, відпускаючи хлопця. Даніель почав голосно відкашлюватись. У цей момент з-за кущів з'явилися решта детективів, яких насторожила доволі довга пропажа Даніеля. Браконьєр, побачивши появу ще трьох осіб, зрозумів, що опиратися чотирьом людям він не зможе, та, все ще тримаючись за живіт, кинувся тікати. 
Довго думати, що робити далі, не потрібно було. Детективи кинулись наздоганяти втікача. Вони дуже швидко просувалися в саму глубину заповідника.
Олівер був ззаду. Він, докладаючи всі зусилля, старався не відставати від всіх. Але раптом, ззаду його хтось різко схопив за плечі та тулуб і кудись потяг. «От зараза!» - розлючено подумав хлопець. Олівер не бачив, хто це виявився таким сміливчиком. Його сильно штовхнули в спину, що високий, кремезний хлопець не зміг втриматися на ногах, а потім притиснули ногою до землі та почали зв'язувати руки за спиною. Хлопець намагався перший час опиратися та спробувати якось вирватись із цієї міцної хватки, але це, на жаль, було лише марною тратою своїх сил, адже лежачи та тримаючи при цьому руки за спиною, було дуже важко що-небудь зробити. Олівер побачив перед собою чоловіка у чорній масці, яка повністю закривала його обличчя. Бандит почав погрожувати хлопцеві мисливським ножем, та під цією загрозою заштовхав його у якусь печеру. Вона була не у скалі, а скоріше в якомусь невеликому пагорбі. Там він завів його за поворот та штовхнув вниз, через що Олівер знову боляче впав на землю. Чоловік прив'язав його руки до зовнішньої сторони клітки, яка стояла за спиною хлопця, після чого оглянув усі його кишені. Він забрав у нього кишеньковий ножик, пістолет, рацію та всі решта дрібнички. «І щоб ні звуку мені!» - сказав бандит "на прощання" та пішов. Коли він покинув "приміщення", Олівер розгнівано вилаявся. Скоріш за все, це було невелике лігво браконьєрів, або одне із декількох таких, тому що печерка дійсно була дуже тісною. В одному місці, в ящику, під стіною, стояли нові капкани, в іншій коробці були сітки, мотузки, ножі, рушниці та все тому подібне. Але ніяких тварин, ні живих, ні відмерлих, тут не було. 
Кетрін трохи втомилась. Якась гілка злегка поцарапала її обличчя, але це було аж ніяк не смертельно. Вона ще ні разу не відстала від інших. Але раптом їй почувся якийсь шорох за спиною. Вона, не довго думаючи, огледілась, та побачила як Олівера починає зв'язувати ще один бандит. Вона, хотіла було, повернутись назад та допомогти йому, але, через те, що оглянулась та не подивилась під ноги, потрапила в пастку. Все її тіло різким рухом сіпнулось та розвернулось уверх ногами.
Вона повисла над землею, торкаючись руками землі для рівноваги. Від такого неочікуваного та дуже різкого розвороту у просторі у дівчини закрутилось в голові, від чого вона неприємно перекривила обличчя. Через кілька хвилин, звикнувши до такого положення, Кетрін почала пробувати звільнитися. Вона, як могла, оглянула пастку. Виявилось, що вона взагалі не страшна. Щоб вивільнитися потрібно було лише перерізати потузку, яка обвила її ногу. Дівчина потяглась до кишені. Вона намагалася дістати звідти кишентковий ніж так, щоб звідти не випали інші речі. Але в неї не вдалося зробити все так ювелірно, тому кілька дрібничок повипадали та покотилися по землі. Кетрін, закотивши очі, почала свій порятунок. Вона вперлась руками в стовбур дерева, з якого, доречі, і звисала. Все ще впираючись однією рукою в дерево, дівчина почала повільно перерізати мотузку.
Кетрін не розрахувала, як швидко вона переріжиться, і, несподівано для себе, впала спиною на землю. Вона не одразу підвелася. Згодом, полегшено видихнувши, Кетрін зібрала всі свої речі із трави та підвелась. Вона давно відстала від Даніеля і Домініка. Рація зламалась. Її нічого не залишалось, як піти в ту сторону, куди потягли Олівера. Можливо, їй вдасться знайти його. 
Кетрін йшла заповідником. Вона майже не знала цієї місцевості, адже при оглядах, її оглядали Даніель та Олівер. Дівчина старалась не чинити великого шуму, із затамуванням подиху прислухаючись до кожного, навіть самого тихого і непомітного звуку. Вона піднялась на невеликий пагорбок, намагаючись зорієнтуватися в місцевості. Тепер вона пильно дивилася під ноги, щоб знову кудись не попастись. 
Дівчина підійнялась на пагорб. Він увесь був встелений суцільним шаром яскравої, соковитої, зеленої трави. «Сепйозно? Трава? - подумала Кетрін, - жовтень на вулиці, трава у цей час вже вся пожовтіла та вигорівша. Чому тут вона така зелена?» Це її трохи насторожило.
Дівчина пішла далі по пагорбу, як несподівано відчула що під її ногою немає опори. Але було пізно. Кетрін провалилась під землю та впала на кам'янистий ґрунт із висоти двох метрів. Вона опинилася у якійсь клітці. Від цього неочікуваного звуку Олівер аж сіпнувся. Кетрін одразу його побачила та все ще кривлячись від болі, яку причинило її падіння, здивовано сказала:
-Добрий день, Олівер, а ти тут що робиш?!
Хлопець раптом тихо зареготав. Йому стало смішно від реакції дівчини та від ситуації в цілому. 
-Мене впіймали, як бачиш. А ти?
-Там на горі викопана пастка. Вона, схоже, була добре замаскована. Я старалась не попастись... але не вийшло...
-Серйозно? - Олівер ніби не повірив, - ніколи б і не подумав, що такі можуть бути.
-Давай ми тебе звільнимо, - мовила Кетрін, дістаючи ножик. 
Вона акуратно, стараючись не порізати йому руки, розрізала мотузки. Олівер нарешті звільнився. Хлопець встав та трохи розім'явся, бо поки сидів, у нього затерпли руки та ноги. Після цього він присів навпочіпки навпроти Кетрін та сказав:
-А тепер будемо пробувати звільнити тебе, красуне.