ГЛАВА III „В ПОШУКАХ СВІТЛА”

Наступного ранку було важко піднятися з ліжка. Ні, це звичайно непросто зробити щоранку, але сьогодні було особливо тяжко. Проте цього разу детективам вдалося поснідати вдома, перш ніж відправитись по наступних справах, а саме - дослідити місце злочину. Після обговорення ще деяких питань, всі, як зазвичай, не проронивши й слова, направилися до потрібного перевулку. 
На допомогу їм приїхав один наряд поліції, аби обгородити територію та не впускати сюди людей. День був сонячний: на небі не було жодної хмаринки, але до вечора вірогідно міг пройти й дощ, адже глуха спека, що парила місто, наче в казані, завжди свідчила про скорий прихід зливи. Час сунувся ближче до полудня, сонце все вище здіймалося над небокраєм, все більше обпікаючи своїм злим промінням. Повітря було важким, запиленим, особливо у перевулку. 
Даніель важко зітхнув, відчуваючи легку тошноту від настирливої спеки, промовивши: 
-Завдання стоїть складне. Ділянка, яку потрібно оглянути, доволі немаленька. Задачу ускладнює те, що тут багато сторонніх предметів, які можуть маскувати зачіпки та заважати знайти те, що потрібно, - він одягнув рукавички, продовживши: Олівер, ти біля в'їзду з проспекту, Домінік - твоя по дорозі до спального району. Я візьму на себе центр, там саме, де спинився автомобіль і де проходив хлопець, - детектив перевів погляд на Кетрін, що дивилася на нього зі схрещеними руками на грудях, та зверхньо промовив: оглянь територію біля смітників. 
Перші дві секунди на її обличчі не відображалося жодної емоції, очі лише пронизливо дивилися на хлопця. В момент її погляд загорівся, язик приготувався от-от видати потік обурених, принизливих слів, але раптом її очі прищурились, а кінчик губ припідійнявся у легкій, єхидній усмішці. Олівер, почувши це, приголомшено глянув на Даніеля, низьким, рівним тоном кажучи: 
-Не перегинай. 
-Гаразд, - как ж само пронизливо дивлячись на детектива, раптом промовила дівчина. 
Олівер вражено повернувся до неї, збентежено вивчаючи її міміку. Даніель злегка сконфужено провів по ній суворим поглядом, не можучи збагнути, в чому каверза. Через секунду він оговтався, коротко кинувши: 
-Беріться за роботу. 
Домінік відійшов на свою ділянку, байдуже сприймаючи ці сутички. Олівер теж направився до свого сегменту, все ще збентежено поглядаючи на загадкову поведінку Кетрін та спостерігаючи за Даніелем. Останній, махнувши рукою на чергові коники дівчини, прийнявся ретельно та зосереджено оглядати територію.
Кетрін ж гордо відійшла до ділянки, де стояли смітники. Недалеко звідти стояв один із поліцейських, що перед цим опечатали в'їзд сюди. Дівчина обійшла територію, розглянувши її. Вона роздратовано прикусила губу, подумавши: «Нема тут нічого, як я й думала. Дійсно, яка зачіпка може бути в смітнику, у купі непотрібу та відходів?! Він просто дав мені цю територію, аби принизити ...Але я граю до кінця)». Кетрін підійшла до одного із смітників, спершись руками на край, та демонстративно заглянула туди. Їй було не страшно чіпати брудні контейнери та сміття: руки були у високих рукавичках, і сорочка була без рукавів. Дівчина, роблячи вигляд, ніби вона щось намагається там розглянути, опустила руку вниз та розсунула деяке сміття, голосно пошарудівши ним. Боковим зором вона помітила, як на цей звук обернувся той самий поліцейський, збентежено спостерігаючи за нею. Кетрін  опустила руку глибше, відчувши, як пальці в рукавичці замастилися в залишки якихось гнилих плодів. Правоохоронець, що ще більш вражено дивився на неї, підійшов ближче, злегка розгублено запитавши: 
-Я перепрошую звісно, але чим ви займаєтесь? 
Дівчина, яка тільки цього й чекала, байдуже відповіла: 
-Виконую роботу, яку дав мені містер Бейкер. 
Він пів секунди зніяковіло дивився на неї, все більш вражено запитуючи: 
-...Поколупатися в смітниках? 
-Як бачите. 
-Я можу поцікавитись: для чого? 
Вона так само невимушено потиснула плечима, відповідаючи: 
-Тут зачіпки можуть бути. 
Він затнувся, кілька секунд незрозуміло дивлячись на неї. Наступної миті поліцейський відійшов, впевнено кудись прямуючи. 
Даніель пильно оглядав територію, де зупинявся автомобіль. Він намагався знайти хоч щось, помітити хоч якусь деталь, хоча в глибині душі розумів, що це малоймовірно. Хлопець вже бачив, що цей огляд нічого не дасть, хоча вчора був впевнений, що це буде навпаки. Виходить це глухий кут? Слід втрачений? І як тоді бути далі? Всі ці думки циклічно витали у його свідомості, вводячи її у збентеження та відчуття власної безсилості. 
Та в якийсь момент він помітив боковим зором, як до нього наближається один з поліцейських. «Чого ще цей у мене хоче?» - промайнуло у його голові. Достатньо скоротивши відстань між ними, правоохоронець, міряючи детектива неоднозначним поглядом, запитав: 
-Можна вас на хвилинку? 
-Тільки не більше, - холодно відповів Даніель. 
-Я, звичайно, розумію, що це все ваша справа, але все ж. Ви наказували оглядати смітники? 
-Так, - напів сконфужено відповів детектив. 
-Для чого? Все ж сміття звідти вивезли сьогодні вранці. 
-І що? - не розумів Даніель, адже мав зараз зовсім інше уявлення ситуації. 
Поліцейський глянув на нього, як на дурня. 
-Сміття із смітників вивезли сьогодні вранці. Злочин, що ви розслідуєте, наскільки я знаю, стався позавчора увечері. У смітниках не могло залишитися ніяких зачіпок, для чого ваші працівники їх оглядають? 
Даніель кілька секунд зніяковіло дивився на нього, а потім, незручно, відчуваючи себе повним дурнем, відповів: 
-Так... Територію біля смітників, а не їх самих. 
-Ви ж перед цим говорили, що саме смітники? - підійнявши брову, перепитав поліцейський. 
Олівер, почувши якусь незрозумілу сутичку, озирнувся на них. Домінік, що вже завершив огляд, теж з цікавістю дивився на чоловіків. 
-Я не говорив такого, - відповів Даніель. 
Правоохоронець черговий раз так ж само неоднозначно провів по ньому поглядом, промовивши: 
-Вам, схоже, пора у відпустку. 
З цими словами він відійшов на своє місце. Детектив відчував себе нікчемно. Він глянув перед себе, помітивши Кетрін біля смітників, яка, галантно знявши брудні рукавички, викинула їх в контейнер. Його верхня губа дратівливо сіпнулась, груди заповнились лютою злістю. «Вона мене підставила!» - промайнуло у його голові. Детектив стиснув руку в кулак, намагаючись не вибухнути від несподіваного потоку негативу, що лише розростався в ньому. Він повільно видихнув, вгамовуючи себе. 
Остаточно заспокоївшись, Даніель направився до Олівера, Домініка та Кетрін, що тільки що також підійшла до них, про щось розмовляючи з хлопцями. Помітивши, що детектив йде до них, команда замовкла, чекаючи коли той підійде на достатню відстань. Даніель підійшов до них, намагаючись поглядом стерти дівчину в порошок, в той час як їй було взагалі байдуже. Рівним, холодним голосом детектив запитав: 
-Ви все оглянули? 
-Угу, - мугикнув Домінік. 
Олівер кивнув, а Кетрін замислено дивилася кудись в небо. 
-І? 
-І нічого, - відповів Олівер, - тут нічого немає від слова зовсім. Звичайно, з того моменту, як стався злочин, минуло півтори дні. Наврядчи тут могло щось залишитись. 
«Тим більше в смітниках», - дратівливо подумала дівчина. 
-І що тоді робити далі? - запитав Домінік. 
-Я пропоную трошечки почекати, - мовив Олівер. 
-Почекати? - недовірливим, суворим тоном мовив Даніель. 
-Так. Я впевнений, щось проясниться. 
-Ми не можемо покладатися лише на твою фантастичну впевненість. Там викрали підлітка! І його життя зараз на нашій відповідальності. 
Ця репліка заставила інших насторожитись та задуматись. Олівер зітхнув, спокійно відповідаючи: 
-Я розумію, але ти сам бачиш, що слід втрачений і ми поки що безсилі. Потрібно заспокоїтися та почекати до вечора. Можливо, на розум прийде якась ідея, або щось проясниться. Ні - тоді будемо думати. Вихід завжди знайдеться. 
Даніель кілька секунд мовчав, а потім нервово кинув: 
-Сідайте в машину. 
Детективи приїхали додому. Відчуття того, що розслідування зайшло в глухий кут, неймовірно гризло та дратувало. Після слів Даніеля про те, що життя Пітера залежить від них, ставало не по собі. Детектив згадав ще про якесь не перевірене джерело, тому вони з Олівером залишилися в залі, аби завершити з цим і, можливо, знайти якесь рішення. Домінік ж і Джейн були вдвох, а Кетрін - у своїй кімнаті. 
Пройшло біля двох годин. Годинник показував приблизно третю годину дня. Дівчина дрімала, обіймаючи край подушки. Вона поринула в сон хвилин сорок тому, а можливо годину. 
Та а якийсь момент її розбудив раптовий стук у двері. Кетрін важко задихала, забравши волосся з обличчя. Стук повторився. Вона проковтнула слину, прочистивши горло, та промовила: 
-Зайдіть. 
Двері повільно відчинилися, і до кімнати заглянув Олівер зі словами: 
-Можна я зайду? 
-Угу, проходь, - потягнувшись, відповіла дівчина. 
Він помітив її заспаний вигляд та зніяковіло, винувато запитав: 
-Я тебе розбудив?(
-Все нормально, не переймайся. Мені й так вже було пора прокидатись). 
Він посміхнувся, підійшовши та сівши поруч з нею на ліжко. 
-Ти просто так, чи щось трапилось? - запитала дівчина. 
-Йшов до себе та й думаю зайду. Ми з нашої прогулянки до ладу і не спілкувалися з цим розслідуванням. 
-А які, до речі, новини? - запитала Кетрін. 
-Ніякі, - зітхнув хлопець, - ми нічого не знайшли. 
-А що ж?(
-Замало інформації, слід втрачений, - потиснувши плечима, відповів Олівер, - не вистачає хоча б якоїсь малесенької деталі. Чи якою дорогою поїхав автомобіль після того, як покинув місто, чи його хоча б приблизні номери, чи марку, чи ще щось. Я чесно, не уявляю, що робити далі. 
-Ще вранці ти не мислив так критично, - зауважила дівчина. 
Олівер непевно всміхнувся, відповівши: 
-Я мусів якось заспокоїти його. 
-Чому ж? Хіба він не в змозі контролювати свої емоції і холодно мислити? Це ж непрофесійно для детектива? 
-Давай краще не будемо про нього, - м'яко мовив Олівер та, обережно поклавши свою долоню на її, перевів тему: ти що, погано спала цієї ночі?  
-Ні, з чого ти взяв? 
-Ти просто, схоже, так міцно і солодно дрімала. Тому я й подумав. 
-А ти уважний). Люблю цю рису в людях. 
-Справді? 
-Так. Це чудово, коли близькі прдивляються до тебе та помічають, на перший погляд, незначні дрібнички у  твоїй зовнішності та поведінці. Це означає, що їм не всеодно. Такі стосунки міцні та надійні. Вони побудовані на любові, турботі та взаєморозумінні. 
-У тебе такі милі цінності), - замислено посміхнувшись, промовив хлопець. 
Кетрін засміялась, кажучи: 
-Звичайні цінності середньостатистичної людини. Мені здається, кожен цінує це та хоче уваги дорогих йому людей. 
-Ти просто так це... Чітко та мило описала). 
Дівчина знову дзвінко розсміялася. Олівер зачаровано дивився на неї, слухаючи ніжний, грайливий сміх. 
-Мені це сприймати як комплімент?) - кокетно запитала вона. 
-Напевно), - злегка зніяковівши від її раптового, щирого сміху, відповів Олівер.
Вони ще трохи поспілкувалися, після чого хлопець пішов до себе, адже теж хотів трохи перепочити.
Кетрін ж вирішила переглянути якийсь фільм. Аж зараз, взявши телефон до рук, дівчина збагнула, що він майже повністю розрядився. Вона зітхнула, кинувши погляд на стілець, на якому Кетрін вірогідно мала б залишити вдень рюкзак,  у якому вона носила зарядний пристрій. Але там нічого не було. Дівчина збентежено відвела погляд, збагнувши: «Точно... Я його, напевно, у коридорі на тумбочці залишила, коли ми лише повернулися». Вона нехотя підвелася з ліжка, вийшовши за двері. 
З того часу, як Олівер пішов, Даніель залишився олин у залі. Він перебрав у голові тисячі варіантів, як діяти далі, та жоден не був дійсним. Його боліла голова, морила втома та штурмували нескінченні роздуми. 
Та раптом хлопець почув скрип нижньої сходинки. Зазвичай він не реагував на це, та зараз, чомусь, інтуїція заставила його обернутись. Помітивши Кетрін, що вже вийшла за двері, які вели до коридору, ним заволоділи емоції, які детектив дозволив собі не стримувати. Його верхня губа дратівливо сіпнулась. Він низьким, суорим голосом промовив: 
-Стояти. 
Кроки, що лунали вже за дверима, раптом припинилися. Кетрін байдуже зайшла до зали та стала біля стіни із невимушеним обличчям, розуміючи, чому той зупинив її. Даніель зірвався з місця та підійшов до неї, нависши скелею над гордою дівочою фігурою. Її обличчя накрила тінь від його ситуету, та це не заважало очам так ж само горіти. Несамовито свердлячи її своїм пронизливим поглядом, хлопець рівним тоном промовив: 
-Ти провалилась. 
Вона підійняла брову, мовивши: 
-За що? 
-За сьогоднішній огляд. 
Дівчина коротко засміялась, запитавши: 
-А на мене тепер розповсюджуються і твої "косяки", і всієї команди, і світу?)
-ТИ мене підставила, та зганьбила перед колегами, - впершись рукою в стіну позаду неї, суворо промовив детектив. 
-Ні краплі, - склавши руки на грудях, відповіла дівчина, - я робила те, що ТИ мені "наказав", пане коменданте, - вона виразно блиснула очима, продовживши:  ТИ підставив сам себе, а звинувачуєш в цьому мене. 
Він схопив її ззаду за волосся, але баз фанатизму, так, як робив це вчора після допиту, аби так ж само заставляючи дивитися йому в очі. 
-Не смій мене так називати. 
Вона черговий раз обурено блиснула очима. Дівчина замахнулася та дзвінко вдарила його по щоці, різко вирвавшись. Хлопець застиг у легкій зніяковілості, не можучи першу мить промовити й слова. Дівчина не намагалася завдати йому шкоди і вдарила несильно. Бліда шкіра навіть не почервоніла. Але, не дивлячись на це, цей вчинок розпалив у ньому неосяжне обурення та злість. Вона привстала навшпиньки, прошипівши йому в обличчя: 
-А ти не смій так ставитись до мене, комендант! 
Із цими словами дівчина розвернулась, вийшовши в коридор, куди початково і йшла. Даніель так і залишився стояти на місці. Його дихання було нерівномірним і важким, нижня повіка пульсувала, судини в очах, здавалося, зараз полопають, заливши світлий білок бордовою кров'ю, а верхня губа черговий раз дратівливо сіпнулась. 
Та в якийсь момент пролунав несподіваний телефонний дзвінок. Він різко заполонив злу тишу, що панувала тут секунду тому. Даніель обернувся на стіл, де стояв його телефон. Підійшовши ближче, детектив взяв гаджет та, підійнявши слухавку, приклав його до вуха. 
-Так, - монотонно промовив він. 
-Даніель, привіт, - мовив Алан по інший кінець дроту, - тут є серйозна справа для тебе. Маєш як розмовляти? 
-Говори. 
-Тут тільки що запит надійшов від одного чоловіка. У нього сьогодні донька зникла. Мов, пішла гуляти, чи щось таке, а додому не повернулась. Це схоже на те, що ви зараз розслідуєте. Можливо, воно може бути якось пов'язане. Зможете поїхати до неї? 
-Так. Надішли, будь ласка, адресу. 
-Гаразд. 
Даніель поклав слухавку, роблячи наступний дзвінок. 
Розповівши все іншим та обговоривши деякі деталі, детективи направилися до потерпілої жінки. 
Через ранній підйом та пізню годину, що зараз показував годинник, деяка втома штурмувала тіло. Але в душі жила надія. Надія, що все нарешті вирішиться. 
Поїздка відбувалася в гробовій тиші, як, в принципі, і зазвичай. Спонтанний рух та метушня трохи збили з пантелику свідомість, що взагалі зараз не була налаштована кудичь їхати та щось з'ясовувати. Детективи нечасто їздили на виклики пізнім вечером. Зазвичай це був ранок, або день. Тому вироблений певний біологічний годинник теж був у деякому збентеженні. Але справу не можна було відкладати. 
Приїхавши за вказаною адресою, їх ніхто не зустрів. Будинок виглядав достойно. Було видно, що сім'я жила доволі небідно.
Детективи підійшли до вхідних дверей. Даніель, ставши попереду, звів руку та впевнено подзвонив у дзвінок. Протягом хвилини не відбувалося ніяких рухів, аж раптом по іншу сторону замок почав відмикатись. Двері відчинилися і звідти виглянув інтелігентний чоловік середніх років з бородою та в окулярах, провівши уважним поглядом по чотирьох особах, що стояли навпроти нього. 
-Доброго вечора, - почав Даніель, - детектив Даніель Бейкер. Ви надсилали запит у поліцію. 
-Так. У нас зникла донька... 
-Давайте ви проведете нас до будинку і там все детально розповісте. 
-Так, звичайно. 
-Ваше ім'я? 
-Стефан Холланд. 
Чоловік провів детективів в будинок. Всередині все виглядало так ж само затишно та гарно, як і ззовні. В кухні-студії на дивані сиділа схвильована жінка та серйозна молода дівчина. Помітивши, що до приміщення хтось увійшов, вони одночасно підійняли голови, дивлячись на вхід. Побачивши там людей із правоохоронних органів, жінка обнадійливо поклала руку на груди,  а дівчина, років двадцяти, просто перекидала погляд з одного на іншого, склавши руки на грудях. Стефан пройшов всередину кімнати, запрошуючи детективів за собою. Даніель ринувся вперред, Кетрін також підійшла ближче, але без особливого фанатизму, скоріше, просто для вигляду. Чоловік, глянувши на, схоже, свою доньку та дружину, промовив: 
-Це детективи. Вони знайдуть Лару. 
Жінка перевела погляд з чоловіка на Даніеля, що зі спокійним обличчям дивився на них. Стефан повернувся до нього, кажучи: 
-Сідайте, будь ласка. 
Детектив вдячно кивнув і сів навпроти жінки, роздумуючи, як розпочати допит. Кетрін ж підійшла ще ближче та стала за спиною Даніеля, зловіще дихаючи йому в спину. Олівер та Домінік залишилися на своїх місцях. 
-Назвіть, будь ласка, свої імена. 
-Серена Холладн, - тихим голосом відповіла жінка. 
Даніель перевів погляд на зверхню та недовірливу дівчину, що, прижмуривши око, пильно спостерігала за всім. 
-Айрін Холланд. 
-Скажіть, як звати вашу доньку, коли вона зникла і як це сталось? 
-Лара Холланд, їй тринадцять, - почав Стефан, - сьогодні зранку вона була вдома, а о другій половині дня ми попросили її піти в магазин. Лара трохи пообурювалась, мов, у вас є ще одна дочка, - кивнувши в бік дівчини, продовжував чоловік, - але невдовзі взяла гроші та пішла. А потім... Айрін, розкажи. 
-А потім, - почала дівчина, - я розмовляла з нею по телефону, коли та уже йшла додому. Ми просто перекидалися окремими буденними фразами, вона розповідала, як її хотіли на три фунти обдурити. Але в якийсь момент вона замовкла, я почула незрозуміле шарудіння і нерівномірне дихання в слухавці. Я запитала, мов, що сталося, але мені не відповіли і виклик обірвався, передзвонила ще раз, але слухавки ніхто не підійняв. Я потиснула плечима і продовжила займатися своїми справами,  хто її там знає... 
-Але минула година-дві, - продовжила жінка, захлинаючись слізьми, - а вона досі не прийшла. Ми почали їй телефонувати, але слухавки ніхто не підіймав, хоча виклик йшов. 
Айрін підійшла до мами, починаючи її лагідно заспокоювати. 
-Я пішов до магазину, - промовив Стефан, - пройшовся вулицею, якою вона йшла, але її нігде не було. 
-Тобто це сталося практично зараз? - запитав Даніель. 
-Так. 
-Міс Холланд, скажіть точно, о котрій годині ви говорили із сестрою. 
Айрін дістала телефон, через кілька секунд промовивши: 
-О пів на п'ятну годину вечора. 
-До якого магазину вона йшла? 
-До продуктового, що на початку вулиці. 
-Зрозуміло... До цього не відбувалося чогось дивного або незвичного? 
Члени сім'ї Холланд синхронно похитали головами. 
«Це не зовсім схоже на зникнення Пітера, - думала Кетрін, поки Даніель ставив додаткові питання потерпілим, - його мама говорила, що його телефон був поза зоною досяжності. А за свовами Холландів виклик йшов, просто слухавку ніхто не підіймав. Якщо це дійсно так, то дівчинку можна буде знайти хоч зараз!» Дочекавшись паузи між детективом та потерпілими, Кетрін, зробивши крок вперед, запитала: 
-Зараз її телефон знаходиться в мережі? 
Даніель обурено зиркнув на неї, ледь-ледь помітно сіпнувши верхньою губою. 
-Зараз не знаєм, - злегка розгублено  потиснув плечем Стефан. 
-Спробуйте зателефонувати їй. 
Айрін дістала телефон, починаючи телефонувати молодшій сестрі. Даніель кілька секунд незрозуміло спостерігав за цим всім, аж поки зрозумів, чого добивається Кетрін і що це їм дасть. У ньому почали народжуватись лише дві емоції: відчуття близької перемоги та завершення справи, якщо телефон зниклої дівчинки буде в зоні досяжності; і обурення, невдоволення та деяка заздрість, що до цього додумалась саме Кетрін. 
Айрін набрала потрібний контакт, тримаючи телефон еераном до детективів. Мить - і виклик пішов: увімкнулася переадресація виклику, у слухавці почулися гудки. Значить телефон увімкнений і знаходиться в мережі! І тепер можна відслідкувати його місцезнаходження! Даніель різко звівся з місця, серцозним тоном промовивши: 
-Слідкуйте за телефонами. Можливо, у дівчинки з'явиться можливість зателефонувати. Одразу ж повідомите нам. Розпитаєте її, де вона, в яких умовах.  Запишіть мій номер телефону. 
Детектив продиктував свій контакт, після чого повернувся до Олівера, Домініка та Кетрін, що уже стояли біля виходу, зі словами: 
-Домінік, їдьте з нею, - кивнувши в бік дівчини, почав Даніель, - до поліцейського відділку і гляньте відеоспостереження. Ми з Олівером займемося місцезнаходженням телефону. Будьте на зв'язку. 
Детективив приступили до напруженої роботи. От-от, і вони знайдуть зниклих підлітків. В це було важко повірити, адже ще сьогодні зранку вони практично не мали ніякої інформації, а ближче до вечора та ночі врятують дітей та вичислять злочинців. 
Кетрін та Домінік дійшли, а точніше добігли до кабінету Алана. Чоловік підійшов до дверей, голосно, нахабно постукавши. По іншу сторону почулося характерне: «Увійдіть». Девіс шарпанув ручку дверей, різко відчиняючи їх навстіж. Алан, що сидів за столом, провів по ньому неоднозначним поглядом, іронічно промовивши: 
-Щось ти дуже невпевнено й тихо заходиш. 
-Стараюсь не порушити спокій великого поліцейського, містер Едеван). 
-Агов, ми сюди взагалі-то не на стенд ап прийшли, - невдоволено мовила Кетрін. 
-Що сталося? - серйозніше запитав Алан. 
-Ми були в тої сім'ї, ну де дівчинка зникла, - мовила Кетрін, - її телефон зараз знаходиться в зоні доступу, Даніель та Олівер займаються його вичисленням. А нам потрібне відеоспостереження. 
-Ходімо, - одразу підвівшись, мовив поліцейський. 
Вони пройшли до потрібного кабінету. Кетрін ринулась вперед, відчуваючи солодке домінування, якому постійно заважав Даніель. Домінік і не заперечував її першості, він був тільки "за", аби лише йому роботи менше було. 
Дівчина нахилилася біля монітора, швидко клацаючи мишкою. 
-Яка це вулиця? - монотонно запитала вона. 
-Якщо не помиляюся... - протягнув Домінік, - Шекспірівська, напевно. 
-Так... Угу, є. 
Кетрін увімкнула відеозапис, трохи відсторонившись від екрану. На відео йшла дівчинка з пакетом, розмовляючи по телефону. Вона зайшла за ріг будинку. Кетрін увімкнула інший відеофрагмент. Там було видно, як Лара йде уже перевулком, де стояв той самий чорний автомобіль із тонованими вікнами. Відчулося, як Домінік нахмурив брови, а Кетрін недобре прижмурила очі. Із машини так само вибігли двоє невідомих, не розпізнаваних чоловіків, впіймавши дівчинку та заштовхавши до авто. Кетрін поклала відеозапис на паузу, кажучи: 
-Це точно вони. Зателефонуй Бейкеру. А я гляну, куди вони могли поїхати. 
Домінік, не сперечаючись, дістав телефон. Слухавку майже одразу підійняли. 
-Алло? - мовив Домінік. 
-Так, - відповів Даніель. 
-Дівчинку викрала та ж машина. 
-І, схоже, - перебила Кетрін, - поїхала за місто тою ж самою польовою дорогою, адже зникла з відеоспостереження. 
-І поїхала тою ж дорогою за місто, - додав Домінік. 
-Ясно. Ми вичислили її точне місцезнаходження. Самі не впораємось, тому беремо із собою наряд поліції і вирушаємо. Зустрінемося у відділку, ми скоро будемо. 
-Зрозумів. Чекаємо. 
Наступні дії були дуже швидкими. Даніель та Олівер приїхали до поліцейського відділку. Вони відносно довго обговорювали організаційні моменти із колегами, доводили до кінця всі дрібниці. Уже була доволі пізня година: навіть сонце зайшло за небокрай.  Виснаженість сковувала тіло, туманила свідомість, але це було останнє, що хвилювало розум. Домовившись про все,  правоохоронці зібралися вирушати на порятунок дітей. 
Даніель підійбрав момент, коли вони з Кетрін залишаться на одинці. Він різко підійшов до неї, нависши над нею грізною скалою, суворо промовивши: 
-Ти їдеш в агентство і не висуваєшся звідти. Ясно? 
Вона підійняла брови, змірявши його обуреним поглядом. 
-З якої радості? 
-Твоя зайва дитача імпульсивність все загубить. Я не хочу ставити життя дітей під ризик. 
Дівчина набрала повітря, аби бурно заперечити, але детектив перебив її: 
-Хоч одне заперечення - звільню. 
-За... 
-За невиконання обов'язків, - відповів Даніель, відступивши та залишивши її одну. 
Як би не було образливо та обурливо після того, як тебе усунули від роботи, Кетрін, змирившись зі своєю долею, направилась у агентство. Вона відчувала себе дурною, ображеною та недооціненою. 
Дівчина переступила поріг, замкнувши двері на ключ. Вона пройшла коридором та зайшла до зали, помітивши там Джейн. Жінка сиділа за комп'ютером, сонно перебираючи пальцями по клавіатурі.
Кетрін тихо підійшла до неї, обережно торкнувшись її плеча. Джейн обернулася, в'яло, збентежено посміхнувшись: 
-Привіт. А ти чому тут? 
-Мене відправили через мою "дитячу імпульсивність". Привіт, - невдоволено склавши руки на грудях, відповіла дівчина. 
Джейн всміхнулась, кажучи: 
-Не звертай уваги. Тобі ж краще. Ляжеш зараз відпочинеш, а не ось це от все. 
-Та я не впевнена, чи зможу відпочити. Якось неспокійно мені. Переживаю. 
-Чому? - сконфужено запитала жінка. 
Дівчина потиснула плечем. 
-Та не переймайся ти, все буде добре, і з дітьми, і з хлопцями, - зрозумівши, відповіла Джейн. 
-Сподіваюся. Гаразд, я, напевно, піду. Втомилася дуже. 
-Іди, іди. Я теж вже буду завершувати. 
-А чим ти, до речі, займаєшся? 
-Документацією, - на видиху відповіла жінка, - чим я ще можу займатися? 
-Зрозуміло. Добре, добраніч. 
-Навзаєм.