ГЛАВА VII „ШВИДКИЙ ФІНАЛ. ЧИ НІ?”

На наступний ранок були готові результати експертизи. Потрібно було забрати заключення та шукати злочинця. 
Детективи зібралась біля авто, щоб поїхати в лабораторію забрати результати експертизи. 
-Домінік,автомобілем сьогодні керуватимеш ти, - мовив Даніель.
-Я? - здивовано перепитав Домінік, - сніг, напевно, піде, чи що...
Даніель, проігнорувавши цей коментар, сів на переднє сидіння та, закинувши голову назад, втомлено закрив очі. Схоже, він також погано спав цієї ночі. І чи тільки цієї? Кетрін всю дорогу зажурено дивилася на нього. Вона зрозуміла, що його щось мучить, не дає спокійно жити та бути самим собою, йому було важко. Можливо, Олівер мав рацію? Може, Даніель і не такий бездушний, як здавалося на перший погляд?
Коли автівка під'їхала до лабораторії, Домінік вийшов та пішов за результатами експертизи.
Кетрін дуже боліла голова. Чи це через те, що вона погано спала вночі, чи через похмуру дощову погоду, яка була сьогодні - не зрозуміло. 
-Кетрін, все гаразд? - запитав Олівер, помітивши її похмурий настрій. 
-Голова болить... - тихим голосом протягнула дівчина. 
-Чому? - поклавши руку їй на коліно, запитав хлопець. 
-Не знаю...
Олівер, не довго думаючи, торкнув плече Даніеля. 
-Що? - запитав той, не обертаючись.
-У тебе є з собою якісь ліки від головного болю?
-Тебе голова болить? 
-Ні, не мене, Кетрін погано.
-Бо треба спати вночі, а не шпигунити за мною, - даючи Оліверу пластинку таблеток, мовив Даніель, невдоволено скривившись.
«Все таки помітив мене? І ігнорував мою присутність?» - подумала дівчина. Вона мовчки взяла ліки з рук Олівера та проковтнула одну таблетку, запивши її водою. 
Якраз у цей момент до салону авто сів Домінік із конвертом у руках. Детективи одразу підійняли запитальні погляди на нього. Він, не тримаючи ніяких марних інтриг, сказав:
-Значить, за відбитками пальців точно визначили зловмисника. Це Ентоні Сільвер. 
-Чудово, - відповів Даніель, - значить далі потрібно затримати його, доставити у відділок та допитати. Не гаймо часу. 
Юнака затримали. Його знайшли відносно швидко. Він трохи опирався але зрештою, після кількох переконливих реплік детективів, затих. Ентоні доставили до поліцейського відділку. Наступним завданням було допитати його, чим вирішив зайнятися сам Даніель. 
Детективи пройшли до приміщення, де перебував зловмисник. Він сидів за столом, важким, трагічним поглядом дивлячись в одну точку. Там читалося ще з десяток самих різноманітних тужливих емоцій, для опису яких не знайдеться слів. Схоже, його свідомість давно змирилася зі своєю майбутньою лихою долею. Почувши, що до приміщення хтось увійшов, Ентоні навіть не поворухнувся. Даніель впевнено відсунув стілець, сівши навпроти юнака. Той ж так само не відреагував. Детектив, зібравшись із думками, почав: 
-Ви викрали автомобіль Скай Сміт? 
-Я, - видушив із себе хлопчина. 
-Які мотиви вас супроводжували? 
Він зам'явся, після чого невпевнено відповів: 
-Через заздрощі. Я хотів... Продати автомобіль і отримати гроші. 
«Звучить, як маячня», - промайнуло у голові Даніеля. 
-Як ви це зробили? 
-Дізнався, де вона зберігає ключі, де стоїть автомобіль, прийшов вночі, розбив вікно, забрав ключі та викрав авто. 
Кожна репліка Ентоні була монотонною та холодною, він не підіймав погляду, важко дивлячись в одну точку. 
-Ви із міс Сміт були знайомими? 
-Так. Вона мене дратувала і я її не поважав. 
Даніелю здався дивним цей допит. Ентоні не опирався, говорив чітко, не видумуючи на ходу, емоційно його відповіді не викликали ніякої підозри, тому було важко сказати, що він говорить неправду. Але логічно все звучало як повна маячня. 
Детектив ще поставив декілька запитань злочинцю, після чого закінчив та направився по інших справах. 
Залишок дня, як за звичайним розкладом минув у поліцейському відділку за виконанням всілякої нудної, проте важливої та потрібної роботи. 
Увечері, повернувшись до агентства, Даніель залишився у залі, аби доробити документи, які не встиг заповнити у відділку. Всі вже давно розійшлися відпочивати, окрім Олівера. Він хотів поговорити з Даніелем щодо звільнення Кетрін. Чи це була пуста імпульсивна фраза, чи серйозні наміри і взагалі. 
Олівер спустився до зали, переступивши нижню сходинку. Хлопець підійшов до Даніеля, заглядаючи до паперу, над яким він працював. Він, помітивши це, промовив: 
-Ти щось хотів? 
-Поговорити. Ти зараз зайнятий. 
-Можу перерватись. Що сталось? 
Олівер обійшов його та сів на диванчик, що був поряд. Він кілька секунд подумав, намагаючись правильно скласти речення в голові, після чого запитав: 
-Ти збираєшся звільнити Кетрін? 
Почувши таке питання, детектив незадоволено блиснув очима, звівши брови на переносиці. Він глянув Оліверу в очі, низьким голосом мовивши: 
-Це вона тобі розказала? 
-Яка різниця? - він на хвилю замовк, тихіше додавши: то це правда? 
-Ти так переживаєш через це? 
-Ти можеш спокійно відповідати, а не питанням на питання? 
-Так, вона напише заяву після завершення цієї справи. 
-Чому? 
Олівер старався говорити тихо, м'яко та спокійно. Але це не приносило ніяких плодів: Даніель починав все більше, і більше дратуватись. 
-Тому що вона поводить себе не належним чином та занадто багато собі дозволяє. Я не збираюся більше цього терпіти. 
-Дан... 
-І не намагайся якось вплинути на мене, - перебив детектив, - у мене є моя думка, якої я буду непохитно дотримуватись. Можеш іти. 
-Даніель, тобі потрібно заспокоїтись, і... 
-Я СКАЗАВ ВСЕ, - крикнув хлопець. 
Олівер вражено, розчаровано округлив очі, привідкривши вуста. Йому стало боляче. Він підвівся, напрявляючись до виходу. Даніель, зрозумівши свою помилку, промовив йому навздогін: 
-Олівер, зачекай, я... 
Та той не відреагував на це, сховавшись за стіною. Детектив важко зітхнув, починаючи багатократно картати та роз'їдати себе зсередини. 
Це була глибока ніч. Можливо, перша година, а може вже й пізніше. Навколо було темно, хоч в око стрель. Із вікна, яке було відчинене навстіж, дув сильний, вологий вітер, штори підіймалися в повітря аж на метр. Чулося, як масивні краплі теплої, потужної літньої зливи били по підвіконні та склу. Періодично лунав гуркіт грому, а кімнату на долю секунди освітлювала яскрава блискавка. 
Кетрін лежала в ліжку, дивлячись в стелю. Вона не спала. Відколи лягла в ліжко, так вже й години дві мучилася у своїх думках. Із її свідомості не виходив образ Даніеля. Того, що сидів вчора на даху. Що так потребував підтримки та допомоги. Такий одинокий, хрупкий, лагідний... Її серце розривало. Воно кипіло, бушувало, ним оволоділо нове ніколи нечуване не незнане почуття. Дівчина роздратовано вдарила кулаком в подушку, починаючи плакати. «Дурепа! - в сльозах прошепотіла вона, - що ж... Ах... Що ж зі мною робиться?!» Мозок опирався, намагався всіма способами заперечити цей факт, але пристрасний шторм, який обпікав її душу, штурмував серце і давав відсіч здоровій свідомості вважав інакше. Це звучало, наче вирок. Вона закохалася. Так швидко, несподівано, огидно і принизливо. Від усвідомлення цього було соромно самій від себе; хотілося кричати, битися головою об стіну. Але її серце не знало дороги назад. 
Через кілька днів відбулося судове засідання. Ентоні винесли вирок у вигляді декількох років ув'язнення. Під час суду він був таким ж, як і на допиті. Його поведінку можна виправдати, але підсвідомість та інтуїція всеодно змушували думати, що тут щось не так. 
Кетрін старалася увесь цей час не дивитися на Даніеля. Але душа воліла іншого. Її погляд безконтрольно був увесь час направлений на нього. Але як тільки хлопець на мить випадково поглядав на неї, дівчина одразу ж відвертала голову. Їй було так погано. Так лячно від нерозділеного кохання, яке неймовірно спонтанно взяло все її єство під свій жорстокий контроль. 
Після завершення усіх своїх справ у поліцейському відділку, детективи попрощалися із колегами та попрямували в агентство із черговою перемогою. 
Кетрін та Олівер були вдвох. Другий щось жваво розповідав, приобійнявши дівчину. Вона не розбирала його слів та не вникала у яскраву розповідь, а лише слухала його тихий, приємний голос. Олівер був хорошим другом. Кетрін по-дружньому любила та цінила його. Але вона не могла розповісти йому про свої почуття, щось та й заважало. 
-...Уявляєш?) - закінчив хлопець. 
-Угу, цікаво вийшло... - оговтавшись, відповіла дівчина. 
Олівер уважно глянув на неї, вивчаючи кожну рису обличчя, після чого запитав: 
-У тебе щось сталося? Ти сьогодні без настрою. 
-Ні, все гаразд. Просто чомусь поганий настрій. 
У цей момент у неї завібрував телефон. Кетрін глянула на екран, після чого її накрила хвиля негативу та деякого остраху. Олівер, помітивши це, спитав: 
-Що там? 
-Даніель просить спуститися в залу... 
Хлопець відвів розчарований погляд, співчутливо погладивши її по плечі: 
-Я з ним говорив вчора. Його рішення стосовно твого звільнення має серйозні наміри. Я... Не зміг нічого вдіяти. Пробач, красуне(. 
Дівчина глянула на нього змученими очима, не знаючи, куди подіти себе. Вона відповіла: 
-Не вибачайся. Все нормально, від тебе не залежать рішення інших людей. Гаразд, я... Піду. 
-Йди. Розкажеш мені потім. 
-Добре. 
Він м'яко взяв її руку та залишив ніжний поцілунок на тильній стороні долоні. Дівчина легко всміхнулась, вийшовши за двері. 
Кетрін несміло спустилася до зали. За столом сидів Даніель. Вона підійшла до нього та, увійшовши у його поле зору, чекала, коли той помітить її. Детектив глянув на дівчину, прискіпливо й зверхньо міряючи її поглядом. Він взяв приготовлений заздалегідь папірець та ручку зі столу та підсунув ближче до неї, кажучи: 
-Пиши. 
Кетрін опустила погляд: заява про звільнення. Всередині все стиснулось, у скроні вдарило болем. Її впертість нікуди не ділася, вона не хотіла писати заяву, але аргументів не було. 
-Я не буду писати, - коротко відповіла дівчина. 
-Пиши. Заяву. 
-На яких підставах? 
Всередині все закипіло. Верхня губа Даніеля злісно сіпнулась, очі вперше за увесь час загорілися неймовірною люттю та злістю. На підвищених тонах він промовив: 
-Як ти вже закумарила! Скільки можна?! Ти поводиш себе, як дитина! Грубиш, підсміюєшся! Ні краплі серйозності! І будеш ще детективом зватися?! 
-Буду! 
-Тоді точно не в моєму агентстві, Тейлор. Я не збираюся більше терпіти тебе та твої безглузді витівки. Пиши заяву. 
Вона проковтнула ком в горлі, стримуючи сльози. Раніше дівчина говорила це із ненавистю та домінуючою зверхністю, але тепер ці слова звучали із нотками несамовитого болю та образи:
-Знаєш... А ти не кращий. Хіба серйозна, впевнена у собі людина принижувала б інших своїм зверхнім, прискіпливим ставленням? Через що?! Через те, що я дівчина, я занадто молода, у мене немає досвіду, я емоційна, чи просто намагалася відстояти свої права?! За що ти ще з самого початку зненавидів мене, Бейкер?! Чим я гірша за інших?! 
Він дивився на неї, повну нових, раніше не характерних їй емоцій. Ця несамовита сторона її особистості в глибині його душі сколихнула щось незрозуміле, але хлопець низьким суворим голосом перебив її:
-У тебе п'ять секунд, аби взяти ручку в руки та написати цю нещасну заяву. Один... Два... 
Дівчина, зі слізьми на очах, взяла ручку до рук. Опиратися було марно. Тремтячими пальцями вона заповнила її, поставила підпис... Це відчувалося, як кінець. В грудях щось тиснуло, а душа боліла. Вона несамовито кричала, билася тілом. Одна із сльозинок впала на папір, залишивши там темніший, мокрий слід. Детектив взяв заяву до рук, перечитав її та направився до виходу, зі словами: 
-У тебе є три дні, аби духу твого тут не було. 
Кетрін залишилася одна. Одна зі своїми емоціями та переживаннями, які так спритно маніпулювали усією свідомістю. Дівчина присіла на стілець, взявшись за голову. Вона почала тихо схлипувати, розуміючи, що її робоча кар'єра ризикує піти до дна.