Готель зимових троянд

Розділ 1 За п'ять днів до Різдва

Софія Лоран завжди залишала офіс останньою. 

Вона не робила цього навмисно. Просто завжди знаходилося ще одне повідомлення, ще один документ, ще один дзвінок, який не міг чекати до ранку. 

Коли за вікнами вже давно згасали вогні сусідніх будинків, у її кабінеті все ще горіла лампа. 

Колеги жартували, що Софія,мабуть, народилася з календарем у руках і ніколи не чула слова «вихідний». 

Вона лише усміхалася у відповідь. 

Їй було простіше дозволити людям думати, що вона надто зайнята, ніж пояснювати справжню причину. 

Коли двері офісу нарешті зачинилися за її спиною, вона на мить зупинилася біля входу й подивилася на вулицю. 

Грудень уже огорнув місто темрявою. Ліхтарі відбивалися у вологому асфальті, а на вітринах магазинів миготіли різдвяні прикраси. Люди поспішали додому, ховаючи руки в кишенях від холоду. 

Софія міцніше стиснула ремінець сумки й пішла до парковки. 

Її автомобіль стояв майже сам у дальньому кутку. 

Вона сіла за кермо, зачинила дверцята і кілька секунд просто сиділа мовчки. 

Потім повільно зняла туфлі на підборах, поставила їх поруч із сидінням і видихнула так, ніби разом із цим видихом залишала позаду весь день. 

Її руки лягли на кермо. 

Тепер можна було просто їхати. 

Вона дістала із заднього сидіння зручні зимові чобітки, перевзулася і лише тоді завела машину. 

На екрані телефону висвітився час. 

Вона затрималася в офісі майже на дві години довше, ніж планувала. 

Знову. 

Софія виїхала з парковки і влилася в потік вечірніх автомобілів. 

Місто повільно залишалося позаду. Вогні ставали рідшими, дороги — тихішими. 

Саме тоді задзвонив телефон. 

На екрані з’явилося ім’я: «Мама». 

Софія на секунду подивилася на нього, перш ніж відповісти. 

Вона вже знала, про що буде ця розмова. 

— Привіт, мам. 

— Ти вже їдеш додому? — запитала жінка з іншого боку слухавки. 

— Так. Якраз виїхала. 

Вона не уточнила, що мала на увазі не зовсім дім. Для неї останні роки домом було будь-яке місце, де стояли її речі, лежав ноутбук і зранку не потрібно було нікому нічого пояснювати.  

— Софі, ти пам’ятаєш, що через п’ять днів Різдво? 

— Пам’ятаю, мам. 

— Тоді, може, цього року ти приїдеш? 

На кілька секунд у машині стало тихо. Софія дивилася на смугу дороги перед собою, де від фар відбивалися маленькі білі сніжинки. 

— Мам… 

Вона вже знала, що скаже. 

І мама, мабуть, теж знала. 

— У мене багато роботи, — тихо промовила Софія. 

На іншому кінці слухавки почувся зітхання. 

— У тебе завжди багато роботи. 

— Бо я працюю. 

— Я знаю, доню. 

Голос мами не звучав сердито. Саме це чомусь було найважчим. 

— Просто іноді мені здається, що ти так зайнята будувати своє життя, що забула в ньому жити. 

Софія міцніше стиснула кермо. 

— Мам, не починай, будь ласка. 

— Я не починаю. Я просто сумую за тобою. 

Ці слова залишилися між ними на кілька секунд довше, ніж Софія хотіла. 

Вона відкрила рот, щоб відповісти, але в цей момент за вікном раптом посилився вітер. 

Сніг, який до цього лише тихо кружляв у повітрі, почав сипатися густіше. 

— Софі? Ти мене чуєш? 

Голос матері став тихішим. 

На екрані телефону з’явилася одна смужка зв’язку. 

— Так, мам, я… 

Фраза обірвалася. 

Зв’язок зник. 

Софія ще кілька секунд дивилася на екран телефону, ніби чекала, що зв’язок ось-ось повернеться. Але на дисплеї вже світилися лише години й температура за вікном. 

Вона поклала телефон поруч і знову перевела погляд на дорогу. 

Сніг ставав дедалі густішим. Великі пластівці повільно опускалися на лобове скло, а двірники ледь встигали їх змітати. 

«Я просто сумую за тобою». 

Мамині слова вперто не виходили з голови. 

Вона всміхнулася сама до себе. 

Остання відпустка… Коли вона взагалі була? Рік тому? Два? Вона вже й не пам’ятала. Робота непомітно заповнила собою кожен будній день, кожні вихідні й навіть свята. Це давно стало звичкою, яку вона перестала помічати. 

Попереду з’явився знайомий поворот. 

Ліворуч — дорога до її квартири. 

Праворуч — траса, що вела за місто. 

Софія автоматично ввімкнула лівий покажчик повороту. 

Та за мить вимкнула його. 

Її рука ще кілька секунд нерухомо лежала на кермі. 

— Та що я роблю?.. — тихо прошепотіла вона сама до себе. 

Вона перевела важіль поворотника праворуч. 

Автомобіль плавно звернув із добре знайомого маршруту. 

Міські вогні давно залишилися позаду. Попереду простягалася лише темна дорога, що дедалі впевненіше підіймалася в гори. 

Софія зробила ковток уже ледь теплого чаю з термочашки й машинально перевела погляд на навігатор. 

До батьківського дому залишалося ще трохи більше двох годин. 

— Ну, ще трохи… — тихо промовила вона сама до себе. 

Сніг ішов уже давно. Спочатку легкий і майже непомітний, тепер він падав густими пластівцями, ніби хтось невпинно висипав їх із темного неба. 

Вона мимоволі зменшила швидкість. 

Двірники працювали без упину, але навіть вони вже ледве встигали очищати лобове скло. 

Раптом екран навігатора блимнув. 

Маршрут перебудовано. 

Софія насупилася. 

— Дивно… 

Втім, вона швидко знайшла цьому пояснення. 

— Напевно, через заметіль перекрили якусь ділянку дороги. 

За кілька хвилин спокійний електронний голос знову озвався: 

— Через триста метрів поверніть праворуч. 

Попереду ледь вимальовувався вузький поворот, якого Софія зовсім не пам’ятала. 

Вона пригальмувала. 

— Точно сюди?.. 

Навігатор повторив ту саму команду. 

Після короткої паузи вона все ж повернула кермо. 

Дорога стала вужчою. 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше