Частина 1

Я роблю два кроки через поріг і зупиняюся, задихнувшись від захоплення. Передпокій надзвичайно малий, кроку чотири в довжину і на відстані витягнутих рук завширшки. Площина лівої стіни округляється, переходячи в простір маленької кімнати. І в цій стіні, що округляє, - вікно. 
М'який стусан в спину - і я роблю ще один крок вперед. Мимоволі озираюся, але чоловік вже обернувся з сумками до вбудованої шафи. Устигаю тільки помітити його поблажливу посмішку і картинно заведене догори око: він знає, як я обожнюю готелі. Сам же, він їх терпить, але зовсім не в захваті. Він у мене в біса домашній.

Знову обертаюся до нашого номера, мені не терпиться обстежити територію. 
Що може бути краще самого щастя? Тільки його передчуття!
Щоб пройти далі, мені доводиться зрушити залізне ліжко на коліщатках, що стоїть під стіною і заважає пройти до самої кімнати. Але, ліжко не важке і, скрипнувши, подається вперед. 
Жадібно охоплюю поглядом простір. 
Невелика кімнатка, за формою як чверть кола - один кут прямий, двері в рівній стіні ведуть до другої кімнати відведеного нам номера, в кутку - маленький умивальник, в іншому кутку - унітаз. А посередині, заважаючи проходу і займаючи усе місце - висунене з прихожої ліжко. Просто відмінно! Відкочую цого до круглої стіни і пробираюся до дверей в ту, іншу кімнату.
Тут теж є двері в коридор і відкриються вони тільки завтра, після сходу сонця. 
Двоспальний подіум, з подушками і покривалом, і - вікно в напівкруглій стіні. Після цього я не думаю ні про що. Довго. Дивлюся, припавши лобом до холодного скла і упираючись долонями в шорстку нерівність стіни. 
Там, за вікном дощ. Дрібна-дрібна мряка. Там низькі, ватні хмари і туман над дахами міста. Я вдивляюся так, що забуваю моргати і, напевно тому, так сльозяться очі, нібито суспензія водяних крапельок з іншого світу могла проникнути крізь скло і осісти на них. Там, в цьому тумані над сірим містом, я бачу ажурний силует металевої вежі і неяскраві, мокро блискучі дахи. 
Тепла чоловіча рука підбадьорююче тисне мені плече, а потім нам стукають в двері.

***
Невисока, як і я, жінка заходить і теж обкидає поглядом нашу першу кімнату. Порівнює зі своїм номером? 
Нічого не зрозумієш за виразом цих очей. Це мені ніколи не вдавалося. Ні зараз, ні тоді, під час весілля батька, ні усі ці роки після. Я можу точно передбачити її поведінку, навчилася, але не можу упізнати думки - Род, з якого її узяв батько був так само хороший в полюванні на чужі думки і сили, як наш на фізичні тіла. Приєднавшись до нашого Роду вона з легкістю змінила вид живлення, не втративши при цьому і свого.
Я згадала помаранчеві відблиски на сірою, змащеною спеціальною маззю шкірі, її, голу і босу, лише в шкіряній спідниці, з лисою головою, фігуру. Такий же, лисий, з голим торсом і в шкіряних штанях, здоров'як поруч - батько. І я між ними. Мої тонкі рученята чіпляються за канат, холодок від сірої мазі, що розмазана по тілу, і образа і почуття втрати від збритого на голові волосся. Весілля батька.

Наші весільні обряди прості і містять всього два пункти. Це "Стіна Нерозуміння" і "Об'єднуючий Огнь". Так, саме так: "Огнь". 
Спочатку, пару, що поєднується, підтягують канатом вгору зробленої з колод стіни, що символізує подолання нерозуміння між собою. А потім, чіпляючись за той же канат, вони кидаються вниз, крізь вогнище, яке їх і об'єднує, все просто. Тому і тканий одяг міняють на шкіряний, тому і мастяться сірою захисною маззю, тому і збривають перед обрядом волосся. Інакше згориш.
Так, все швидко і просто, і було лише одно відхилення - я. Повторних шлюбів у нас майже не буває, а якщо коли і були, лише у разі безпліддя і смерті одного з подружжя. У батька ж була я. Найближча рідня по крові першого ступеню, куди мене подіти? І старійшини ухвалили брати участь. 
Непереборна і невблаганна сила потягнула нас вгору, ми вчепилися за канат і один в одного, перед очима замигтіли колоди, зливаючись в одне полотно, своїми очищеними від кори кругляками…
Чи довго це тривало? Не знаю. 
Прості люди нашого роду будували "Стіну нерозуміння" на своє весілля в один, ну два, своїх зросту. У зростання жениха і нареченої, найчастіше. Для батька ж, увесь клан розстарався. Чи означає це, що в сім'ях правителів, нерозуміння між ними заввишки до небес? Схоже на те. Точно пам'ятаю, що мого затриманого дихання не вистачило, довелося втягувати повітря ще по дорозі. Секундна зупинка на вершині. Зіниці намагаються перебудуватися від густої тіні Стіни до яскравого світлового удару від того, що Об'єднує. Майже нічого не видно.
А потім - донизу. Долоні ковзали по канату, на периферії зору мелькали фігури у білих сорочках, відкриті роти на бородатих і безбородих обличчях, тягуча, як усе життя, нота пісні, квіти у волоссі…

Знайома тепла рука стиснула мені лікоть, і серце, що впало від спогадів, повернулося з шлунку на місце. 
Саме тому мій чоловік - з іншого Роду, їх весільні звичаї не вимагали, ні вогню, ні збритого волосся, ні падіння з висоти вниз. І, головне, їх Род не живився ні кров'ю, ні життям інших і вважався… неповноцінним. 
Мені було плювати, що про це думають мої родичі, а його родичі не прийняли мене. Ми цим не були засмучені, отримавши несподівано свободу від жорсткого життєвого устрою обох Родів і подорожуючи через Готелі по різних світах. 
Проте, після смерті батька, мачуха висловила бажання піти разом з нами, бо чомусь нікого з її Роду не пускають в Готелі самостійно. Вірніше, пускають, але двері для переходу в інший світ перед ними не відкриваються, тільки якщо вони у складі іншої Сім'ї.

***
Нам ввічливо постукали, і я відкрила. У коридорі масивний хлопець у білому халаті, з металевим столиком на колесах, цікавиться, чи не потрібні нам рушники. Мачуха роздивляється його з хижою цікавістю, у мене ж гіркота розходиться по крові, занадто добре я знаю цей вираз її обличчя і все, що може статися потім. Втім, це ж Готель, і пустити кров Адміністраторові або Служителеві навіть моя мачуха не вирішиться, хоча... пити кров вона може і не буквально.
Ось, вона піднімає очі і солодким голосом цікавиться, чи завжди служки готелів так по-бабски одягнені? У неї самої, ні волосинки не вибивається з-під хустки, і лише кінчик чорного бота виглядає з-під довгої, до підлоги, спідниці. 
Служитель знизує плечима. Виявляється, їй не подобається колір, але чим їй не догодив колір халата - не ясно. Та і не має значення. Вона вимагає прибрати непотребство і хлопець, хоч і хмуриться, але знімає халат. Під білим - такий самий, але коричневий, до самої підлоги, з жорсткої, кусачої шерсті, з такої тканини були шкільні сукні дівчаток, в одному зі світів. 
"Що-небудь ще"? - цікавиться він. Мачуха кліпає очима, ховаючи торжествуючу посмішку і крадькома облизуючись, я лише хитаю головою. Він йде.
Мій погляд ковзає по вікну у стіні, що показує новий, ще не звіданий світ, але... вона теж йде, і я повинна проводити. Це знак поваги до старших в Сім'ї, який не відміняється навіть після того, як у мене з'явилася власна сім'я у вигляді чоловіка. 
Вже, чи не за цим вона приходила? Зітхаю і йду проводжати.
Двері її номера недалеко, навпроти. Підозрюю навіть, що нас хотіли оселити разом, звідси і одинарне ліжко в нашій першій кімнаті, але… Вона влаштувала мерзенний скандал і усі ми дізналися, що звичайно, особа її рівня, ніколи не стане ночувати в приміщенні, де є умивальник і унітаз, навіть декілька годин, ніколи! В результаті Адміністратор, так само, як хлопець в халаті, знизав плечима і виділив їй інший номер, окремий. 
Мені було соромно і так нудно, ніби я втратила на полюванні половину своєї крові і тиждень після того не їла, а вона торжествувала, приймаючи їх поступливість за ознаку своєї сили. Гидко.
Ми мовчки підійшли до її дверей і вона, так і не обернувшись, закрила її перед моїм носом. Розуміння між нами - не більше, ніж при першій зустрічі. Зітхаю. Адже передбачалося, що вона повинна була замінити мені матір. 
Гірко, образливо, несправедливо. Але, нічого не зміниш.