ГЛАВА XXV „ДІМ, РІДНИЙ ДІМ...”

Був холодний ранок. Складної та серйозної роботи зараз майже не було. Лише якісь дрібниці у комп'ютері, які виконувались максимум дві години. Домінік відхлебнув гарячого чаю з чашки та невдоволено промовив: 
-Холодно. 
-Звісно холодно. Завтра грудень, а на вулиці мінус два, - відповів Даніель, який теж сидів за комп'ютером. 
-Я хочу жити в тропіках... - промовив Домінік, - там круглий рік тепло, уявляєте?
-Багато хочеш), - відповів Олівер, посміхнувшись. 
Окрім хлопців у залі більше нікого не було.
-Я щось бачу, - почав Даніель, - що на тебе погано вплинув відпочинок. 
-Що? На мене? Та ні, тобі здалось. І взагалі, не так вже й холодно...
Олівер засміявся. У цей момент почувся скрип сходинки. «Та щоб тебе...» - промовила Кетрін. 
-І тобі привіт, - промовив Домінік. 
-У цій будівлі немає людей, які хотіли б щось зробити цій сходинці? - запитала дівчина, сідаючи на диван. 
-Ти думаєш, що одна така розумна? - мовив Домінік, - ми намагались. 
-І?..
-І зрозуміли, щоб владнати все, потрібно міняти всі сходи, - промовив Олівер, - до цього якось руки не доходять. 
-Доречі, Кетрін, ти Джейн не бачила? - запитав Домінік, - я їй телефоную, вона слухавку не підіймає. 
-Їй стало погано і вона пішла відпочивати, - відповіла дівчина. 
-Зрозуміло... Хлопці, доробіть мою роботу, - мовив Домінік, підвівшись та підійнявшись нагору. 
-Хоч би "будь ласка" сказав... - промовив Даніель. 
-Залиш його), - мовила Кетрін, - що ви, доречі, робите? 
-Документацію, - роздратовано відповів Даніель. 
-Зрозуміло... 
-Ти, доречі, щось хотіла? - запитав Олівер. 
-Я? Ні. Просто прийшла глянути, чим ви займаєтеся. 
Дівчина пузіхнула та "залізла" в соц-мережі. Невдовзі вона якось незрозуміло підняла брови, зітхаючи. 
-Що таке? - запитав Даніель, помітивши її міміку. 
-Батьки хочуть, щоб я на Різдво приїхала додому.
-Ну так поїдеш, - відповів Даніель. 
Кетрін підійняла запитальний погляд. 
-Вся команда на Різдво роз'їжджається до рідні, - промовив Олівер. 
-А чому ви мені раніше не сказали? 
-Ти хотіла, щоб ми тобі це літом говорили?) - запитав Олівер. 
-Як чудово-о-о, - протяжно мовила Кетрін, - я відколи університет закінчила, вдома не була. 
-Я був вдома-а-а... - задумано почав Олівер, - тиждень тому... 
-Коли ти встиг? - недовірливо запитала дівчина. 
-Моя сім'я живе в Лондоні. 
-Пощастило... - мовила Кетрін. 
-Я все, - несподівано мовив Даніель, вимикаючи комп'ютер. 
-Так швидко? - здивовано запитав Олівер. 
-Звісно, якщо робити, а не язики чесати. 
Дівчина посміхнулась. 
-Добре, я тоді поїхав, - раптом промовив Даніель. 
-Що? Куди? - запитала Кетрін. 
-На пошту, посилку забрати. 
-Конкретніше?..
-Книжки нові замовив. 
-О-о-о, які? - жваво запитала дівчина. 
-Там Агати Крісті три книги... - потягнувшись, почав хлопець, - і... ще дві сучасних якихось. 
-Я з тобою. Мені всеодно зайнятись нема чим. 
-Їдь. 
-Книгомани... - тихо промовив Олівер.
-Тобі щось не подобається? - запитав Даніель. 
-Ні. Мені все подобається), - посміхнувшись, відповів Олівер.
-Йдемо, Кет, - мовив хлопець. 
-Угу), - вкотре посміхнувшись, кивнула Кетрін. 
Пара пройшла у коридор та, взувши взуття і накинувши куртки, вийшли із будівлі, замкнувши двері на ключ. Вони  сіли у авто та, про щось жартуючи, поїхали на пошту. На вулиці, здавалось, було надзвичайно холодно, хоча насправді було всього лиш мінус два. Навколо починав стелитись густий туман такий, що за два-три метри не було нічого видно. Даніель увімкнув фари. Він постійно прищурювався та приглядався до дороги, щоб кудись не врізатись або когось не збити. 
-Погода звісно... - промовив хлопець.
-Як ти там взагалі щось бачиш? - запитала Кетрін, теж вдивляючись в дорогу. 
-Роки практики, - відповів Даніель. -Скільки часу ти водиш машину? 
-Майже десять років. А ти? 
-П'ять... Я взагалі пішла в автошколу, тому що на роботі потрібно було вміти керувати автомобілем. 
-Тобто тебе примусили?)
-Ну можна і так сказати).
Хлопець сильніше прищурився та злегка роздратовано вдарив по керму, промовивши: 
-Нічого не видно...
-А ще довго залишилось?..
-Ні. Кілометр-два, не більше, - він глянув на один із індикаторів на панелі приборів та сказав, - потрібно ще буде на заправку заїхати, пальне закінчується. 
-Ми ж недавно заправили повний бак, - здивовано промовила Кетрін, - уже закінчується? 
-Як бачиш. 
-Чому так швидко? 
-Олівер ж брав машину, додому їздив. Це трошки далеченько. 
-Зрозуміло... 
-Все. Приїхали. Виходиш, чи посидиш в машині? 
-З тобою звісно. 
Даніель посміхнувся та вийшов із машини. Кетрін теж вийшла назовні. Хлопець заблокував авто та поклав його на сигналізацію. Пара пройшла всередину відділення пошти. Там була велика черга. Кетрін та Даніель стали позаду однієї бабусі. 
-Що їм всім вдома в таку погоду не сидиться? - закотивши очі, мовила дівчина. 
-Так само як тобі), - посміхнувшись, відповів Даніель. 
Кктрін теж всміхнулась та обхопила руку хволпця, притулившись йому до плеча. Якась жіночка, яка була в самоме переді черги, щось бурно з'ясовувала із робітницею пошти, починаючи створювати скандал. 
-Кіно... - промовив Даніель, спостерігаючи за суперечкою. 
-Угу. Голівуд відпочиває... - відповіла Кетрін, теж вникаючи в дискусію між жінкою та працівницею. 
Раптом за їхніми спинами почувся дружелюбний чоловічий голос:
-Кого я бачу... Мій дорогий колишній помічник Даніель Бейкер. 
Даніель оглянувся і, побачивши перед собою літнього чоловіка, теж радісно здивовано посміхнувся:
-Містер Честертон! Яка приємна зустріч). 
-Скільки ж це часу пройшло? 
-Три з половиною роки.
-Ну як у тебе справи? 
-Нормально, - потиснувши плечима відповів Даніель. 
-У тебе все виходить з тим агенством? 
Кетрін відчула, що Даніель злегка напрягся. 
-Цілком), - відповів хлопець, - а ви як? 
-Та теж все добре. На пенсію пішов у цьому році. 
-Справді? Чому? 
-Та... Не думає вже в мене голова, як треба. Не можу ті загадки всі розгадувати. 
-Зрозуміло...
-А це що за така гарна лялечка з тобою? - кивнувши в бік Кетрін, запитав містер Честертон. 
-Знайомтесь, містер Честертон, це моя дівчина Кетрін Тейлор. Кетрін, це Габріель Честертон, мій наставник. Пробачте, що одразу вас не представив одне одному. 
-Приємно познайомитись з вами, міс Тейлор, - ніжно потиснувши її руку, промовив Габріель. 
-Навзаєм, містер Честертон), - відповіла дівчина, широко посміхнувшись та потиснувши руку чоловіка у відповідь.
-Міс Тейлор, ви теж працюєте детективом? 
-Так). 
-Я чув про вас. Ви зараз працюєте у Даніеля? 
-Угу, - кивнула дівчина. 
-І як, - пильно дивлячись на Даніеля, почав містер Честертон, - вам все подобається? 
-Абсолютно). 
-Добре, - відповів Габріель, посміхнувшись краєм губ та все ще пиляючи поглядом хлопця. 
-Містер Честертон, - почав Даніель, - я перепрошую, але до нас уже дійшла черга. 
-Ну гаразд. Ще побачимось, хлопче. 
-Звичайно). Бувайте). 
Містер Честертон кивнув, посміхнувшись. Даніель також всміхнувся у відповідь та пішов забирати посилку. Кетрін відійшла в сторону, чекаючи поки повернеться хлопець. Невдовзі з-за натовпу показався Даніель із досить великим пакунком в руках. 
-Такий великий? - здивовано запитала дівчина. 
-П'ять товстих книг, Кет, - мовив Даніель, підійшовши ближче, - він ще й важкий. Все? Йдемо? 
-Так, пішли. 
Кетрін та Даніель вийшли із будівлі пошти. Погода на вулиці не покращилась. Хлопець відчинив машину, поклав пакунок на заднє сидіння, та сів за кермо. Кетрін сіла поруч на переднє сидіння. Як тільки авто рушило, дівчина одразу ж запитала:
-Що це був за чоловік? 
-Я працював у нього одразу після закінчення університету головним помічником детектива. 
-Хорошим був помічником?)
-А ти в мені сумніваєшся?)
-Я ні. Ти просто, коли він запитав про агенство, незрозуміло напрягся.
-От як ти все розумієш?
-Наскрізь тебе бачу). 
-Він не дуже хотів, щоб у мене була ціла детективна команда. Містер Честертон і не був прямо проти, але мені здавалось, що він намагався мене відмовити від цієї ідеї. 
-Чому? 
-Не знаю. Може тому що він ніколи не працював у великій команді, тому й не уявляв як це, чи що... 
-А може він просто не хотів такого чудового помічника відпускати?)
Даніель засміявся. 
-Не знаю). Доречі, як там тебе тепер? Гарна лялечка?)
Кетрін дзвінко розсміялась. 
-А хіба містер Честертон щось не те сказав?) - мовив хлопець. 
-Ні, мені все підходить). 
-Не хочеш заїхати в якусь кафешку випити чогось гарячого та з'їсти солоденького?
-Ну... Я не проти). Давай). 
-Тоді потрібно розвернутись... - оглянувшись у заднє скло, мовив Даніель, - нічого через цей туман не видно... Добре, об'їдемо два квартали.
Кетрін, зітхнувши, притулилась щокою до вікна. 
-Голову відіб'єш), - промовив Даніель. 
-Ти мені ще в заповіднику говорив, що відіб'ю. Бач, все добре? 
-Ну сиди, якщо тобі так зручно. 
Пара дісталась до кафе. Туман, на диво, починав розсіюватись. Кетрін глянула на будівлю і, впізнавши її, промовила:
-О, ми тут із Олівером були). 
-Справді? Коли? - здивовано запитав Даніель. 
-Ще у липні, коли я тільки прийшла до вас). 
-А, пам'ятаю. 
-Що? - недовірливо перепитала Кетрін, - звідки ти знаєш, що ми гуляли? 
-Кхм... Забудь... - тихо відповів хлопець. 
Кетрін та Даніель зайшли до кафе. Там, як і раніше, було затишно та приємно. Відвідувачів майже не було. Всередин, схоже, працювало опалення, адже там було значно тепліше, ніж на вулиці. Пара обрала столик біля вікна. Кетрін сіла за стіл, знявши куртку та повішавши її на стілець, а Даніель пішов робити замовлення. Невдовзі він повернувся і, теж знявши куртку та  сівши навпроти дівчини, сказав: 
-Все, замовив. 
-А ти швидко). 
-Людей майже немає, персонал увесь вільний, тому мене швидко обслужили.   
-Чомусь на пошті правило про "малу кількість людей у погану погоду" не працювало. 
Даніель потиснув плечима, посміхнувшись. 
-Де, де сьогодні багато народу буде, то це в театрі, - мовив хлопець. 
-В театрі? - перепитала дівчина. 
-Так. Там сьогодні якусь виставу мають ставити. Всі пабліки з новинами тріщать. 
-Ой, не люблю дивитися вистави. 
-А що ж ти любиш? 
-Брати в них участь). 
-Уявивши тебе із скрипкою на сцені, розумію про що ти говориш). 
Кетрін широко посміхнулась, алк її посмішка була із сумними нотками. 
-Я вже, напевно, ніколи скрипку до рук не візьму(. 
-Чому? - теж злегка засмучено запитав Даніель, взявши її за руку. 
-Я відколи поступила до університету не брала інструменту в руки. Моя скрипка залишилась в Італії. Навряд чи я зможу зараз грати так досконало, як раніше. 
-Якщо дуже захочеш - зможеш. 
-Не думаю... 
У цей момент принести замовлення. Побачивши шматок солодкого тортику і чашку кави з молоком, у Кетрін одразу ж підійнявся настрій. Торт був прикрашений кремом та шоколадними  фігурками. Вона поклала шматочок шоколадного бісквіту собі в рот, заплющивши очі від насолоди. 
-Смачно?), - запитав Даніель, зробивши ковток гарячого лате. 
-Дуже). 
Кетрін та Даніель закінчили їсти та, розрахувавшись за їжу, поїхали додому. 
Кетрін перша зайшла до кімнати, відчинивши двері перед Даніелем, який ніс пакунок із книгами. Хлопець пройшов до спальні і поклав посилку на ліжко. Дівчина зачинила двері та із непривоханою цікавістю і нетерпінням почала розкривати пакунок. Даніель, побачивши це, оберно промовив:
-Почекай мене, червнева півонія. Куди ти спішиш? 
-Ну давай скоріше, що ти ще робиш?
Хлопець глянув у дзеркало та, поправивши зачіску, підійшов до дівчини. 
-Все, розпаковуй. 
Кетрін миттєво розірвала упаковку, а за нею пухирчасту плівку. Першою показались книги Агати Крісті. Глянцева палітурка була оформлена у гарному сучасному стилі. Вверху гарними писаними літерами було написано ім'я авторки, а нижче, таким ж шрифтом назва книжки. Наступна книга була написана та видана минулого року. Дизайн її обкладинки був не менш стильний. Жанр цієї книги поєднував у собі детектив, бойовик та трилер. Остання книга була найтовстішою. У пакунку вона була покладена передом палітурки донизу. Кетрін дістала її, обернувши "обличчям" до себе. На обкладинці була зі спини зображена подружня пара молодих людей. Білява дівчина та хлопець із чорним волосся. Кетрін на хвилинку завмерла, вдивляючись у картинку, а потім радісно здивовано промовила:
-О, це ж ми). 
Даніель теж вдивився в зображення на палітурці та, посміхнувшись, відповів:
-Справді). 
Він обійняв її ззаду за талію, зімкнувши руки на її животі.
-Ти що, романтику замовив?)
-Ну... Думав, може ти захочеш почитати. Тобі ж таке подобається. 
-Так, подобається). 
Кетрін знову придивилась до картинки. Із правої сторони була зображена простать у чорній масці та пістолетом, який був направлений в сторону пари. 
-Якщо це я і ти, - почала дівчина, - то це тоді хто? 
Її питання раптом повисло у повітрі, остудивши його на декілька градусів. По спині несподіваними мурашками пройшовся неприємний холодок. Вони подумали про одне й те саме, зрозумівши думки одне одного. Даніель моментально змінився на обличчі, відвівши погляд кудись в сторону.
-Ти... Навіть зараз не розкажеш?.. - обережно запитала Кетрін, теж змінивши міміку. 
Він мовчав, передбачаючи, що дівчина поставить йому це питання. 
-Даніель?
-Що ти хочеш, щоб я тобі розказав? - злегка відсторонившись від неї, холодно запитав хлопець. 
-Що вас з нею зв'язувало? Чому Рочестер  тебе так добре знає?
Він сів на ліжко, важким, збентеженим і трохи винуватим поглядом дивлячись у пустоту. Варто було лише згадати ім'я цієї жінки, як його настрій одразу ж мінявся. Безліч неприємних спогадів затягували його в минуле, заставляючи тисячу раз перекручувати всі ті події в голові, кожний раз картаючи себе за все. Кетрін зрозуміла, що краще було не чіпати цієї теми, але дороги назад не було. Вона присіла поруч, терпеливо чекаючи його наступної репліки. 
-Я давно мав тобі розповісти, - зібравшись духом, почав Даніель, - пробач, що довго мовчав.
Він знову замовк, збираючи рій думок до купи.
-Вона була моєю дівчиною. Ну, тоді мені так здавалось. Зараз мені важко сказати, що ми тоді відчували справжнє кохання. І зараз не вірю, що вона мене любить. Це лише її хвора фантазія, - роздратовано скривившись, почав Даніель. 
Хлопець знову замовчав, формулюючи свої слова.
-Ми познайомилися випадково. Я тоді був на першому курсі. Молодий, недосвідчений, який тільки що вирвався від батькогово контролю. Поступово ми почали спілкуватися. Вона була старшою за мене. На п'ять років. Рочестер довго приховувала свою професію, що здалося мені трохи дивним. Проте згодом сказала мені, що займається бізнесом. Тоді, напевно, в її справах ще не було стільки бруду і шахрайства, як зараз. Ні, афери вона тоді теж лаштувала. Невеликі, ненавчені, але вони всеодно були. Я про це дізнався далеко не одразу. Одного разу, коли я був у неї вдома, я забрів до її робочого кабінету, де наткнувся на її "документи". Я не планував нічого чіпати, читати та переглядати, але моя зайва цікавість взяла своє. Я перечитав декілька буквально свіжих договорів та підробних документів, які лежали на столі, і аж тоді зрозумів з ким маю справу. Я її виставив купу претензій та свого особистого незадоволення, на що вона спочатку видала здивовану злість і переляк, а потім, взявши себе в руки, лише єхидно всміхнулась. Як зараз пам'ятаю. Рочестер тоді ще насмілилась спокусливо підійти до мене: почала погладжувати мене по шиї, чіпати волосся, обіймати, проте я твердо, грубо і  впевнено відсторонив її від себе, сказавши, що між нами все закінчено. Вона буквально вигнала мене із свого будинку, сказавши, що далі буде грати без правил. Потім, закінчивши університет і працюючи у містера Честертона, я краєм вуха почув, що хтось помітив у її бізнесі, щось неладне. Так її до сьогодні і шукають. Але ця лисиця замітає всі сліди, роблячи підробні документи, вкладаючи протизаконні договори та навіть безпощадно підставляючи своїх людей, як Ентоні Сільвера. 
Він, видихнувши, полегшено замовчав, ніби зкинувши із себе важку ношу. Після його довгого монологу у кімнаті ще кілька хвилин висіло мовчання. 
-Ти їй довіряв?.. - із легкими нотками впевненості та розчарованості в голосі, запитала дівчина.
-Довіряв. За що постійно сварю себе. Мені зараз просто не віриться, що тоді мені не вистачило розуму, бути обережнішим.
-А чому ти тоді одразу не розповів комусь, що вона нечиста? - продовжувала запитувати Кетрін. 
-А що би я і кому говорив? Як би це по-твоєму виглядало? 
Дівчина відвела замислений погляд.
-І чого вона зараз від нас хоче? - несподівано схопивши Даніеля за руку, вона продовжила стурбованішим тоном, - що вона має на увазі під "грою без правил"?! 
Хлопець м'яко поклав свою іншу долоню поверх її тремтячої руки, намагаючись заспокоїти. Тихим, рівним тоном він промовив:
-Я не знаю... Лише можу здогадуватись... Найближчим часом вона ще не з'явиться на арені, це точно. Але виключати варіанту, що вона ще раз несподівано вторгнеться в наше життя, теж не варто. 
-Тому ти тоді й так перелякався у Єгипті... - посумнілим тоном мовила Кетрін, - думав, що це знову може бути вона?..
-Не тільки через це, але схожий хід думок у мене був. Потім я, звісно, включивши голову, зрозумів, що це нісенітниця. 
Вона ласкаво поклала голову йому на плече, міцно обійнявши. 
-Всі колись роблять помилки. Не варто щоразу картати себе за це. Я все розумію, і що би ти там не скоїв у минулому - любити тебе менше не стану. 
Він приобійняв її за талів, ніжно поцілувавши в голову. 
-Дякую, що вислухала. Ти не уявляєш, як твоя підтримка цінна для мене. 
Після цієї розмови на душі залишився неприємний осад. З'явилося купа нових тем для незкінечних, настирливих роздумів.