Глава 1. Шахрайка

Жіночка відчинила двері до кімнати, старі петлі затріщали. У мотелі давно не було ремонту. В кімнаті було слабке освітлення, догоряли останні свічки. Морок оселився поряд з господинею й привітав нову клієнтку, Лідію Стоун. Жіночка у віці вже, як п’ятнадцять років не могла позбутися хвороби. Що вона тільки не робила, яких людей не відвідувала – нічого не допомагало. За проханням своєї покоївки, вона вчергове вирішила відвідати нового екстрасенса, що недавно прибув до їхнього містечка.

— Агов,  — промовила до темряви Лідія. — Я чула, ви допомагаєте людям.

В кутку кімнати почувся шерхіт, хтось підвівся. Злива на вулиці затихла, було чути лише тихе покрапування води та, як вдалині гримить грім. Підлога заскрипіла. Жіночка пройшла до середини й за нею грюкнули двері. Кімнатою пролунало відлуння, занадто мало меблів. Воно й не дивно, це був найдешевший мотель містечка.

Озирнувшись довкола, жінка нікого не побачила, проте поруч щось шаруділо. У кутку кімнати точно хтось був. Лідія Стоун підійшла ближче до круглого столу, що стояв у центрі кімнати. Поверхня була вкрита фіолетовою тканиною на кінцях, якої були золоті пензлики. Поруч із підсвічниками лежали гадальні карти, баночка з дивною рідиною та ще якісь предмети.

— Що вас так стривожило, що ви вирішили скористатися моїми послугами?

Холодне дихання обпалило шкіру, Лідія здригнулася. Позаду неї стояла молода дівчина з божевільно яскравими блакитними очима. Повіки ж були вимащені чорними тінями. На її обличчі чітко виділялися вилиці, гострі, як з-під леза ножа. Маленький округлий носик і темні, чіткі брови, між якими розмістився знак неповного місяця. Пронизливий погляд, продирався до самих кісток.

Лідія Стоун згорбилась, не такою вона очікувала побачити свою рятівницю. Ця дівчина відрізнялася від інших людей. Попередні, яких уже бачила жіночка, просто прикидалися, що мають особливі здібності, вони були справжніми шарлатанами.

Авейра була іншою. Один її погляд уже вселяв страх і велич. Вона була холодною і беземоційною, неначе сама являлась привидом. Червона косинка прикривала кучеряве, каштанове волосся. Варто було Авейрі підійти ближче, як Лідія усвідомила, що піти вона вже точно не зможе. Жінка опустилася на стілець.

— З якою проблемою ви прийшли? — такий монотонний і дурманливий голос, він поступово вводив у транс.

— Я… я… — язик заплітався, і жінка не могла зв’язати, хоча б слова.

Пані Стоун опустила очі, вона надто довго дивилася в прірву. Окрім магічного голосу, Авейра мала також і чарівний погляд.

— Я тяжко хвора, — наголосила Лідія.

Авейра обійшла жінку збоку й сіла навпроти. Дівчина поклала руки прямісенько на скатертину й заплющила очі.

— Вірно, лікарі не дають вам добрих прогнозів. Вони, кажуть, що вам залишилося жити менше, ніж півроку.

Лідія підвела погляд і з жахом подивилася на екстрасенса.

— Як ви дізналися про це? — жінка все ще не могла повірити в те, що відбувається.

— Духи, — лячно промовила Авейра, та так, що пані Стоун довелося зменшиться в кілька разів. — Вони знають про нас більше, ніж ми можемо собі уявити.

Полум’я свічки сколихнулося і по спині Лідії пробіг холодок. Щось пухнасте і м’яке торкнулося шкіри ніг. Лідія швиденько прибрала ноги з-під столу й мигцем зиркнула туди. Нікого не було. Але це жахливе липке почуття страху поглинало її з кожною секундою, примушую мадам Стоун напружитися ще більше.

Авейра стала дригати головою з боку в бік водночас, не розплющуючи очі. Екстрасенс щось відчував, щось надавало йому сил. У темряві кімнати заграла тягуча, нестримна, шалена мелодія. Вона цапала кожну струну душі, натягуючи її доти, доки одна з них не лусне. Стара дитяча скринька витягувала протяжне виття, що ламалося на частини.

«Ця дівчина справжній екстрасенс. Що якщо зараз у кімнаті ми не одні? До чого ж моторошна атмосфера», — зазначила про себе Лідія Стоун.

— Ваша хвороба триває вже, як п’ятнадцять років, — продовжуючи перебувати в трансі, промовляла Авейра. — Духи говорять про те, що ви не раз зверталися до людей із надздібностями, але результату немає. Але ще вони, кажуть, про… не можу побачити точної картини… про когось у білих шатах.

— Про що ви? Хто ховається під білим вбранням? — спантеличено пробухтіла Лідія.

Брови дівчини насупилися, обличчя скрючилося від болю. Було таке відчуття, ніби Авейру вдарили по голові. Дівчина розплющила очі й уважно подивилася на клієнтку. Вона схилила голову праворуч, а потім ліворуч. Музика спотворилася і видала протяжний скрипучий звук, ніби хтось узяв неправильну ноту та простягнув її до останнього акту. Вухам було боляче, але жінка не рухалась. Звук проникав до найвіддаленіших куточків душі й цей вираз обличчя… Лідія сильніше стиснула поділ сукні, моторошно, до жаху моторошно.

В інших, на сеансах такого не було. Як вчасно слуга пані Стоун знайшла Авейру.

— Потрібно більше очей, щоб зірвати мантію із цієї людини, — мовила дівчина й почала тасувати карти. — Прошу вас, покладіть руки на стіл долонями до верху. Щоб не сталося, не смійте відривати рук від скатертини, це може порушити баланс і розбурхати духів.

Лідія насторожилася, але слухняно дотримувалася вказівок. Авейра кілька разів перетасувала карти і, зібравши їх у єдину купу, розташувала між руками жінки на столі. Дівчина в темних шатах кілька разів провела зверху над гадальними картами. Спершу долонями до верху, а тильною стороною до низу, й навпаки. Колода розсипалася. Світло свічок сколихнулося, через цей рух клієнтка здригнулася. Але руки тримала на місці. Потрібно бути обережнішою, не вистачало, щоб щось пішло не за планом.

Єдине освітлення кімнати змінило колір.

— Що відбувається? — здивовано наголосила Лідія.

— Зосередьтеся, — вказала Авейра. — Ви маєте думати тільки про хворобу і про те, наскільки сильний біль ви відчували щоразу. Ви мусите допомогти мені відшукати інформацію.

Голос дівчини змінився. Більше не було жодної монотонності, тільки наказовість і владність. Таким людям не варто переходити дорогу.