ГЛАВА I „НОВЕНЬКА”

*Декілька років після цього*

Цей день нічим не відрізнявся від попередніх. Він був таким ж сірим та буденним, нічим не виділяючись серед інших. У детективному агентстві було спокійно, серйозних, складних розслідувань уже давненько не поступало. Джейн спустилася до робочої зали. Її довге, руде, злегка кучеряве волосся спалало на спину, темні, як ніч, карі очі, на світлому, вкритому ластовинням обличчям, виглядали, наче дві намистини. Вона пройшла до свого столу, сівши за комп'ютер. За вікном була чергова літня злива, звичайне явище для Лондону. Масивні краплі води тарабанили по склу та підвіконнику, створюючи приємний для вух, атмосферний звук. У приміщенні було напів темно: денного світла не вистачало, адже небо було в хмарах. 
Жінка не планувала напружено та зосереджено працювати сьогодні, ні. Вона лише хотіла перевірити електронну скриньку та надіслати кілька документів, що полінувалася зробити вчора. Джейн зайшла на свою пошту, побачивши там лише один-єдиний новий лист. Вона зацікавлено відкрила його, пробігаючись очима по рядках. Уже наступної хвилини жінка неоднозначно хитнула головою, незрозуміло нахмуривши брови. 
У цей момент за її спиною почулося пронизливе рипіння нижньої сходинки, які вели сюди із другого поверху, від якого запроста міг розпочатися нервовий тик. Вона обернулася та побачила `Олівера, що повільною ходьбою пройшов до свого робочого місця. 
-Доброго ранку, Джейн, - сонно промовив він. 
-Доброго, Олівер), - відповіла Джейн, посміхнувшись.
Хлопець, сів за комп'ютер та, навіть не увімкнувши його, почав листати соціальні мережі. Схоже, він прийшов сюди "для галочки". Олівер був неймовірно високий, найвищий з усієї команди, проте його високий зріст та міцна статура не заважала йому мати в душі дитячу щирість, доброту, відданість та простоту. Злегка завите від природи каштанове волосся гарно виглядало із сірими, сяючими, чистосердечними очима та білозубою широкою посмішкою, які кожного могли огорнути підтримкою, навіть у саму скрутну хвилину. 
Джейн, дочитавши листа, неоднозначно вперлася у спинку крісла, склавши руки на грудях та ще кілька секунд дивлячись в екран. Олівер, помітивши це, відірвався від телефону і запитав: 
-Щось сталося? 
-А? Та ні, - відповіла Джейн, досі будучи трохи сконфуженою. 
-Справді? Виглядаєш збентежено. 
-До нас хочуть нового працівника перевести. 
Хлопець кілька секунд мовчав, зосереджено дивлячись на подругу. 
-Хто хоче? - невдовзі запитав Олівер. 
-Міське відділення поліції. 
-Кого ж вони звідти хочуть збути?.. - починаючи згадувати усіх знайомих колег, замислено протягнув хлопець. 
-К`етрін Т`ейлор якась, - відповіла жінка, - взагалі такої не знаю. 
-А, я чув про неї, - відповів Олівер, - вона там працює буквально... Рік-два. Ти Дані`елю говорила? 
-Ще ні. Лист тільки сьогодні зранку надійшов. Та я не думаю, що він буде у захваті. 
-Хочеш, я йому скажу. 
-М, що ти, я тебе благаю, - махнула рукою жінка. 
-Як хочеш. 
-Ти його, до речі, ще не бачив? 
-Ні. Він, напевно, знову читав усю ніч. Ніби вдень цього робити не можна, - закотивши очі, відповів Олівер. 
-Я, чомусь, і не здивована. Ах, гаразд. Якщо читав усю ніч, значить ще скоро не прокинеться. Піду кави зроблю, чи що. Тобі принести? 
-Було б непогано). 
-Гаразд. Я швидко). 
Вона підвелася зі свого місця та підійнялася вгору по сходах, залишивши Олівера одного. 
Раптом почувся пронизливий скрип нижньої сходинки, яка давно була зламана. Хлопець обернувся та побачив Даніеля, який спустився із другого поверху та, не привітавшись, сів за своє робоче місце. Якби Даніель працював вчителем в школі, учні би боялись одної його присутності в кабінеті. Його обличчя, як і вся шкіра, завжди було надзвичайно блідим, майже що білим. Воно виглядало як позолочене срібло, з якого злізла позолота. Ніс був гострий, із невеликою горбинкою. Густі чорні брови прикрашали його льодяні, безрадісні, світло-блакитні очі, що дивились на все холодним, байдужим та серйозним поглядом. Губи майже ніколи не ставали у посмішку. Чорне, наче кам'яне вугілля, волосся контрастно виділялось на фоні блідої шкіри. А доповнював його зовнішність чітко виражений шрам над правим оком, який "прорізав" його лице від середини чола аж до середини щоки. Одягався він зазвичай у чорний одяг. В основному це була чорна сорочка, джинси та червоний галстук. А на лівій руці він носив брендовий годинник.
Олівер та Даніель були давніми друзями. Ще з університету. Вони поладнали наприкінці першого курсу, що було дуже непросто, через складний характер другого, і з тих пір практично не розлучалися. Після університету разом два роки працювали у поліції, а потім, коли Даніелю вдалося заснувати детективне агентство, продовжили свою кар'єру тут. Олівер та `Алан, теж їхній одногрупник, були єдиними близькими людьми Даніеля, вони практично стали йому братами по духу. Сім'ї детектив не мав, до вісімнадцяти років він жив з батьком, хоча зараз не хотів його навіть згадувати, а потім втік з дому. 
-Доброго ранку. Як спалось? - вирішивши взяти ініціативу на себе, привітався Олівер.
-Мг, доброго. Нормально, - не повертаючись, відповів Даніель.
-Ти... знову всю ніч читав?
-Так.
-Даніель, вночі відпочивати треба, - сказав Олівер.
Почувши цю набридливу фразу, його верхня губа роздатовано сіпнулась. 
-Друже, мені двадцять сім. Я в цьому віці сам можу вирішувати, коли мені лягати спати. 
Олівер промовчав, важко зітхнувши. У цей момент до зали, несучи дві чашки в руках, спустилася Джейн. Вона, помітивши Даніеля, неоднозначно видихнула. Жінка підійшла до друга, поклавши одне з горняток йому на стіл. Той вдячно кивнув у відповідь. Даніель і вусом не повів. Після цього жінка повернулася до детектива, промовивши: 
-Добрий ранок. Тут розмова до тебе є. 
На цьому моменті Олівер взяв чашку та телефон та, підвівшись, вийшов у коридор, що вів до виходу на задній двір. Почекавши, коли хлопець вийде, Даніель, намагаючись вникнути в недозаповнений документ, що він залишив вчора на своєму столі, байдуже запитав: 
-Що? 
-Сьогодні зранку надійшов лист з міського відділення поліції. 
Детектив підійняв похмурий погляд на неї, чекаючи продовження. 
-Вони переводять до нас нового працівника, - закінчила Джейн. 
Даніель кілька секунд мовчав, так само стераючи її зглядом. 
-Кого? - коротко запитав хлопець. 
-Я не знаю, чи ти чув про неї. Кетрін Тейлор. 
Він витримав паузу, із незрозумілими нотками дивлячись на жінку. Від цього Джейн стало некомфортно. 
-Дівчина? - підійнявши брову, перепитав детектив. 
-Так. 
-Ні. Дівчат тут не буде. 
Вона зітхнула, розуміючи, що почує подібну відповідь. 
-Я, звичайно, дуже ціную твою думку, але ти не можеш не прийняти її. Це розпорядження з міського відділку, а ми, безпосередньо, підпорядковуємося їм. 
Даніель повільно видихнув, стиснувши щелепи та байдуже кинув:
-Підготуй документи. 
Із цими словами він підвівся та вийшов із зали. 
Минуло кілька днів. Даніель через силу підписав усі необхідні документи. Сьогодні уже мала прийти новенька працівниця. 
Детектив докорінно був проти жінок у детективній сфері. Чому? Сам не міг пояснити. Присутність Джейн у команді викликала ще не таке велике незадоволення, адже та обіймала лише обов'язки секретаря. А ось нова працівниця, вірогідно, претендувала стати повноцінним членом команди та брати участь у всіх розслідуваннях. 
Олівер знову майже увесь час сидів сам. Як тут почувся скрип нижньої сходинки. То був Домінік, чоловік Джейн. Вони зовсім недавно одружилися, і по їхніх стосунках можна було б написати книгу, такі емоційні вони були. 
Домінік був неймовірно вродливий: глибокі, смарагдово-зелені очі дивилися на цей світ дещо насмішкувато та єхидно, подекуди навіть гордо і самозакохано, риси обличчя були чіткі, чоловічі. Волосся мало світле, блондинисте забарвлення. Але у його зовнішності був один-єдиний недолік: чоловік був надзвичайно низького зросту, десь метр та ледве шістдесят сантиметрів. Коли він стояв поруч із Олівером, що був майже два метри зростом, це виглядало просто смішно. 
-Доброго ранку, Олівер, - привітався Домінік.
-Угу, - кивнув хлопець у відповідь.
Чоловік сів за своє робоче місце та ввімкнув комп'ютер. Поки прилад вмикався, Домінік не міг всістися, щось було не так. Стіл був якось занадто високо. Він зліз із комп'ютерного крісла, присів біля нього навпочіпки і почав дивитись на регулювання висоти. Домінік зрозумів, що крісло було занадто низько для нього опущено. Невдоволено підіймаючи сидіння, він мовив:
-Олівер, щоб тобі добро було, це твоїх рук діло?
Хлопець обернувся та глянув на друга.
-Моїх), - посміхнувшись, відповів він.
-Ну і чого доброго ти цим добився?
-Мені вчора треба було дещо на твому комп'ютері глянути. Для мене було зависоко на твоєму кріслі і я його опустив.
-А своє підставити було не варіант?
-Ні), - посміхнувся Олівер, - я твої гени не виправлю, друже, змирись). 
У цей момент двері, які вели із коридору до зали відчинились, до приміщення увійшла Джейн, а за нею красива незнайомка. Вона була середнього зросту, мала гарне світле волосся, трохи довше, ніж до плечей. Вона мала загорілий тон шкіри та великі сині очі. Ні, то не були такі пусті холодні очі, як у Даніеля. То були ясні, сяючі очі, які дивилися на хлопців теплим, дружелюбним, ніжним поглядом. Риси її обличчя були м'які, жіночі та акуратні. Із її вух звисали золоті сережки. Вона мала струнку фігуру та гарну поставу, що додавало їй ще більше жіночості та краси.
Домінік, хотів було, піднятись, але, забувши, що знаходився під столом, вдарився головою об кришку столу. Кетрін, прикривши рот рукою, посміхнулася. Олівер тихо зареготав,  Джейн закотила очі. Домінік теж почав тихо сміятися, розуміючи, що у цій ситуації сміх домінує над злістю. 
-Хлопці, знайомтесь, це К`етрін Т`ейлор, наш новий член команди, - представила незнайомку Джейн.
-Приємно познайомитись, Кетрін, - потиснувши їй руку, промовив Олівер, - Олівер Бр`аун.
-Домінік Д`евіс, - також тиснучи руку Кетрін, мовив Домінік. 
-Дуже приємно, хлопці). Сподіваюся, ми здружимося). 
-А чому ні?) - мовив Олівер. 
Вони почали спілкуватись між собою. В залі запанувала мирна, тепла та дружелюбна обстановка. Кетрін виявилась досить комунікабельною, харизматичною та відкритою. Вона легко йшла на розмову, іноді вставляючи дотепні жарти, прикрашаючи цим свою мову.
Як тут до приміщення увійшов Даніель. Всі одразу замовчали. Кетрін трохи здивувалась, але вигляду не подала. Хлопець підійшов до незнайомки, простягнув руку та холодно, поглядаючи їй прямо в очі, мовив:
-Даніель Бейкер. Будемо знайомі.
-Кетрін Тейлор, - посміхнулась дівчина.
Даніель перший відпустив руку, кажучи: 
-Зайдете до мене увечері.
Із цими словами він пройшов до свого комп'ютера, починаючи розглядати якісь документи. Олівер та Домінік, не довго думаючи, теж почали працювати. Джейн тихо сказала Кетрін: «Пішли, я тобі твою спальню покажу».
Дівчата піднялись по сходах на другий поверх будівлі, де були розташовані спальні всіх членів команди. Джейн та Кетрін пройшли в самий кінець коридору. Жінка люб'язно відчинила двері у кімнату перед новою знайомою. Дівчата увійшли у спальню. Хоч приміщення було і невелике, але там було доволі затишно. Під стіною стояло двоспальне ліжко, по праву сторону від якого була шафа для одягу, а по ліву стояв невеликий столик. В цетрі кімнати, на підлозі був круглий бежевий коврик. Кетрін зацікавлено пройшла всередину спальні. Вона залишила валізку з речами біля шафи, а сама сіла на ліжко. Джейн, зачинивши двері, сіла біля неї. 
-Ну як тобі? - запитала жінка.
-Мило).
За ними зав'язалася розмова, як тут Кетрін згадала про неприємного Даніеля. Їй було цікаво хто він і чому такий неприємний.
-О, доречі, Джейн, а... Даніель? Так, Даніель. Він сьогодні не в настрої, чи що? 
-Та ні, він завжди такий. До речі, він і керівник агентства. Тому раджу не потрапити у його "чорний список". 
-І що він мені зробить, якщо я туди потраплю? - спокійно запитала дівчина. 
-Ну... Як мінімум тобі буде непросто тут працювати. Він тебе просто зацькує. 
«Ага. Я на це так і повелася», - подумала Кетрін. 
-Добре... Я піду, - мовила Джейн, - у мене робота ще є. Завтра зранку спустишся до зали, я тобі все розкажу та покажу. 
-Гаразд. Дякую за теплий та гостинний прийом). 
-Не турбуйся). Тобі тут всі... Кхм. Майже всі раді). 
Із цими словами Джейн вийшла у коридор, залишивши дівчину одну. 
Кетрін провела увесь залишок дня практично одна. Вона нікого не знала, тому почувалася дещо некомфортно. Дівчина потратила цей день на те, щоб розібрати речі. До цього вона жила у невеликій квартирці на околиці Лондону, але тепер, переїхавши жити сюди, вона виставила її на продаж, сподіваючись отримати певну суму грошей на майбутнє. 
Увечері вона, як її і попросили, спустилася до зали, особливо не переймаючись та не зациклюючись на цьому. 
Даніель сидів за столом, закинувши ногу на ногу, та якраз у цей момент переглядав папку з документами нової працівниці. Почувши скрип нижньої сходинки, він підійняв холодний погляд, міряючи дівчину з ніг до голови. Кетрін привітно посміхнулась і, заклавши пасмо волосся за вухо, промовила: 
-Доброго вечора, містер... Бейкер, правильно?) Ви просили зайти. 
Даніель не змінив свого положення, чи міміки, за винятком правої брови, що злегка припідійнялась. У агентстві до нього ніхто не звертався на "ви". Взагалі. Він би сказав про це дівчині, якби не відчував деякої звехньості та неприязні до неї. 
-Просив, бо мушу це зробити, - пробурмотів хлопець, а потім запитав: чому ти пішла з поліції? 
Кетрін трохи збентежило те, що детектив тепер звертається до неї на "ти", хоча зранку його ввічливість була на місці. 
-Так розпорядилося керівництво, - невимушено відповіла дівчина. 
-Переклали мороку мені на плечі... - знову пробурмотів він. 
-Перепрошую? - збентежено перепитала дівчина, відчуваючи, як всередині нею перевернуло, - в якому сенсі "мороку"?! 
-Як довго ти працювала у поліції? - проігнорувавши її коментар, запитав Даніель, все ще дивлячись у її трудову книжку. 
-Два роки, - крізь зуби відповіла Кетрін, обурливо склавши руки на грудях. 
Тепер вона була іншої думки про свого нового начальника. Хоч якась повага, яку дівчина раніше відчувала до нього, розлетілась, наче пух на вітрі. 
-Освіта? 
-Лондонський університет, юридичний факультет. 
-Фізична підготовка? 
-На вищому рівні. 
-Ясно. Будеш займатися документацією. Джейн тобі покаже. Йди. 
Він повернувся назад до свого столу, складаючи документи в папку. Кетрін сконфужено хитнула головою, зробивши зніяковілий короткий видих, та запитала: 
-І все? 
-Все. На цьому жіноча справа у детективній сфері закінчується. 
Це було останньою краплею. Дівчина обурено блиснула очима, розгнівано нахмуривши брови. Вона підійшла ближче до Даніеля, аби увійти в його поле зору, невдоволено кажучи: 
-Я підписувалась не на таку посаду. Мене мали прийняти, як повноцінного детектива. 
-Хто тобі таке сказав? - роздратовано видихнувши, запитав детектив, суворо глянувши на неї. 
Вогонь у її очах набрав ще більше люті. Кетрін оволоділо гидке, дратуюче відчуття несправедливості до себе. Вона сперлась рукою на стіл перед Даніелем, самовпевнено заглядаючи йому в очі: 
-Керівництво і той папір, що я підписувала сьогодні зранку. 
-Але тут ще є я, що, безпосередньо, керує внутрішніми справами агентства, - відвернувшись від неї, відповів хлопець. 
-Паршивий з тебе керівник, - гордо кинула Кетрін. 
Він застиг, кілька секунд взагалі не рухаючись. В якийсь момент його верхня губа дратівливо сіпнулась, нерв на повіці почав пульсувати. Такого відношення до себе Даніель не міг терпіти, адже з ним так ще ніхто не спілкувався. Його, що звик відчувати до себе лише повагу та деяку боязкість, це неймовірно розлютило. Він обернувся до дівчини, розгнівано прошипівши: 
-Як ти зі мною розмовляєш?! 
-Так само, як ти ставишся до мене, пане детективе, - хитнувши головою, аби забрати волосся з обличчя, відповіла Кетрін та, нахилившись ще ближче до нього, і переконливо, виділяючи кожне слово, промовила: якщо ти не даси мені обіцяну посаду, що прописана у документах, я подам на тебе в суд. 
Даніель іронічно всміхнувся, спокійно запитавши: 
-На яких підставах? 
-За порушення угоди про працю, - починаючи загинати пальці у нього перед очима, почала дівчина, - дискримінацію на робочому місці та несправедливі умови праці, - вона також єхидно всміхнулася, продовживши: гарна ж слава про тебе пройде). 
Усмішка в мить щезла з його обличчя, змінившись на деяке збентеження,  безвихідь та обурення. Він хотів було щось відповісти, але слова Кетрін звучали доволі переконливо. Навіть дратівливо переконливо. 
-Чого ти намагаєшся добитись? - суворо запитав детектив. 
-Щоб ти дав мені посаду слідчого детектива, що прописана в документах. 
Він вперше за цю розмову підвівся, зверхньо дивлячись на неї згори вниз. Детектив різким рухом засунув стілець за стіл, прошипівши: 
-До першого косяка. 
З цими словами він підійнявся нагору, залишивши дівчину один на один із солодким відчуттям перемоги. 
Наступним ранком Кетрін було важко прокинутись. Можливо, через те що вона пізно лягла, адже довго не могла заснути на новому місці. Та, не дивлячись на всі виправдовування в свій бік, що одне за одним приходили на розум, довелось коритися настирливим періодичним сигналам будильника, що дівчина його відкладала уже разів два. Вона звелася на лікті та, повільно вдихнувши повні груди повітря і різко видихнувши, сонно закинула біляве волосся назад. Потягнулася до телефону, передивившись усі нові сповіщення, після чого в'яло сіла, одягнувши хатні капці, та, накинувши халат, попрямувала до ванної кімнати. 
Привівши себе в порядок, Кетрін, як її і просила вчора Джейн, спустилася до зали. Настрій був більш-менш хорошим. Був рівно до того моменту, як у залі, замість жінки, дівчина побачила Даніеля. Вона повільно видихнула, прицмакнувши язиком. Хлопець, схоже, відчув чиюсь присутність у залі, але, навіть не знаючи, хто це, як зазвичай і вусом не повів. Дівчина вирішила зачекати Джейн тут. Вона підійшла до невеликого диванчика, що стояв під стіною, поруч із робочим столом детектива. Кетрін одразу відчула, як той невдоволено засопів, та їй було байдуже на нього та його присутність тут взагалі.
Але не Даніелю. Він був неймовірно обурений вчорашньою розмовою та поведінкою нової працівниці. Було б це йому під силу - звільнив би, не задумуючись. Але безпідставно це було б зробити так само неможливо, як перечити керівництву та ще з самого початку не взяти її сюди. 
Пройшло уже біля двадцяти хвилин. Джейн досі не було. Кетрін це почало трохи бентежити, але жінка її ні про що не попереджала. Вона не відповідала на повідомлення та дзвінки, що було дивно, адже вчора здавалась максимально відповідальною. «І що мені робити? - думала Кетрін, - просто сидіти та чекати на неї? А якщо вона не прийде? Я би пішла та зайнялася своїми справами, а не сиділа тут».
Дівчина повернула голову в бік Даніеля, дивлячись, чим він займається. Той ніяк не відреагував на це, хоча боковим зором мав би помітити. Вона протягом кількох секунд просто дивилася на нього, а потім байдуже запитала: 
-Ти не знаєш, де Джейн? 
-Ні, - коротко відповів Даніель. 
«Угу. Як же ж. Вірю», - невдоволено подумала Кетрін. 
-Вона хіба не говорила тобі, як "керівнику", - злегка перекрививши останнє слово, мовила дівчина, - чи у неї з'явилися якісь справи, чи вона себе погано почуває, чи ще якусь причину своєї відсутності? 
-Ти не бачиш, що я зайнятий? - роздратовано кліпнувши, різко промовив детектив, - чи у тебе є якийсь пунктик, аби лишній раз закумарити мене? 
Вона обурено прижмурила очі, відірвавши спину від спинки дивану.  «Ненормальний!» - невдоволено скривившись, подумала Кетрін, на підвищених тонах викладаючи усі свої наступні думки вголос: 
-А мені здається, що це твій "пунктик". Ти стабільно обираєш собі особу для цькування, аби самоствердитися, чи що?! Я спокійно поставила тобі запитання, а ти роздув із цього не знати що! 
Його долоня, що стояла на столі, напружено стиснулась, безжалісно зім'явши папір, що попав під руку. Здавалося, той нещасний папірчик під його пальцями зараз ще й вогнем займеться. Але, не дивлячись на злість, що бушувала в ньому, хлопець спокійно промовив: 
-З мамою і татом так будеш розмовляти.  Ти забула, що знаходишся на випробувальному терміні? Чи хочеш перейняти частину обов'язків секретаря? 
Вона нахилилась ближче, невдоволено блиснувши очима. Відстань між їхніми обличчями скоротилася до десяти сантиметрів. Здавалося, що сітківки їхніх очей зараз вигорять під впертими, напористими поглядами одне одного. 
-Не перейму, бо не маєш права перекласти їх на мене! - нахабно відповіла дівчина. 
-Краще слідкуй за своїми обов'язками, а не за моїми правами, - відповів детектив, повернувшись до своєї роботи. 
-Та ну тебе! Дурень! - кинула дівчина, встаючи та впевнено йдучи до виходу. 
Ця фраза долина олії в вогонь. Гнів, що щосекунди розростався у його душі, вже не вміщався там, загрожуючи вибухнути в будь-який момент. Не встигла Кетрін й кроку ступити, як хлопець різко схопив її за край сорочки. Одежина виправилась із спідниці, нижній гудзик розщіпнувся. Дівчина сконфужено округлила очі, обурено дивлячись на спокійного детектива. 
-Т-ти?.. Ти що коїш?! - невдоволено скрикнула Кетрін, - відпусти! 
-Ти із начальником поліції теж так спілкувалась? 
Дівчина коротко засміялась, іронічно запитавши: 
-А ти себе до начальника поліції рівняєш?
Вона почала ще сильніше шарпати кінчик сорочки.
-Краще не сіпайся, якщо не хочеш порвати свій одяг, - абсолютно спокійно мовив Даніель, все ще сильно стискаючи в своїй долоні сорочку Кетрін.
-А ти відпусти! Що тобі взагалі від мене потрібно?!
-Нічого, просто хотів показати, що за період всієї цієї дискусії, я майже не виразив ні однієї емоції, а ти - цілу палітру негативу. Якщо ти працюєш в детективні сфері, маєш знати, що виражати свої емоції в дискусії із противником крайньо небезпечно, адже ти показуєш що ти слабка морально; а значить детектив з тебе, Кетрін, нікудишний, але я впринципі і не здивований, всі жінки такі, - відпустивши сорочку Кетрін, мовив Даніель.
Дівчина відчула неприємний смак поразки та, виходячи із зали, ще раз демонстраивно повторила: 
-Дурень!
Вона піднялась уверх по сходах та пішла довгим коридором у свою кімнату. Кетрін ображено дивилась у підлогу, взагалі не бачучи, що відбувалось навколо. Всередині в ній все кипіло. Вона щиро не розуміла, чому новий начальник так швидко почав точити на неї зуба та явно недолюблювати і недооцінювати. Ці думки настільки затуманили її свідомість, що дівчина нічого не помічала кругом себе. 
Як тут хтось, хто йшов навпроти, виставив руку перед нею, легко перехопивши за талію. Кетрін збентежено підійняла очі, побачивши перед собою усміхненого Олівера. 
-Куди ти так спішиш?) - запитав Олівер, який все ще тримав дівчину за талію.
-До себе - коротко, все ще будучи під неприємними враженнями, відповіла дівчина. 
-А чому така похмура? Пересварились з кимось?)
-Який ти здогадливий... - пробурмотіла вона. 
-З Даніелем?
-Угу. 
-Не звертай уваги. Він просто конфліктний і сприймає все всерйоз. 
Дівчина глянула йому в очі. Такі щирі, лагідні, спокійні... Цей погляд в момент заспокоїв та втихомирив буревій негативу, що ще кілька секунд тому маніпулював нею. 
-Добре... О, а ти, до речі, не знаєш, де Джейн? - запитала Кетрін.
-У них з Домініком невідкладні справи з'явились, і вранці вони поїхали.
-Зрозуміло...
-А навіщо тобі Джейн?
-Вона мені мала все розповісти та показати.
-Значить сьогодні доля дала тобі бонусний вихідний). Не хочеш в честь цього прогулятись зі мною? Тут недалеко є класне кафе). 
-Ну-у-у... Я не проти, але не міг би ти для початку відпустити мене?)
Олівер схаменувся, трохи почервонівши. Він навіть і не помітив що до цих пір тримав Кетрін за талію. Хлопець відпустив її, промовивши: 
-Я тоді на секунду до себе зайду. Дай мені кілька хвилин. 
-Мені теж потрібно в кімнату. Зустрінемось тут?) 
-Як скажеш, красуне). 
Їм було достатньо десяти хвилин, аби зібратися. Через деякий час Кетрін та Олівер зустрілися в коридорі, де до цього розмовляли. Дівчина була одягнена у білу літню сукню з відкритими поечима, із затягненим на талії легеньким, чорним корсетом. На її стрункій, виточненій фігурі це виглядало настільки прекрасно, що Олівер, побачивши її, протягом кількох секунд просто зачаровано дивився на неї. Хлопець бережно взяв її за руку, все ще лагідно проводячи поглядом по тендітному силуету. Кетрін ще вчора запала йому в душу, адже була не такою, як інші дівчата, яких він зустрічав раніше. Вона була дотепна, освідчена, могла спілкуватися на будь-яку тему, вся світилася харизмою. 
Вони, жваво про щось розмовляючи,  спустились по сходах до зали. Під їхніми ногами, ніби не настроєна скрипка, рипнула нижня сходинка. На цей звук Даніель, який все ще був в залі, обернувся та побачив Кетрін разом з Олівером, які навіть не помітили присутності хлопця. Або робили вигляд, що не помітили... Коли вони покинули залу та вийшли в коридор, який вів на вулицю, Даніель незадоволено сказав сам до себе: «Значить так... Гаразд, я не злопам'ятний. Але пам'ять у мене хороша». Він обернувся назад до столу та, спершись на лікоть, задумливо дивися у вікно. 
Кетрін та Олівер йшли вулицею, так само жваво розмовляючи між собою. Погода на вулиці була кращою, ніж попередні дні. Небо було ясним, що не щодня спостерігали жителі Лондону; сонце лагідно гріло, ласкаючи шкіру своїм теплим промінням. Більшість розмову вів хлопець, що, до речі, було зовсім не характерно для нього, адже він був більше слухачем. Браун розповідав дівчині про агентство, про те, які розслідування у них були до цього, хто чим займається і так далі. Та у якийсь момент, завершивши свою чергову розповідь, він промовив: 
-Розкажи щось про себе). Бо все я, і я говорю). 
Кетрін всміхнулась, гордо промовивши: 
-Я чистокровна італійка). 
Олівер різко повернув голову в її бік та, не очікуючи почути щось подібне, вражено округлив очі. Кілька секунд хлопець мовчав, аж поки дівчина, засміявшись, не перепитала: 
-Що?) 
-Ні, я просто... Не очікував таке почути). Так би й не задумався навіть, що ти емігрантка. Англійська в тебе ідеальна. 
-Дякую). У мене вся сім'я досконало володіє англійською. Мама, тато і навіть молодша сестра. 
-У тебе є молодша сестра?) 
-Угу. Лія. Їй дванадцять. Батьки вважають, що кожна людина, що поважає себе, має володіти англійською. Тому і мене, і сестру привчали ще з пелюшок. І, відверто кажучи, я неймовірно вдячна їм за це, адже не уявляю, як би навчалася тут перші роки, не знаючи англійської. 
-І як ти опинилася в Лондоні? Чому не залишилась в Італії? 
-Та... - вона збентежено засміялась, - начиталась детективних книжок, надихнулася цим і вирішила, що хочу теж бути детективом. Батьки були звичайно проти. Моя мама викладає історію в одному з університетів Катанії, місто, де я жила; а тато - композитор, має свій симфонічний оркестр та пише ноти для нього. 
-Ого... - вражено протягнув Олівер, - оце так. Я захоплююсь такими людьми. Це ж просто... Неймовірно!) 
-Я йому обов'язково передам). Мама і тато думали, що я піду по їхніх стопах, і коли почули, що я планую поступати в юридичний, так ще й за кордон їхати, їм аж погано стало. Ми сильно сварилися, але згодом, охолонувши, добре поговорили, і вони, все ще нехотя, але відпустили мене. Коли я вчилася ще приїжджала на канікули додому, але останні роки, працюючи, такої можливості не було(. 
-Ти скучила за домом?( - посумніло запитав хлопець. 
-Так... - зітхнула дівчина, - я так давно не бачилася із сім'єю, що аж забула: як це бачити маму, тата, чи сестру перед собою, а не по відеозв'язку(. 
Олівер відчув жаль та співчуття до неї. Він сам міг сумувати за сім'єю, не бачучись із ріднею всього лише кілька тижнів, а тут: кілька років... Хлопець лагідно погладив її по плечі, підбадьорювально кажучи: 
-Не сумуй). Я впевнений: у тебе з'явиться можливість, і ти неодмінно побачишся зі своєю сім'єю. Повір). 
-Сподіваюся... - черговий раз зітхнувши, протягнула Кетрін. 
Вони пройшли до невеличкої будівлі кафе. Та, не зважаючи на свою скромність, воно було доволі затишним. Зробивши замовлення, Кетрін та Олівер сіли одне навпроти одного за вільний столик біля вікна, так ж само спілкуючись. 
-То де ти навчалась? - запитав Олівер, зробивши ковток лимонаду. 
-У Лондонському університеті, на юридичному факультеті, - відповіла Кетрін, - якщо зараз мені двадцять чотири, то поступила я... Сім років тому. 
-Дивно... Я тебе не пам'ятаю, хоча із першокурсниками завжди пересікався. І у поліції тебе не бачив... - замислено протягнув хлопець. 
-А я тебе в поліції бачила), - посміхнулася вона. 
-Справді?) Коли?) 
-Пів року тому на суді. Я чітко запам'ятала тебе: високий). 
Олівер розсміявся, прикривши рот рукою, після чого запитав: 
-Це мені в плюс, чи в мінус?)
-А ти сам як вважаєш?) 
Він знову всміхнувся, спитавши:
-Ти завжди відповідаєш запитанням на запитання? 
Кетрін засміялась, відповідаючи: 
-Як на мене - однозначно в плюс). Чоловікам пасує високий зріст). 
-Гаразд). Сприйму як комплімент). 
Вони так ж невимушено розмовляли, краще пізнаючи одне одного. Хлопець відчував незрозумілу легкість та комфорт поряд із новою знайомою. Кетрін також сподобався Олівер. Він був простий, щирий, добрячий. Як дитина. 
Прийшовши додому, Олівер показав дівчині всю їхню будівлю, адже була вона дійно немаленькою. 
Вони йшли коридором, поряд одне з одним. Кетрін, припідійнявши голову, дивилася на нього, щось заохочено розповідаючи. Олівер ж, невимушено склавши руки на грудях, усміхнено дивився в підлогу, іноді кидаючи погляд на дівчину.
Як тут із зали їм на зустріч вийшов Даніель. Помітивши їх знову вдвох, його брови нахмурились, губи стиснулись у тонку лінію. Він впевнено наблизився до Олівера і Кетрін. Вони старались не звертати на нього уваги. Та Даніелю було байдуже. Він одним рухом взяв Олівера за передпліччя, цим самим спинивши його. Хлопець глянув на нього запитальним поглядом, на що Даніель прошепотів: «Зайдеш до мене вечером». 
Після цих слів він відпустив Олівера та пішов далі по своїх справах. Одразу після цього Кетрін запитала: 
-Чого цей комендант хотів у тебе? - запитала Кетрін. 
Хлопець зніяковіло глянув на неї, а потім голосно розсміявся. 
-Як, як?) Комендант?) 
-Він сам представив себе мені у такому обліку. 
-Кетрін, ну не ображайся ти так на нього). Ну така в нього натура, що тут вдієш. 
-Паршива натура, - пробурмотіла дівчина. 
Хлопець ще раз всміхнувся, потиснувши плечем. 
Невдовзі вони розійшлися, обоє залишившись із приємними враженнями на серці. 
 Увечері Олівер, як і просив Даніель, спустився до зали. Детектив сидів на своєму місці, переглядаючи щось в комп'ютері. Хлопець підійшов до нього зі словами:
-Ти просив зайти. 
-Угу, - протягнув Даніель, після чого відірвався від екрану, продовживши: ти зробив ту документацію? 
-Яку саме? 
-Ту, що я тобі сьогодні на пошту надіслав. 
Олівер заперечливо збентежено похитав головою. Даніель невдоволено хмикнув, мов "що і потрібно було довести", пробурмотівши: 
-Звичайно, тобі ж було не до того... 
-Що? - не зрозумів Олівер. 
-У нас ж є справи важливіші за роботу, - байдуже, спокійно, але із неймовірною напругою кинув детектив. 
Браун склав руки на грудях, зробивши незрозумілий жест головою назад. Але в раз до нього дійшло. Хлопець трохи обурено видихнув, кажучи: 
-Це ти про те, що я з Кетрін гуляв? 
Мовчання. 
-Ясно, - кинув хлопець. 
-Що тобі ясно? - вперше глянувши на нього, запитав Даніель. 
-Що ти згущуєш фарби. Вона тільки прийшла сюди, ти навіть до ладу не знаєш її, а пре такою зверхністю, що аж душно стає. Я, звичайно, не захищаю її, вона також негарно поступає по відношенню до тебе, але ти ж сам її спровокував. 
-Вона не має елементарної поваги, ввічливості та поняття субординації. Це невиховане щеня, якому не місце в правоохоронній справі. 
-Ой йой... - важко зітхнувши, протягнув Олівер, прикривши обличчя рукою, -  гаразд, а я тут при чому? 
-Скачеш перед нею, наче видресируваний цуцик на задніх лапках. 
-Що? - сконфужено всміхнувшись, перепитав хлопець, - Даніель, тобі не здається, що ти перегинаєш? Те, що у тебе не склалися гарні стосунки із нею, означає, що мені з нею спілкуватися не можна? Чи ти хочеш, щоб я перед тобою "на задніх лапках" скакав? 
Даніель увесь цей час з-під лоба дивився на нього суворим поглядом, та на останньому реченні його повіки незрозуміло сіпнулись, а нижня губа збентежено опустилась. У легкій, обурливий зніяковілості хлопець встав з-за столу, швидкою, демонстративною ходьбою підійнявшись нагору. Олівер залишився стояти на місці, злегка обурено подумавши: «Дитячий садок».